Життя на розрив: У цій родині кожен жив сам по собі. У тата Сашка, крім дружини, була кохана – і часом не одна і та ж. Мама Женя, здогадуючись про зради чоловіка, також не відзначалася взірцевою поведінкою: її манив час поза домом у товаристві одруженого колеги. Два сини росли самостійно, їх вихованням особливо ніхто не переймався, тож хлопці переважно байдикували. Мама вважала, що школа має відповідати за учнів повністю. Збиралися всі разом вдома лише по неділях за столом – швидко й мовчки обідати, щоб скоріше розійтись, кому куди цікавіше. Так би і жили далі у розірваному, проте солодкому світі, якби раптом не трапилось лихо. Коли молодшому сину Денису виповнилося дванадцять, тато вперше взяв його з собою до гаража допомагати. Поки Денис цікавився інструментами, Сашко відійшов до друзів-автолюбителів неподалік. Та раптом з їхнього гаража вирвалися клуби чорного диму, а за ними – язики полум’я. (Пізніше з’ясується – Денис випадково впустив увімкнену паяльну лампу на каністру з бензином.) Люди розгубилися. Вогонь шаленіє. На Сашка вилили відро води, й він, не вагаючись, кинувся в палаючий гараж. За кілька секунд вибіг, несучи обгорілого сина – лише обличчя залишилося неушкодженим, його Денис прикривав руками. Одяг вигорів вщент. Пожежників і “швидку” викликали відразу. Дениса відвезли до лікарні – він був живий. По кількох годинах хірургії лікар повідомив: шанс – один на мільйон, надія одна – шалена воля до життя. Саша і Женя кинулись в найближчий храм. Дощ ллє, батьки біжать у церкву вперше в житті, просити допомоги. Отець Сергій зустрічає словами: “Коли біда – тоді до Бога… За любов свою навіщо вбили? Молітесь за сина до Миколая Чудотворця, але й себе виправляйте – любов’ю все рятується!” Вони вперше молилися разом – щиро, з обітницями й слізьми. Після ночі очікування зателефонував лікар – Денис вийшов із коми! Родина згуртувалася навколо біди, доклала всіх зусиль для порятунку сина. Пройшов рік. Денис, після реабілітації, подружився з Машею – вона теж постраждала під час пожежі. Спільні болі, досвід і підтримка привели до щирої дружби, а згодом – невеличкого весілля. У Дениса й Маші народились діти – донька Шурочка та син Євген. Коли, здавалось би, все нарешті налагодилось, Саша і Женя вирішили розійтись: страждання виснажили шлюб, кожному захотілось спокою. Женя поїхала до сестри, взявши благословення у отця Сергія: “Дякуй Богові, Евгеніє! А втім, повернись – чоловік і жінка – одне ціле!” Саша залишився у порожній квартирі, сини мешкали окремо, колишні подружжя уникали зустрічей – і, як це не парадоксально, всі відчули затишок…

ПО-ЖИВОМУ

У цій родині кожен існував сам по собі.
Батько Степан, окрім дружини, мав коханку, причому іноді то була не одна й та ж жінка. Мати Ганна теж підозрювала про зради чоловіка і, не відстаючи, проводила вечори з одруженим колегою на роботі. Двоє синів росли як буряни.
Вихованням дітей майже не займалися. Тому хлопці часто тинялися без діла по сусідах. Ганна заспокоювала себе тим, що вся відповідальність на школі.
Родина збиралася на кухні лише щонеділі: швидко й мовчки пообідали і знову розійшлися у свої справи.
Жили б далі у своїй кривій, зіпсованій реальності, якби не сталося лихо.

