Михайло застиг зненацька: з-за старої вишні на нього задумливо дивився пес, якого він би впізнав серед тисячі.
Пилюка на польовій дорозі здіймалася повільно, наче сама собі не поспішала рушати далі. Михайло заглушив двигун біля перекошеного, ще батьківського тину, і не поспішав вийти з машини просто сидів, відчуваючи вібрацію старенького двигуна, що ще не охолов.
Пятнадцять років він оминав це село стороною. А тепер таки приїхав. Навіщо? Сам не міг до пуття пояснити. Може, аби завершити розмову, яку не наважився розпочати тоді. Може, щоб попросити прощення, на яке, мабуть, уже й надто пізно надіятись.
От ти й доїхав, старий дурню, пробурмотів навпівголоса.
Вимкнув запалення, двигун стих. На зміну звукам прийшла глибока сільська тиша, настояна на сухих травах і давніх спогадах. Десь далеко відривисто гавкала собака. Десь скрипнули ворота. А він усе ще сидів, бо боявся побачити віч-на-віч власне минуле.
Память намалювала картину: вона стоїть біля розхилених воріт, махає йому вслід. А він озирається лише раз. Тільки раз. І бачить, що вона вже не махає тільки дивиться з легким схилом голови.
Я повернуся, гукнув він тоді.
Та не повернувся.
Вийшов із машини, випростав плечі, але коліна дивно затремтіли. “Смішно, подумав, понад шістдесят віджив, а все ще тремтиш перед минулим”.
Ворота більше не скрипіли значить, хтось обробив петлі маслом. Валентина завжди бурчала: “Той скрип наче свердло по нервах! Купи вже маслянку, Михасику”. Він не купив.
Двір майже не змінився. Тільки яблуня схилилась і посивіла, а будинок дихав тихіше, ніби стиснувся вдвічі. На вікнах не Валентинині фіранки, а чужі.
Він рушив знайомою стежиною до цвинтаря. Там, над могилою, мав сказати те, що не вимовив пятнадцять літ тому.
Зупинився наче вкопаний.
З-за берези дивився на нього собака: рудий, із білою грудкою, з тими ж проникливими золотавими очима, що він колись назвав “сонячними”. Не схожий, а саме той самий.
Чайка?.. ледь чутно прошепотів.
Собака не кинулась до нього, не загавкала. Лише насторожено дивилась, ніби питала: “Де ти був стільки років? Ми чекали”.
У Михайла перехопило подих.
Чайка залишалася нерухома: ніби її тінь, тільки очі яскраві. Валентина завжди сміялась: “Чайка в нас психолог щось задумає, все про людину прочитає, в душу загляне”.
Боже, прошепотів Михайло. Як же ти ще жива?
Адже пси так довго не живуть.
Але Чайка підвелася обережно, наче бабуся, якій кожен рух болить. Підійшла, винюхала його руку, відвернулась. Не образилася. Просто поглядом мовила: “Я тебе впізнала. Але ти повернувся надто пізно”.
Ти памятаєш, сказав Михайло вже упевнено. Авжеж, памятаєш.
Чайка тихо скиглила.
Пробач мене, Валентино, шепотів він, присідаючи до надгробку. Пробач за страх. За те, що втік, вибрав роботу, а дістав порожні кімнати й безсенсові поїздки. Пробач, що злякався бути поруч.
Довго говорив. Сидів біля холодної могили й розповідав про марну роботу, про жінок, до яких серце не лежало, про те, як хотів раз набрати її номер і знову переносив на завтра. То сміливості бракувало, то впевненості, що його ще чекають.
Назад ішов уже не сам Чайка дрібно бігла ззаду, ніби знову прийняла його до своєї зграї: не з радістю, але й не з ворожістю.
Біля хати грюкнула хвіртка.
Ви хто? пролунало суворо жіночим голосом.
На порозі стояла жінка років сорока. Темне волосся зібране в косу. Обличчя серйозне, а очі Валентинові.
Я Михайло, розгублено вимовив він. Колись тут…
Я знаю. Перебила. Анна. Дочка. Невже не впізнаєте?
Анна, Валентинина донька від першого шлюбу. Дивилась так, ніби кожне слово палило їй душу.
Вона зійшла з ганку, й Чайка одразу пристала до неї.
Півроку як мами нема, мовила рівно. А ви де були? Коли вона хворіла? Коли чекала? Коли вірила?
