Свекруха запропонувала переїхати у свою квартиру і все ясно, тут щось не те
Щиро вам дякую за пропозицію. Дуже великодушно, але ми відмовимось.
Обличчя свекрухи витяглося.
Це ж чому? Гордих забагато?
Та ні, ми не горді. Просто у нас вже все облаштовано. Дітям зараз школу міняти ще той стрес. Та й звикли ми. Ремонт у нас свіже-свіжісінький, все новеньке.
А у вас… Марічка притримала паузу, підбираючи слова, але вирішила різати правду-матку. Там у вас спогади, дорогі речі.
Діти малі щось розіб’ють чи забруднять. Чого нам ті нерви?
Коли Марічка повернулась із роботи додому, чоловік стояв у коридорі з таким виглядом, ніби чекає на повістку.
Вона скинула черевики, мовчки пройшла в спальню, переодяглася, потім попрямувала на кухню. Чоловік тихо човгав слідом.
Марічка не витримала:
Знов почнемо? Я ж сказала: ні!
Олексій тяжко зітхнув.
Мама знов дзвонила. Каже, тиск скаче. Їй там важко, дід з бабусею зовсім стали як діти, вередують. Вона сама не справляється.
То й що? Марічка зробила ковток холодної води, намагаючись остудити злість. Вона ж сама обрала жити на дачі.
Здає квартиру, отримує гривні, дихає свіжим повітрям. Було ж їй там добре.
Було доки сил вистачало. А зараз уже нарікає, що нудно і важко. Суть не в тому… Олексій набрав повні легені повітря. Вона запропонувала нам переїхати до неї. В трикімнатку.
Марічка вперла погляд у чоловіка і картає:
Ні.
Чому відразу «ні»? Навіть не вислухала! Олексій розвів руками. Дивись: район мрія! До твого офісу 15 хвилин, до мого 20.
Школа навпроти гімназія, садочок у дворі. Без корків будемо жити!
А цю квартиру здамо іпотека сама себе покриє, ще й залишиться.
Ти себе чуєш? Марічка підійшла ближче. Ми тут уже два з половиною роки.
Кожну розетку я особисто вибирала! У дітей друзі у сусідньому під’їзді, ми, нарешті, відчули себе вдома. У себе!
Яка різниця, де жити, якщо додому приїжджаєш, аби поспати? По дві години з роботи добираємось! парирував він. Там сталінка, три метри стелі, стіни товсті сусідів не чутно.
І ремонт, який ще при Кучмі робили, відрізала Марічка. Чи ти забув, чим там тхне? Та й це не наш дім! Це квартира Олени Максимівни.
Мама казала, не буде втручатися. На дачі залишиться, просто знатиме, що квартира під наглядом.
Марічка гірко всміхнулася.
Олексій, в тебе память, як у карася? Згадай, як ми цю квартиру купували.
Він відвів очі. Авжеж памятав.
Сім років тинялися по зйомних однокімнатках, відкладали кожну копійку.
Коли назбирали на перший внесок Олексій пішов до мами. План був ідеальний: обміняти мамину велику трьошку в центрі на пристойну двушку їй і щось нормальне для молодих.
Олена Максимівна тоді кивала, усміхалася: «Звичайно, дітки, ви ж розростаєтесь».
Вже навіть варіанти переглянули, уже мріяли! Та в день, коли треба було йти до рієлтора вона подзвонила:
Пригадай, що сказала? не вгамовувалась Марічка. «Я подумала Мій район такий престижний, сусіди інтелігентні. Як я поїду у вашу новобудову до робочих? Ні, не хочу».
І ми взяли іпотеку під скажений процент, купили оце житло пять кілометрів до Києва. Своїми руками. Без її «престижних метрів».
Ну, помилилася вона, злякалася змін, вік такий… пробурмотів Олексій. Тепер говорить по-іншому. Їй самотньо. Хоче, щоб онуки були поряд.
Онуки? Вона їх бачить раз на місяць, коли ми з гостинцями приїжджаємо, і через пів години починає стогнати, що в неї від галасу мігрень.
На кухню влетів шестирічний Тарасик, за ним чимчикувала чотирирічна Соломія.
Мамо, тато, їсти хочемо! заверещав Тарасик. А Соломія мій літак поламала! Я ж три години збирав!
Неправда! пищить Соломія. Він сам впав!
Марічка зітхнула:
Так, мити руки. Зараз вечеря. Тату, ти макарони зварив?
Зварив, буркнув Олексій. І ковбаски.
Поки діти гуркотіли стільцями, а Марічка розкладала їжу, розмова стихла. Продовжили вже вночі, коли лягли.
***
В суботу довелося їхати на дачу Олена Максимівна зранку подзвонила кволим голосом, що в діда закінчились ліки, а у неї “серце підтискає”.
Дорога зайняла півтори години. Олена Максимівна зустріла їх на ганку. За свої шістдесят три виглядала краще, ніж Кабмін у добрий день: укладка, манікюр, на шиї мережаний шалик.
Ну, доїхали, підставила щоку для поцілунку. Марічко, ти погладшала? Чи то блузка обємна?
Вітаю, Олено Максимівно. Це блузка широка, Марічка з привычки проковтнула шпильку.
