Скамейка для двох
Сніг уже давно зійшов, але земля в міському сквері ще залишалася темною й сирою, а на доріжках виднілись вузенькі смуги піску. Олена Яківна йшла повільно, обережно тримаючи сумку з продуктами, й дивилася під ноги. Вона давно виробила звичку запамятовувати кожну ямку, горбочок чи камінець. Не з надмірної обережності просто після перелому руки три роки тому страх впасти оселився всередині груди і не хотів зникати.
Жила одна у двокімнатній квартирі на першому поверсі старенької хрущовки у центрі Житомира. Колись це помешкання гуділо голосами, пахло борщем і пирогами, двері гримали то в кімнати, то у ванну. Тепер все затихло. Телевізор глухо торохтів у кутку, але вона частіше ловила себе на думці, що взагалі його не слухає, лише дивиться на рядки новин. Син телефонував раз на тиждень по відеозвязку поспіхом, між справами, але все ж дзвонив. Малий онук миготів на екрані, показував їй машинку чи плюшевого ведмедика, махав ручкою. Олена Яківна щиро тішилась, але ледь вимикала звязок, знову відчувала, як повітря у квартирі завмирає.
Вона жила за розкладом. Зазвичай підйом легка гімнастика і таблетки з водою, потім каша. Після сніданку коротенька прогулянка до скверу й назад, бо так кров циркулює краще, як казала сімейна лікарка. Вдень готування обіду, новини, іноді кросворд. Ввечері серіал і вязання. Розваг не було особливих, але цей порядок тримав її у тонусі як казала сусідці через стіну.
Сьогодні вітер був різкий, але сухий. Олена Яківна дійшла до улюбленої лавки біля дитячого майданчика і обережно опустилася на край. Сумку поставила поряд, перевірила, чи замок не розстебнутий. Поблизу носилися двоє карапузів у барвистих комбінезонах, їхні мами про щось жваво балакали, не звертаючи уваги на перехожих. Олена Яківна вирішила трохи посидить і піде додому.
З іншого боку скверу, неквапливо лічачи кроки, ішов Артем Іванович. І він звик підраховувати відстані. До газетного кіоску сімдесят кроків, до поліклініки сто двадцять, до цієї зупинки девяносто два. Рахувати було простіше, ніж думати про те, що вдома на нього вже ніхто не чекає.
Колись Артем Іванович працював слюсарем на місцевому електрозаводі, їздив у відрядження, сперечався з майстрами, реготав із хлопцями в курилці. Але завод закрили, колег зустрічав дедалі рідше хто виїхав до дітей, а хто вже споЧивав на Леськівському цвинтарі. Син в Києві, приїздив раз на рік, чисто номінально. Донька мешкала у Бердичеві, мала двох малят і іпотеку не до тата зараз. Він не ображався казав собі, що так і треба. Але іноді, коли вечоріло, в слухавці не лунало жодного дзвінка, а батареї шепотіли в тиші, він ніби дослухався, чи не скрипне дверний замок.
Його похід розтягся: надворі за хлібом у булочну і заодно до аптеки, про всяк випадок купити ще таблетки від тиску. Лікар казала: краще мати запас, ніж чекати приступу. Тримаючи у кишені список, написаний каракулями, він підглядав, щоб нічого не забути. Руки трохи тремтіли зі старості й нервів.
Наблизившись до зупинки, він побачив маршрутка щойно відїхала, люди вже розходилися. На лавці сиділа жіночка в сіроблакитному пальті й вязаній шапці. Біля ніг сумка. Вона дивилась не на дорогу, а вглиб скверу.
Постояв трохи збоку, зваживши чи приєднатися, соває спиною на вітрі. Половина лавки вільна, хоч він завжди з осторогою підсідав до незнайомих жінок у містечку розмови швидко розлітаються. Та все ж мороз пробирав, і Артем зважився.
Дозволите присісти? запитав, трохи схилившись уперед.
Жіночка повернула голову. Світлі очі з павутинням тоненьких зморшок у кутиках.
Та присядайте, трохи посунула сумку.
Сів поруч, узявся руками за бік лавки. Мовчали. Дорогою проїхала Лада, залишивши по собі шлейф бензину.
Ото маршрутки останнім часом як захочуть так і їздять, зронив Артем, щоб розрядити паузу. Тільки відвернешся вже й нема.
Та так, кивнула Олена Яківна. Я вчора чверть години чекала. Добре, хоч дощу не було.