Одного разу, коли молодшому Олегові було дванадцять, батько Степан вирішив узяти його до гаража, мовляв, стане у пригоді. Поки Олег роздивлявся гайкові ключі й викрутки, батько на хвилинку відійшов до знайомих автолюбителів, що лагодили машину неподалік.
Раптом з гаража Степана почав валити чорний дим, а за ним зявилися язики полумя.
Ніхто нічого не міг зрозуміти (згодом зясувалось, що Олег незграбно зіштовхнув паяльну лампу з каністрою бензину), всі застигли в ступорі. Вогонь шаленіє. На Степана вилили відро води і він кинуся у вогонь. Кілька секунд і він виніс із полумя бездиханного Олега. Голова й обличчя хлопчика не зачеплені, видно, прикривав руками. Уся ж одіж згоріла вщент.
Пожежників та «швидку» вже викликали. Олега доправили в лікарню. Дитина дихала!
Одразу поклали на операційний стіл. Довгі години батьки чекали під дверима. Нарешті вийшов лікар у білому халаті й сказав сухо:
Робимо усе, що можемо і неможливе. Ваш син у комі. Шансів вижити один на мільйон. Офіційна медицина безсила. Якщо проявить шалену волю до життя може встановитись диво. Тримайтеся.
Степан з Ганною, не чекаючи, помчали до найближчої церкви. Надворі розлився густий дощ, що немовби змивав з них увесь розпач. Вперше у житті увійшли до храму Петра і Павла. Було просторо й тихо. Помітивши отця, подружжя нерішуче підійшло:
Отче, наш син помирає! Що нам робити? схлипувала Ганна.
Мене, діти мої, звати отець Василь. Така вже правда: при біді до Бога, так? Чи багато гріхів? не затримуючись на формальностях, запитав священник.
Та наче ні буркнув Степан, уникаючи погляду.
А любов свою чому згубили? Вона мертва під вашими ногами. Там, де мають бути нитки, з яких тчуть родину, дрова валяються. Тільки любов усе рятує!
Моліться, діти, за здоровя сина до Миколая Чудотворця! Та памятайте, усе в Божих руках! Не про Бога ремствувати, а каятися треба і вчинки переглядати!
Степан і Ганна стояли перед отцем Василем мокрі від дощу й сліз, і слухали гірку правду. Їх шкода було бачити такими.
Отець Василь показав їм на ікону Миколая Чудотворця.
Удвох впали на коліна, молились, ридали, обіцяли одне одному і Богові все переглянути
Всі звязки на стороні відразу обірвали; життя переглянули до дрібниць
Наступного ранку подзвонив лікар Олег вийшов із коми.
Батьки кинулись до сина, сіли біля ліжка.
Олег відкрив очі, спробував усміхнутись вийшло якось криво, на обличчі дитини слід болю.
Мамо, тату, не розлучайтесь, прошу, шепотів хлопчик.
Та що ти, сину! Ми разом! відгукнулася Ганна й обережно торкнулася гарячої долоні Олега. Хлопець зойкнув, мати одразу відсмикнула руку.
Я це бачив, мамо! І ще, у моїх дітей будуть ваші імена Олег говорив крізь біль і марення.
Батьки перезирнулися. Думали, сину мариться. Які ще діти? Він сам прикутий до ліжка! Головне, щоб вилікувався й вижив.
Відтоді почалось оживлення Олега. Усі кошти та сили віддали на лікування: продали дачу під Києвом, шкода, що гараж із машиною згоріли того нещасного дня гроші б знадобились ще й на це. Головне син живий! Допомагали бабусі й дідусі хто чим міг.
Родина згуртувалась навколо спільної біди
Навіть найдовший день має кінець.
Минув рік.
Олег вже був у реабілітаційному центрі під Львовом. Вчився ходити, навчався всьому знову.
Там Олег познайомився з дівчиною Ярославою. Вони були однолітки; Ярослава, як і Олег, стала жертвою пожежі, але у неї було обпечене саме обличчя.
Після багатьох операцій Ярослава боялась дзеркал, уникала людей, не могла прийняти свої шрами.
Олег співчував Ярославі. У неї була особлива душевність, простота й мудрість не за віком. Хотілося її оберігати, сміятись разом.
Усі вільні від процедур години молоді проводили разом. Вони мали чимало спільного: страшенний біль, відчай, гіркі таблетки, вічні уколи і білі халати Ці підлітки рятували одне одного словами та турботою.
Минув час
Олег і Ярослава справили скромне весілля.
Згодом у них народилась донечка Олеся, а через три роки син Степан.
Як родина, нарешті, почала спокійно дихати, Степан і Ганна зрозуміли, що більше не витримують спільного життя. Вся ця жахлива подія з сином вичавила останні сили. Вони бажали спокою й відпустки від одне одного.
Ганна переїхала до сестри на околицю Львова. Перед відїздом зайшла до церкви просити благословення у отця Василя. У ці роки вона не раз заходила до нього, дякувала за порятунок Олега. Священник щоразу відповідав:
Дякуй Богу, Ганно!
Отець Василь не схвалював її рішення:
Якщо вже несила їдь. Буває, самотність теж на користь. Але повертайся! Чоловік і дружина одне ціле, мусимо прощати й терпіти!
Степан залишився сам у порожній квартирі. Сини з родинами жили окремо.
Навіть до внуків приходили по черзі, щоб не бачитися.
Коли думаю про все, розумію: щастя й затишок не бувають у байдужості й відчуженні. Біда обєднала нас, але любов мала зробити це раніше.
Тепер знаю головне в родині це любов і присутність одне для одного. Все інше ніщо.