Вони зайшли в будинок. У вітальні сиділи батьки свекрухи старенькі, дивились телевізор, аби лиш не обговорювати погоду.
Марічка привіталась ті лише кивнули.
Чаю будете? спитала Олена Максимівна, прямуючи на кухню. Печиво є, правда, трохи вже як руда чапля В магазин не ходжу, ноги болять.
Ми торт купили, Олексій поставив коробку на стіл. Мамо, давайте про квартиру
Олена Максимівна одразу пожвавішала:
Так, Олежику, сили мої вже на межі. Тут то свіже повітря, природа, батьки от потребують догляду.
А зимою? Глуха тоска! А там квартира стоїть, чужі люди здирають шпалери, душа болить!
Мамо, у тебе ж хороші квартиранти сімя, обережно промовив Олексій.
Гарні! фиркнула свекруха. Минулого разу прийшла тюль криво висить! І запах якийсь… не мій.
То я й думаю: чого ви там мучитеся? Переїжджайте до мене. Місця повно.
Марічка переглянулась з Олексієм:
Олено Максимівно, а ви де плануєте жити? прямо поцікавилась.
Свекруха підняла брови:
Як це де? Тут, звісно. З батьками. Може, інколи приїжджатиму, аналізи в поліклініці здам. У нас там всі лікарі знайомі.
Інколи це як часто? уточнила Марічка.
Ну… раз два на тиждень. Можливо, на тиждень, якщо дощ. В мене ж там своя спальня! Не заселяйте туди дітей, хай у великій кімнаті будуть, а спальня моя хай стоїть. Знаєте, на всяк випадок.
Марічку аж перекосило:
Тобто, ви нас кличете в трикімнатну, а одну кімнату закривати під вас? А нам трьом тіснитись у двох кімнатах?
Чого закривати? здивувалась Олена Максимівна. Користуйтеся! Лиш мої речі не чіпайте. І сервант з кришталем обережно! І книги. Олексію, пам’ятаєш, я казала? Бібліотеку не руш!
Олексій заворушився:
Мамо, якщо ми переїдемо, треба якось облаштовувати. Дитячу, ліжка…
Навіщо ті ліжка? Там диван розкладається, ще твій тато купував. Нащо гроші тратити?
Марічка підвелась:
Олексію, на хвилинку вийдемо?
Вона вискочила на ґанок, Олексій за нею з виразом провини на обличчі.
Чув? шепотіла Марічка. «Диван не чіпати», «моя кімната», «буду ночувати як захочу». Знаєш, до чого це веде?
Марусю, вона боїться змін…
Та ні, Олексій! Ми просто будемо задарма стерегти її оселю! Ми навіть меблі не зможемо переставити! Вона приїде й вчитиме мене каву варити!
В будь-який момент відчинить двері своїм ключем і буде розповідати, як штори чіпляти і борщ варити!
Але ж до роботи ближче… слабо промимрив чоловік.
Ото прямо дуже важливо! Я краще в пробці дві години буду сидіти, зате в своєму домі я господиня.
Олексій мовчав, дивлячись на свої черевики. Він усе чудово розумів. Просто перспектива «дармових метрів» засліпила очі.
І ще, Марічка схрестила руки. Згадай ту історію з розміном! Вона ж нас кинула заради престижу! А тепер просто самотньо шукає, ким розважитись і мораль почитати.
У цей момент двері відчинилися на порозі Олена Максимівна:
Про що тут у вас балачки?
Марічка повернулась до неї:
Ми вас обтяжувати не будемо. Не переїдемо.
Та дурниці, фиркнула свекруха. Олексію, ти чого мовчиш? Жінка рішає, а ти лише підтакуєш?
Олексій глянув їй у вічі:
Мамо, Марічка має рацію. Ми не поїдемо. У нас свій дім.
Олена Максимівна стиснула губи. Зрозуміла, що програла, але визнавати не збиралась.
Ну й дарма. Я ж як краще хотіла. Допомогти. А ви як хочете, живіть у своїх корках. Тільки потім не скаржтесь.
Не будемо, пообіцяв Олексій. Ми підемо. Мамо, може, ще щось купити з ліків?
Не треба мені нічого! показово повернулась і пішла, грюкнувши дверима.
Дорогою до Києва мовчали. Пробки вже розсмоктались, але навігатор світив червоним перед їхнім мікрорайоном.
Злишся? спитала Марічка, коли зупинились на світлофорі.
Олексій похитав головою:
Ні… Я уявив, як Тарас стрибає по тому дивану і у мами стається напад. Ти права. Це була дурна ідея.
Я не проти допомагати, лагідно сказала Марічка, поклавши руку йому на коліно. Тре привеземо продукти, ліки. Наймемо доглядальницю, якщо зовсім буде зле. Але жити ми будемо окремо.
Дистанція запорука сімейного щастя.
Особливо, якщо твоя мама зліва, хмикнув він.
***
Обида на невістку і сина в Олени Максимівни таки засіла.
Виявилося, вона вже й квартирантів виселила, була впевнена, що молоді оселяться.
Майже місяць тероризувала Олексія дзвінками.
Олексій тримався, як на передовій на материні провокації не піддався. Цікаво, виявляється, сказати «ні» зовсім неважко, коли цього справді хочеться.
