ЯК ПТАХ НА СВИСТОК
Дівчата, заміж виходити треба раз і назавжди. Щоб з коханим до останнього подиху разом. А не вештатись по світу вічно в пошуках другої половинки. Так і залишишся тим огризком від яблука, нікому не потрібним.
Жонатий чоловік це табу! Не дай Боже звязуватись нібито «трохи покохаю», та й розбіжимось. Та ви обидва як у провалля скотитесь, ще й щастя лукаве стороною омине.
Мої батьки разом вже пів століття, як український борщ у печі. Вони для мене приклад і наука. Дасть Бог, знайду свою долю берегтиму, як зіницю ока, такі висновки я робила у колі своїх подруг, як двадцятиріччя гримнуло. Всі ці розумні думки мені бабуся в голову наклала. Та я, як віруюча у храмі, їй і повірила.
Подруги хихотіли дружно:
Та не сміши, Калино! Попадеться тобі якийсь жонатий гетьман подивимось, як ти сама відмовишся!
Тільки я їм не зізналась, що моя мама до шлюбу ще невідомо від кого народила старшу сестру. Сором, що на ціле село гримів. А вже через пять років і я зявилася вже в офіційному шлюбі. Батько закохався у маму аж по вінця, разом пройшли через усі негоди. Але з рідного села довелось тікати. Відтоді я собі дала клятву ні тобі позашлюбних дітей, ні чоловіків чужих. Бо в мене своя гордість!
Та життя воно ліпить сюжет, як комбайн копи не спинити
З сестрою Соломією ми завжди були, як київський трафік о пятій ні туди, ні сюди. Їй вічно здавалось, що батьки мене більше люблять, а вона як притулок для забутих речей. Соломія ревнувала до сказу. У нас з нею вже таке негласне змагання, хто батьківську любов золотий кубок виграє. Смішно, але ось як є.
З Іваном ми познайомились у клубі «Віночок». Іван був курсант, я медсестра. Танці на повну, романтика в повітрі. З першої хвилини іскра, буря, безумство. Через місяць вже й весілля розіграли. Сімейне щастя лилося, як молоко з відра. За Іваном я, як та пташка на свисток хоч на край світу!
Закінчив він військове училище і гайда на службу в гарнізон, глухий, як комора в бабусі. Від рідної домівки далеко. Тут уже пішли сварки, непорозуміння самотність давить. Мамі пожалітись не могла вона за кордоном.
Народилась наша Танюша. 90-ті кому розкажи, сама не повіриш. Іван звільнився і в алкогольну тінь пірнув. Я спершу жаліла, розради шукала мовляв, минеться, потерпи. А Іван мені:
Калино, я все знаю, та не спинитись мені. Випю усе байдуже, і життя в рожевих окулярах.
Потім Іван почав зникати, ніби день іде за ніччю: то на добу, то на тиждень. Одного разу притягнувся через місяць, клав на стіл валізу, туго набиту гривнями.
Звідки це? питаю, вже щось підозрюючи.
Яка різниця, Калино? Бери, трать! Ще привезу, гордо так, аж у вусі свист!
Я ту валізу мерщій під диван подалі від гріха. Навіть не торкалась.
Іван знов щезає. Зявився через пів року аж шкура обтягла, очі порожні, зло хмурить.
Калино, неси золоті сережки, борг треба віддати серйозним людям, бурчить.
Це подарунки від мами з татом не віддам, хоч різь мене! Іван, де тебе носить?! Родина ж твоя тут!
Не гарчи. Тут такі справи, що Ти мене виручиш? вже підходить.
Я злякалась чесно, виношу ту валізу:
Ось, бери. Ми з Танюшею і без тебе проживемо.
Він відкрив
Брала?
Жодної копійки. Ті гроші не для нас
Мало, зітхнув. Ладно, ще щось придумаю.
Одну ніч він був ніжний, як галушка в борщі. Я його кохала і вибачала все.
Зранку зібрався і знову в дорогу.
На довго, Іване? питаю з надією.
Не знаю, чекай, Калино, поцілував і зник.