Приглянувся до співрозмовниці. В обличчі не впізнав, але в їхньому районі останніми роками повно нових людей поруч звели багатоквартирні будинки.
Ви тут, поблизу живете? несміливо поцікавився.
Через дорогу бачите ті пятиповерхівки? махнула рукою. Перший підїзд за магазином. А ви?
Я за фельдшерським пунктом, у девятиповерхівці. Теж рукою подати.
Знову мовчанка. Олена Яківна звикла: на зупинках кількома словами перекинешся, поїдеш і забудеш. Але чоловік виглядав втомленим і водночас розгубленим, хоч спину тримав рівно.
У поліклініку, мабуть? кивнула на його аптечний пакет.
Так, купував ліки, підняв він пакет. Тиск підступний. А ви?
У магазин за дрібницею. Та й пройтись трошки, а то зовсім удома засиджусь.
А сказавши це, відчула раптом переймаючий дотик самотності; слово удома прозвучало порожньо.
На повороті зявилася маршрутка. Люди підвелися, посунулись ближче до бордюру. Артем Іванович підвівся, трохи зволікав.
Я, до речі, Артем, промовив, зібравшись з духом. Іванович.
Олена Яківна, мовила вона, теж встаючи. Рада знайомству.
У маршрутці потік людей розділив їх Артем опинився ближче до дверей, Олена вхопилася за поручень і відчула, як автобус стрясає на ямах. Якоїсь миті їхні погляди перетнулися крізь пасажирські голови. Він кивнув, вона у відповідь теж.
За кілька днів зустрілися знову вже в сквері. Олена Яківна сиділа на тій самій лавці, коли помітила знайому постать. Артем Іванович ішов, спираючись на тростину. Раніше без неї обходився, але тепер, видно, вирішив не ризикувати.
О, сусідка по зупинці усміхнувся він, підходячи ближче. Можна до вас?
Авжеж, відповіла вона щиро, навіть радісно.
Сів поруч, проклав тростину між собою і краєм лавки.
Гарно тут, окинув поглядом ігровий майданчик. Діти, дерева. А то вдома одні стіни тиснуть.
Ви самі живете? спитала вона, відчувши, що час питати прямо.
Сам, зітхнув він. Дружина вже сьомий рік як померла. Діти по своїх кутках. А ви?
Також сама. Чоловік давно відійшов, син із сімєю у Львові, телефонує, звісно, але…
Знизала плечима, він розуміюче кивнув.
Дзвінки це добре, кинув він. Але як лягаєш спати, а телефон мовчить пусто.
Від цих простих слів стало тепліше всередині. Ще трохи поговорили про погоду, про ціни на картоплю, про те, як у поліклініці знову новий терапевт. Розійшлись, але наступного дня обоє чомусь знову зявилися на прогулянку в один і той самий час.
Так почалися їхні постійні зустрічі: на зупинці, в сквері, біля магазину, при вході до поліклініки. Олена Яківна піймала себе на думці, що підлаштовує свої справи, щоби зустріти Артема Івановича. Вона навіть собі не визнавала казала: варю кашу раніше, або виходжу пізніше.
По дорозі до поліклініки обговорювали свої аналізи, клялися на електронну чергу, у якій Олена ніяк не могла розібратися.
Це треба через Дію, пояснювала дівчина на реєстратурі. Записуйтеся онлайн.
Який онлайн, бурчала Олена Яківна. У мене кнопковий Сіменс, і той ледве дихає!
Артем Іванович слухав і посміювався.
Давайте я допоможу, якось сказав. У мене є старий планшет, діти подарували. Вмію записуватись. Розберемось разом.
Спочатку відмахувалася, а потім згодилася. Сиділи на лавочці біля поліклініки, він водив пальцем по екрану, шукав потрібну вкладку. Часом замість того натискав тихо лаявся. Олена Яківна сміялася й почувалася молодшою.
Дивіться ось ваш лікар, час вільний. Тільки пароль не забудьте.
Запишу. У мене для того зошит, впевнено відповіла.
Іншого разу вона розбиралася з комуналкою Артема Івановича. Він приносив цілий пакунок квитанцій складав і зітхав.
Колись усе було просто: прийшов у Ощадбанк, віддав гроші й пішов. А тепер коди, баркоди, термінали. Хіба второпаєш, бідкався.
Ну давайте по черзі: це світло, це вода. Головне не переплутати, терпляче інструктувала вона.