Його наче вдарили. Слова застрягли в горлі.
Я… не знав.
Не знали? гірко посміхнулась. Всі ваші листи мама зберігала. Адресу завжди памятала. Знайти вас неважко. А ви не шукали.
Він замовк. Що тут скажеш? Колись писав часто, потім рідше, потім листи губились у щоденній метушні, в чужому житті. Валентина зникла, як сон, до якого не повертаються.
Вона… довго хворіла? ледве прошепотів.
Ні. Просто серце. Замучилось чекати.
Сказала це спокійно. Від того ще тяжче стало.
Чайка заскиглила. Михайло заплющив очі.
Востаннє, що сказала мама, тихо продовжила Анна, “Як Михас повернеться, скажи, що я не злюсь. Я все розумію”.
Валентина завжди розуміла. А він ні разу не наважився розібратись у собі.
А Чайка? Чого вона біля цвинтаря?
Анна тяжко зітхнула:
Щодня туди йде. Сидить там до вечора. Чекає.
Вечеряли мовчки. Анна розказала працює медсестрою, заміжня, але живе окремо: “Так вже склалося”. Дітей нема. Є лиш Чайка зараз вона і підтримка, і память, і ниточка до мами.
Можна я поживу тут пару днів? тихо спитав Михайло.
Анна подивилась прямо в очі.
А потім знову зникнете?
Не знаю, чесно відповів. І сам не знаю.
Він залишився. Не на день на тиждень, потім ще. Анна більше не питала, коли поїде: зрозуміла він і сам того не відає.
Полагодив тин, укріпив дах, наносив воду із криниці. Тіло боліло, а душа вперше за довгий час була втишена. Наче щось в ньому нарешті відпустило.
Чайка прийняла його тільки через тиждень: сама підійшла, лягла поряд, поклавши морду на чобіт. Анна, побачивши, зронила:
Значить, вона пробачила.
Михайло глянув у вікно: на Чайку, на стару яблуню, на хату, де ще тлів теплий слід Валентини.
А ти пробачиш? пошепки спитав у Анни.
Довго мовчала, зважуючи кожне слово.
Я не мама, поволі відповіла. Мені важче пробачити. Але… я спробую.
Чайка, як і раніше, прокидалася раніше всіх. Ледь сіріло небо, вже тихенько виходила за двір не просто так, а мов за покликом. Михайло спершу й уваги не звертав: пес і пес. Потім помітив завжди в один бік. До цвинтаря.
Вона там щодня, пояснила Анна. З того часу, як не стало мами. Сидить поруч, наче варту тримає над памяттю.
У пса, виявляється, память міцніша за людську. Людина вигадає виправдання, забуде, як зручно, а собака ні. Вона просто береже, любить і чекає…
Якось тучі впали так низько, що, здалось, ось-ось зачеплять дах. На обід накрапало, а до вечора вибухнув справжній грім і ллє, як із відра. Дощ заливав усе: дорогу, землю, повітря. Часом блисне видно контури дерев.
Чайки нема, стривожено мовила Анна, визираючи в темряву. Вона ж завжди до вечері повертається. А вже девята.
Михайло теж помітив, як лячно порожньо у дворі.
Може, десь сховалась, промовив, та в самому голосі забракло впевненості.
Вона ж стара… Я боюся, з нею щось…
Маєш парасолю?..
Маю. Вона здивовано підняла брови. Ви йдете зараз?
Але він уже вдягав куртку.
Якщо там, не рушить з місця. Буде лежати, хоч всю ніч злива. В її віці це ж небезпечно…
Слів не додали, але все було ясно. Анна хутко дала ліхтарика й парасолю смішного, блакитного, в ромашках, але найміцнішого.
Дорога на цвинтар перетворилась на водяну ковбаню. Фонарь ледь пробивав зливу. Парасолю вертіло вітром. Михайло ішов, ковзав, тихо лаявся, але йшов.
“Шістдесят років суглоби хрустять, як старі двері. Усю ніч промокну, але йду. Бо мушу…”
Ворота на цвинтарі відчинились, щеколда зірвалася. Михайло ввійшов, освітив землю під ногами й побачив її.
Чайка лежала під деревяним хрестом, уся змокла, ледве дихаючи, та не рушила. Навіть голову не підняла, поки він не підійшов зовсім близько.