І я чекала. Рік, другий
У лікарні, де я працювала, почав за мною упадати лікар. Дмитро був жонатий це мене зупиняло, та й не тільки це. Між небом і землею ні туди, ні сюди. Іван не зявлявся, ні листа, ні телеграми як водою змило.
Під Новий рік ялинки, мандарини, всі радіють, а тут дзвінок у двері. На порозі Іван.
Я в обійми, цілувати почала:
Нарешті, любий! Де пропадав?!
Почекай, Калино… Треба швидко розлучитися. У мене син народився, не хочу, щоб без батька ріс, переминається.
У мене перед очима все попливло. Залишився в душі лише попіл, іскра ледве тліє. Але все до того йшло, не здригнулась.
Гаразд, Іване. Як каже українське слово: «Виплеснутої води не набереш». Після свят підемо розлучатись. Все життя шкереберть!
Танюшку не хочеш побачити? Дочка у подруги якщо почекаєш, приведу. Тепер і твоя Таня буде без тата.
Не встигну, вибач. Іншим разом, пішов.
І того іншого разу так і не було. Іван більше ніколи не побачив свою Таню. Стали чужими, як полтавська зима і київське літо.
А лікар Дмитро, почувши мою самотність, закрутив таке кохання, що аж вухо вється! І мені вже стало байдуже, що він давно одружений всі заборони щезли як роса на сонці.
Дмитро вмів доглядати перед його чарами я не встояла. Пристрасть така, що три роки роман тривав. Діма навіть заміж кликав.
Ні, Дімо, не побудуємо ми щастя на чужих сльозах. Дороги наші різні, ледве сказала, бо ком у горлі.
Зупинила я те безглуздя. Але мусила перейти працювати до іншої лікарні щоб і з очей, і з серця, і з райцентра.
Вирок долі Василь.
Сам виховував сина. Колишня жінка Василя завела нову родину, йому ж на память залишила малого Ярослава. З Василем я познайомилась у лікарні лікувався, а заодно й жарти сипав. Так і зажартував собі любов справжню.
Його Ярославу сім, моїй Танюшці вісім. Бог дав нам життєву стежку разом. Все у нас ладилось, дітки росли, то радощів, то клопотів додавали. Все ділимо з Василем порівну, секретів ніяких. З чоловіком пощастило неймовірно бережу Василя, як сльозу на віці. Він моє ясне сонце!
Тридцять років в шлюбі
Недавно Іван дзвонив моїй мамі:
Такої жінки, як Калина, я ніде не зустрічавІ ось тепер, коли іноді збираємось за столом хтось із сусідів, діти, Василь, я ловлю себе на тому, що сміюся від щастя прямо зсередини, не стримуючи сліз радості. Та й як стримати, якщо минуле було бурею, а тепер таке тихе і затишне сяйво!
На роботі часом питають Калино, чого ти завжди всім світлом світиш? А я тільки плечима знизую: «Ціную те, що маю. Бо колись думала, що життя обдурило. А виходить просто довело до мого порогу справжнє».
Я дивлюся на Василя він кладе руку мені на плече, Ярослав і Танюшка слухають, як весело шкварчать млинці, а в мені живе тая проста і тиха надія: навіть якщо перелітала я в житті, як та пташка на тривожний свисток, то нині вже маю гніздо, яке сама обирала. І в цьому гнізді всім затишно.
Тепер я знаю, доля хитра та з гумором, але завжди веде туди, де на тебе чекають не казки, а справжнє тепло. І хай там як щастя таки приходить до кожного, хто навчився чекати й не зневірився.
Я більше не боюся чужих помилок я маю своє. І, якщо чесно, мені вже байдуже до сільських пліток. Головне ввечері повертатись туди, де тебе обіймуть і зрозуміють навіть без слів.
От тільки бабусі кажу подумки: «Бачиш, бабцю, і я берегла ту зірку, що в серці. І жонатого не взяла. Але вийшла заміж двічі за коханням, а не за правилами. І таки щаслива».
Бо, може, секрет у тому й був: не ганятись за чужим, а вибороти своє. І мати відвагу прийняти в долоні тепло, яке посилає світ навіть якщо надворі хурделиця.