Пили чай у неї на кухні. Олена приносила варення із чорної смородини, Артем сушку. За вікном діти ганяли на самокатах і велосипедах. Олена Яківна дивилася, як Артем скрупульозно складає квитанції і часом питає поради або сперечається.
Не платіть за мене, завагався він, коли вона допомогла через термінал, я сам можу!
Я ж не за вас плачу, відповідала вона. Ви мені гроші, я допомогу. Не робіть з себе дитину!
Ніяковів, проте погоджувався. Це було нове змішане відчуття вдячності й незручності. Він ніколи не любив бути комусь винен, навіть по дрібницях.
Іноді сварилися. Не гучно, але досадливо. Якось, повертались із супермаркету й заговорили про дітей.
Мій Петро каже: Тату, продавай квартиру, їдь до нас в Київ. Чого ти там один? А я що жити з онуками в двокімнатці? В них і так місця обмаль. Я тут усе своє знаю.
А мій син давно каже: Мамо, їдьте до нас, є гостєва кімната. У них приватний будинок під Львовом. Але… тягну. Тут у мене могила чоловіка, знайомі. Хоча буває думаю: може, треба було поїхати?
Ні, гаряче відрізав він. Там будеш нікому не потрібна. У них своє робота, діти, уроки. А ви зайва.
А тут я кому потрібна? спокійно спитала вона.
Заметушився, відчув, як піднімається невдоволення ніби вона натякає і на нього теж.
Даруйте, буркнув. Думав, ми вже…
Не закінчив слово друзі давилося в горлі. Не те слово вже в цьому віці.
Я не про вас, мяко запевнила вона, помітивши його напруження. Просто іноді думаєш: поїхала б тут усе й обірвалося б. Страшно.
Він кивнув, і до самого будинку йшли мовчки. Під підїздом попрощався холодно, а ввечері перевертався з боку на бік, картаючи себе, що все так заплутав.
Декілька днів не бачилися. Дрібний сніг з дощем за вікном, у сквері сльота. Олена все ж виходила на коротку доріжку, але Артема не зустрічала. Відганяла тривогу може, справи, може, захворів. Але журба не відступала.
На четвертий день, повернувшись із магазину, у поштовій скриньці Олена знайшла аркуш. Великими літерами: Олені Яківні. Я у лікарні. Артем І. Не адреси, не палати. Тільки це.
Руки затремтіли. Вона поставила сумку на табуретку, сіла й довго дивилася на листок. У голові крутилось: що сталось, інфаркт, хто викликав швидку, чому ніхто не телефонує?
Згада постро, що він колись згадував про районне кардіологічне відділення. Дістала із записників номер приймального, набрала, довго слухаючи будьте на лінії. Нарешті відповів чи то санітар, чи медсестра.
Мені потрібен пацієнт такийто, говорила чітко. Не підкажете палату?
Довго перемикали, просили зачекати. Нарешті сказали номер і дозволили навідатися у години відвідувань.
Боялася лікарень, цього запаху ліків і вологих підлог. Проте наступного ранку стояла біля дверей. По дорозі купила яблука та галетне печиво. Думала: раптом не можна солодке?
У палаті тримали трьох. Біля вікна дід з травмою, біля дверей хлопець із забинтованою рукою. Артем Іванович був на середньому ліжку, лежав з газетою, підмостивши подушку під спину. Побачивши Олену Яківну, здивувався, потім дуже зрадів.
Олено Яківно, відклав газету. Як ви мене відшукали?
Потрохи на нитку наклала, посміхнулася, ставлячи пакет. Що трапилось?
Серце прихопило, відмахнувся. Вночі. Швидка забрала. Трохи тут відлежусь.
Вивчала уважно: обличчя білий, синці під очима. Але в очах світиться знайомий шерех.
Діти знають? запитала.
Донька приходила, борщ принесла. Синові не казав. Не хочу турбувати.
Помітила: голос напружений. Після паузи додав:
Донька питала хто це писав записку? Сказав: сусідка, допомагає у справах.
Олена Яківна відчула холодок. Сусідка допомагає відчужено, сухо. Сіла на стілець.
Ну я ж і правда сусідка, спокійно. Допомагаю у справах.
Поглянув і зрозумів, що сказав незграбно. Засоромився.
Не так хотів пояснити, додав швидко. Просто вона… насторожено спитала. Як скажу подруга так одразу почнеться Тату, тобі вже під сімдесят, схаменись. Діти думають, ми тут шпарко пустуємо.