Ой, дівчинко… опустився навколішки в багнюку. І що ж ти так…
Вона подивилася прямо. Тихо, стомлено. Його очима: “Я не можу її покинути. Я памятаю”.
Мами нема… Михайло ледь стримав себе, щоб не захлинутися голосом. Але ж ти залишилася. І я. Тепер разом.
Він зняв куртку, загорнув Чайку, обережно підняв на руки. Вона не пручалась уже не було сил. І в нього майже не було, але зараз це не мало значення.
Пробач нас, Валентино, прошепотів у нічній тиші. Пробач, що так пізно. І її пробач, що не змогла розлюбити.
Дощ скинувся тільки вранці. Михайло всю ніч сидів біля печі, тримаючи Чайку закутану в куртку, гладив, перемовлявся, мов дитині малечій. Анна принесла молоко; песик трохи попив.
Вона хвора? тихо спитала Анна.
Ні… Просто втомилась, відповів Михайло.
Чайка прожила ще два тижні. Тихо, спокійно, не відходячи від Михайла далі ніж на крок, ніби берегла останній проміжок часу.
Він бачив, як вона з кожним днем згасала: рухи ставали повільні, очі дедалі частіше закривалися. Та страху не було. Тільки спокій і щось, схоже на вдячність. Мовби розуміла: тепер можна піти без тривоги.
На світанку Чайка лягла біля ґанку, поклала голову на лапи й заснула навіки. Михайло знайшов її на першому світлі сонця.
Поховали Чайку поруч із Валентиною. Анна погодилась одразу: мовляв, мама б усміхнулась такій зустрічі.
Ввечері вона простягнула Михайлові ключі.
Мама, думаю, хотіла би, щоб ви залишились тут. Не їхали геть.
Михайло довго тримав у руці зношений метал. Той самий, що колись грів у кишені, ще перш ніж покинув усе.
А ти? тихо спитав. Ти хочеш, щоб я залишився?
Анна видихнула. У тому видиху всі роки, яких обом не вистачало.
Так, сказала. Домові не варто стояти порожнім. І… мені потрібен батько.
Батько. Слово, якого він завжди боявся. Не тому, що не хотів, а тому, що не знав як. Але, може, поки людина жива, ніколи не пізно вчитися.
Добре, мовив Михайло. Я залишусь.
Через місяць продав міську квартиру й перебрався остаточно. Обкопував грядки, латав дах, фарбував стіни. Тиша навколо вже не тиснула, а дихала разом із ним.
Він ходив на цвинтар. Говорив із Валентиною. І з Чайкою. Розповідав про день, про погоду, про врожай, про людей, яких зустрів у селі.
І часом йому здавалось, що вони слухають. І від цього ставало так мирно, як давно не було.
Дуже давноКоли осінь принесла перші приморозки, у саду за хатою впало останнє яблуко прямо на старий пень, де ще донедавна грілася Чайка. Михайло нахилився, підняв те яблуко ще тепле, з румянцем на боці. Подивився крізь нього на сонце, крізь прозорість минулого й тихий спокій теперішнього.
Увечері вони з Анною посиділи вдвох на ґанку, у закутку запахло свіжим хлібом, із печі долинув знайомий тріск. За обрієм, поміж тонких бузкових хмар, світилися дві зірки одна більша, інша менша, поруч так, як завше разом чекали, поки він повернеться.
Дякую, що приїхав, тихо мовила Анна, прихилившись до його плеча.
Він теж мовчки кивнув не треба був тут слів. Мав більше, ніж шукав: затишну хату, не нову, але живу, крихку віру в прийняття і вічного друга, що чекає на сході сонця тепер уже у памяті.
Уперше за всі роки Михайло відчув, що більше не мусить тікати. Бо коли, нарешті, знаходиш дорогу додому, навіть власна тінь перестає бути лютим суддею, а стає другом, що веде далі до світла у вікні, до осені, до нового початку.
А в ранковій тиші, під яблунею, здавалося, чути мякий порух лап та легкий сміх, знайомий із юності. І він знав: усе, чого не встиг вибачити чи сказати, давно почуто. І все, що залишилося жити далі. Навчитися бути присутнім.
І в цьому селі, на кінці доріг, він нарешті лишився. Там, де память, прощення й любов співіснують у кожному ковтку повітря. Там, де завжди хтось чекає.
