Ми з чоловіком поїхали в село знайомитися з його батьками.
Мамина Василина, вийшовши на ґанок і вперши руки в боки, мов селянська пані біля самовара, одразу заголосила:
Ой, Павлусику! Чого ж не попередив? Дивлюсь не сам приїхав!
Павло міцно обійняв мене, притис до себе й каже:
Знайомся, мамо це моя дружина, Соломія.
«Круча», закутана в кольоровий фартух, розчепірила руки й рушила до мене:
Ану, ходи-но, невісточко!
Та тричі, як заведено в нас, обійняла та поцілувала.
Від Марії Іванівни пахло свіжим хлібом та духмяним часником.
Свекруха обійняла мене так, що я аж злякалась: голова моя опинилася між двома пухкими «подушками» маминими грудьми.
Потім вона відставила мене на хвильку й критично подивилася з голови до ніг:
Павло, де ти таку крихітку знайшов?
Чоловік тихенько засміявся:
Та як де в місті! У бібліотеці… А тато вдома?
У сусідки піч ладнає… Заходьте до хати, та взуття зніміть підлогу щойно мила.
Діти з подвіря Тарасик і Ганнуся з цікавістю витріщалися на нас.
Тарасе, біжи до Галини Миколаївни, скажи дідові син із невісткою приїхав!
Біжу! озвався хлопець і щез за рогом.
Ми увійшли до хати.
Павло зняв з мене демісезонне пальто, куплене на розпродажі в універмазі, та повісив поруч із пічкою.
Потім притулив мої замерзлі руки до теплої печі й тихо прошепотів:
Ти моя годівнице! Ще тепла…
З кухні вже чути було грюкання чавунців, дрібкотіння глиняних глеків, дзенькіт склянок і ложечок.
Поки свекруха накривала на стіл, я з цікавістю розглядала сільську хату.
Ось у кутку образи; на вікнах білі фіранки з вишивкою; на підлозі саморобні ряднини. Біля печі, забравши хвоста під себе, куняє рудий кіт.
Ми нещодавно розписалися, долинув до мене голос Павла, ніби крізь сон.
Я дивувалася, як швидко на столі зявилися всі ці наїдки!
У центрі стояла миска з холодцем, поруч квашена капуста й огірки, свіже печене молоко з апетитною скоринкою, пиріг із зеленою цибулею та яйцем…
Ой, як же смачно пахло!
Мамко, досить уже на тиждень наготувала, пробурчав Павло, відкусивши великий шмат домашнього хліба.
Свекруха поставила поруч із холодцем пляшку наливки й задоволено витерла руки об фартух:
Ну, тепер усе!
Так я познайомилася з матірю Павла.
Мати й син як дві краплі води: обидва чорноокі, щоки повний румянець. Тільки Павлусь мій тихий, стриманий, а його мама буря: гомінка й пряма.
Упевнена, не один норовливий кінь був нею приборканий, не одну бідну хату врятовано…
У сінях грюкнули двері.
До кухні, впускаючи зимову прохолоду, зайшов низький чоловік.
«Дідусь на горошині» зрадів аж руками сплеснув:
Ну й ну, от це зустріч!
Не знімаючи підпаленої димом та сажею ватної куртки, обійняв сина:
Привіт, татку!
Руки помий, а тоді вітаємось, строго сказала Марія Іванівна.
Дід міцно потис мені руку:
Доброго дня, панночко!
В очах блакить і лукавий вогник, коротка руда борідка, а кучері мідні, мов з колосся.
Марійко, налий і мені борщу! сказав Григорій Павлович, стукаючи рукомийником.
Підняли склянки:
За вас, рідненькі!
Випивши по 50 гривенькових грамів самогону й закусивши хлібом з салом, я набралася сміливості:
Григорію Павловичу, а чого у вас у роді всі Павли?
Просто, Соломійко! І дід, і батько, й я усі пічники поколіннями.
Тільки Павло ось, киває на сина, на токаря подався.
І токарі, татку, країні треба!
А піч складати непросто?
Дівчино, це ж мистецтво! підняв догори палець. Щоб і гарно, і не куріла, і пироги в ній смакували. Не дивись, що я на вигляд худенький ми, руді, витривалі: сонцем поціловані!
А що ж, дід наш на всі руки майстер! додала свекруха.
Розкажи щось цікаве, тату, а ми послухаємо.
Дід зітхнув, погладив борідку й хитро глянув:
Ну якщо цікаво, слухайте! Почну з байки…
Якось у липні їздили ми на сінокіс. Була в нас тоді “Бура” не корова, а диво, молока по відрами!.. Їхали гуртом жінки, чоловіки, і ми з Марією.