А нам і справді не вісімнадцять, криво посміхнулася. Але ж люди…
Кивнув. У палаті стихла тиша. Сусід отвернувся, удаючи, що спить.
Я тут полежав і зрозумів: найбільше боюся не смерті, а отакої самотності. Щоб повезли вночі, а ніхто й не дізнався. Діти далеко. А тут згадав про вас спокійніше стало. Думаю: хоч одна людина знатиме, де я.
У неї у грудях затріпотіло. Перевела погляд на підвіконня з пластиковим стаканчиком, в якому пожовкла герань.
Я й сама боюся, зізналася. Тільки не показую: ні сину, ні сусідам. А вечорами сама думаю скільки в мене таблеток залишилось. Дурниці, хіба ні?
Не дурниці, відповів. Я рахую теж.
Вперше за той час, поки були знайомі, їх обєднала спільність, така глибока й проста, як дружба у дитинстві. Обоє посміхнулися. Ця згода мов підтримка серед самоти.
До палати ввійшла жінка літ на сорок із пакетом. Схожа на Артема очі, підборіддя.
Тату, я тобі суп принесла. А це…?
Поглянула на Олену, пильно, але без різкості.
Це Олена Яківна, спокійно сказав Артем Іванович. Добра знайома, допомагає з паперами, провести в поліклініку.
Дякую, що наглядаєте, вічливо мовила донька. А то він впертий усе сам хоче.
Часом прогуляємося разом, відповіла Олена Яківна.
Жінка кивнула, розклала їжу, поправляючи ліжко. Олена Яківна відчула себе зайвою, тому невдовзі попрощалася.
Заходьте ще, сказав Артем.
Зайду, підтвердила. Коли зможу.
Вдома довго обмірковувала почуте. Добра знайома скромно, чесно. Може, у їхньому віці і правильно. Головне що згадав про неї у важку годину.
Дві тижні Артем Іванович відновлювався в лікарні. Олена навідувалася через день, приносила яблука, можна й газети. Іноді мовчки сиділи у коридорі, слухаючи шум візків. Інколи згадували заводські байки, історії зі школи, розмови про дачі під Коростишевом.
Донька Артема звикла до її присутності. Якось проводжаючи до ліфта, сказала:
Дякую вам. Я працюю, не встигаю часто відвідувати тата. З радістю, що поруч є хтось небайдужий. Але, якщо раптом щось серйозне телефонуйте мені.
Я ж не беру все на себе, спокійно відповіла Олена. У вас свої турботи, у мене теж. Але якщо можу допоможу.
Артема виписали наприкінці квітня. Лікар порадив більше гуляти, менше нервуватись і вчасно пити ліки. Донька відвезла його автівкою, розклала речі. Наступного дня він узяв тростину і поплентав до улюбленої лавки.
Там вже чекала Олена Яківна. Побачила піднялася.
Як ви? питає, вдивляючись.
Живий, посміхнувся у відповідь. Це вже непогано.
Сіли поруч, слухали, як двір дзвенить дитячими голосами. Нарешті мовить:
Знаєте, я у лікарні багато думав. Не хочу бути тягарем для вас. Соромно, що запускаю всі ваші справи.
Та які справи зітхнула вона. Магазин, поліклініка, серіал по UA: Перший. Не перебільшуйте.
Все одно, ризикнув він. Мені не хочеться, щоб ви зобовязані відчували себе моєю нянькою. Я дорослий чоловік.
Глянула на нього пильно.
А ви думаєте, мені хочеться бути для когось тягарем? запитала. Тому й намагаюсь усе сама. Але відкрила для себе: можна сидіти по квартирах і боятися комусь завадити. А можна домовитись. Не обіцяти більше, аніж можеш, просто… бути поряд.
Думав, перетравлював.
Тобто як?
Просто: не дзвоніть мені ночами, коли вам сумно я не швидка. Але якщо разом у поліклініку чекаю. Якщо треба з комуналкою розберемося. Не хочете в магазин ідіть самі, я не носійка.
Жорстко.
Чесно, уточнила.
З мене теж попит: якщо погано можу звернутися. Але не чекаю, що кинете все, у вас свої діти та син. Прошу поваги. І я до вашої родини з повагою.
Він кивнув. У цій простоті була полегкість: уже не треба вдавати ні героя, ні жертву.
Добре, сказав. Допомагаємо, але не зображаємо санітара й доглядальницю.
Правильно, посміхнулася.
З того часу їхня дружба стала рівнішою, спокійнішою. Вони регулярно зустрічалися в сквері, ходили до поліклініки, на чай один до одного. Обоє добре знали цю межу.
Коли у Олени Яківни прорвало кран на кухні, вона зателефонувала Артему Івановичу.
Чи не глянули б ви, мені страшно затопить.
Подивлюсь. Але якщо щось серйозне, викличемо сантехніка: руки вже не ті, додав.
Прийшов, оцінив: потрібна заміна. Викликали майстра, поки чекали пили чай, він згадував, як колись міг зібрати будь-який Запорожець, а нині заплутається у гайках. А вона при цьому думала, що старість це не лише хвороби, а й уміння визнавати, коли самому вже складно.
Навіть на базар їздили разом він торгувався за буряки, вона вибирала курятину. Повертаючись, знову нарікали на ціни, але день ставав наповненішим.
Діти кожен по-своєму сприймали цю дружбу. Син Олени Яківни якось запитав:
Мамо, ти весь час згадуєш якогось Артема Івановича. Це хто?
Сусід. Разом ходимо гуляти, він допомагає мені з планшетом, я з паперами.
Тільки обережно, мамо. Не давай нікому грошей чи документів. Зараз тиняється багато шахраїв.
Вона лише посміялась:
Я вже не дівчинка, усе контролюю.
У доньки Артема Івановича теж виникали питання.
Тату, не перестарайся з тією сусідкою, вона тобі не доглядальниця. А раптом має свій інтерес.
У нас домовленість. Ми не використовуємо одне одного, спокійно.
Оце ще за домовленість!
Старечий пакт, жартував.
Літо непомітно настало. В сквері зеленіли кущі, стало гамірніше. На лавках молоді мами, школярі, пенсіонери. Але у Олени Яківни з Артемом Івановичем була своя лавка, на якій прирівнювалась рівновага світу.
Якось ввечері, коли сонце кудись скочувалося за тополі, а надворі ще було світло, вони сиділи і дивилися, як хлопчаки ганяють мяча. Повітря пахло пилком і свіжою травою. Артем Іванович поправив тростину, спершись на неї об лавку.
А знаєте що? Ото раніше вважав: старість це коли все скінчилось. Робота, друзі, любов, інтереси самі пігулки, та телевізор. А зараз зрозумів: інколи щось і починається своє, постаречому, але якесь нове.
Це про нас? спитала й примружилася.
І про нас, погодився він. Не знаю, як назвати: дружба, напарництво по чергах З вами спокійніше. Не так страшно.
Вона глянула на його руки, згорблені, з синіми венами, а потім на свої. Подібні, відмічено життям.
І мені так само, сказала тихо. Колись лягаючи у вечорі, думала: якщо завтра не прокинуся хто згадає? А зараз знаю: бодай одна людина здивується, що мене немає в сквері.
Він засміявся сухо:
Я не просто здивуюсь підійму весь двір на ноги.
Отак краще, сказала.
Ще трохи посиділи. Потім підвелись, повільно пішли кожен своїм боком доріжки. Біля перехрестя зупинилися.
Завтра в поліклініку? перепитав він.
Так. Мені кров здавати. Ви зі мною?
З вами, підтвердив. Але тільки до дверей далі розмовами всю кров висмокчу.
Вона всміхнулася:
Домовились.
Попрощалися й розійшлися. Олена Яківна піднялася на свій поверх, зайшла до тихої квартири. Поставила сумку, пройшла на кухню, увімкнула чайник. Доки закипала вода, визирнула у двір.
Внизу, біля свого підїзду, Артем Іванович возився з ключами. Підняв голову, побачив її махнув рукою. Вона теж підняла руку.
Накрив чайник. Налила собі чай, відрізала шматок житнього хліба. За сусіднім стільцем її накинута шаль. Поклала туди долоню й відчула: ця тиша вже не така безпросвітна. Десь поряд, через підїзд і дорогу, є людина, яка завтра піде з нею в поліклініку, сяде поруч у коридорі, нарікатиме на лікаря, поцікавиться, як вона себе почуває.
Від усвідомлення, що старість не зникне, легше не стало суглоби болять, пігулки треба вчасно, ціни ростуть. Але в усьому цьому зявилася тримаюча гілочка. Не чарівна паличка. Просто ще одна лавка у житті, на яку можна присісти удвох, перевести подих і йти далі кожен своїм кроком, але поруч.