Сонце ледве визирало з-за лісу, а ми вже косили: вжик-вжик!
День був спекотний, гедзі кусали немилосердно.
Того року, пригадую, диких кабанів у лісі розвелося страшно стати!
Дійшло до обіду, а всі втомлені, піт градом. Кошуємо вже третій день…
Ех, згадуєш абищо, буркнула Марія Іванівна, Соломії, може, нецікаво.
Дуже цікаво! відповіла я.
Ото бачу, всі зовсім зморені. Думаю: треба підбадьорити народ! І вигадую таку штуку
Кидаю косу, біжу й кричу: «Рятуйтеся! Кабани!»
І сам на дерево! Дивлюсь і всі уже по деревах!
Ах-ха-ха! А далі?
А далі мене мало лопатами не побили! Але, що цікаво робота після того пішла швидше.
Свекруха не стрималась і дала дідові легенького стусана:
Та ж ти придуркуватий!
Розкажи краще про справжніх кабанів!
А було так Ми ще з Марією тоді були молоді Павлуші навіть не планували. Я був завзятим мисливцем, але після того випадку за рушницю не брався.
Того дня сніг випав, кажу Марії: «На полювання піду!»
«Йди», каже.
Взяв рушницю і пішов Ходжу-брожу нічого. Смиркає вже, треба назад, аж тут чую хрюкають десь поряд. Ото підпустив ближче, прицілився бах! та не влучив.
А секач як рвоне на мене! Біжу, видираюсь на дерево, вже й не тямлю як.
А злякався ж до смерті, додала свекруха.
Не перебивай! Сиджу на гілці ні живий, ні мертвий. Думаю: як підуть додому гайну. Еге ж, кабани всі обсіли під деревом, секач носом землю риє й не йде.
Оце так історія! сказала я. І що ж далі?
Посидів я майже цілу ніч. Добре, мороз був невеликий, то не замерзнув.
Я ж тоді всі очі прогледіла, Павлушу шукаючи! Тільки світати почало, чоловіків зібрала, пішли в ліс… Знайшли бідаку, на плечах тягла, поки він не відійшов від переляку.
Ти ж у мене не жінка, а кремінь із молоком!
Не заливай, безтолоч! Соломія, чаю?.. З материнкою, звіробоєм, та меду домашнього піддамо.
Охоче, дякую.
Марія Іванівна налила пахучого чаю до керамічних горняток.
Павло, розкажи ще, як він мою сестру лікував.
Дід ледь не захлинувся чаєм, сміється:
Було і таке. Якось прислала нам Софія телеграму, що приїде в гості. Зраділи! Прийняли, як годиться. Гостює, за обідом жалується ноги болять, ледве хожу
А пявками не пробувала? питаємо.
Де я тобі тих пявок у місті знайду!
Пішли до вуликів, я тебе бджолами зцілю!
Та він Айболит! сміється Марія.
Підвів її до вулика, кажу: сукню трохи підніми Посадив по бджолі на кожну ногу.
Софія спершу й дякувала, а за хвилин тридцять лаялася виявилось, алергія у неї, ноги набрякли.
Я ж кажу лікар мимовільний!
Звідки ж мені знати про алергію! Їла ж мед і нічого… Соломіє, ти медок бери, в тебе ж алергії нема?
Немає, Григорію Павловичу!
Ну й добре
Допили чай.
Надворі вже стемніло, мене огорнула втома.
Свекруха затягнула фіранки:
Павло, де вам стелити?
Ма, може, на печі? Соломія, ти як не проти на печі поспати?
Та з радістю!
Зараз зроблю… Піч цю батько своїми руками склав, цеглинка до цеглинки, пишалася свекруха.
Григорій Павлович аж засяяв. І є чим! Піч гріє, годує, родину навколо себе збирає.
Яскравий вогонь живе в ній животворний!
Подякували господарям, встали з-за столу. Павло ніжно підсадив мене на піч.
З полатів пахло настояним роками духом: запеченою глиною, сушеними травами, вовною, та свіжим хлібом.
Павло швидко заснув, а я лежала й не могла заснути.
Справа хтось гучно сопів:
Пих-пух, пих-пух…
Домовик, точно домовик! Я ж читала…
Пригадала з дитинства:
Домовичку-невидимко, ми тут гостюємо!
А зранку дізналася: це була нічого інша, як опара, що свекруха поставила грітися й забула про неї.
Ще не раз навідаємось ми до привітної родини Павла слухати дідові байки, грітися коло печі, смакувати домашнім хлібом.
Та про це іншим разом!
А головне: у будь-якій сімї найцінніше прості радощі, щире слово та тепло рідної домівки. Саме тут, серед правди і сміху, народжується справжнє щастя.
