Правила на літо
Коли електричка, стара ще з радянських часів, різко загальмувала біля маленької платформи, я вже стояв біля самого краю, стискаючи в руках полотняну торбу. У ній перекочувались яблука, баночка вишневого варення і пластиковий контейнер з пиріжками. Все це було, звісно, непотрібне онуки приїжджали ситі, з міста, з рюкзаками й пакетами, але руки самі хотіли щось приготувати, як завжди.
Склад скреготнув, двері відчинилися, і з вагону вискочило одразу троє: високий, худий Остап, його менша сестра Мотря й ще один рюкзак, що заледве тримався на плечах.
Діду! Мотря перша мене помітила, замахала рукою, срібний браслет дзенькнув о запястя.
Я відчув, як щось тепле підкочується до горла. Обережно поставив торбу до ніг, аби не впустити, й розкрив руки для обіймів.
Які ж ви… Хотів сказати “виросли”, але вчасно зупинився. Вони й самі знають.
Остап підійшов повільніше, обняв мене однією рукою, іншою тримався за рюкзак.
Вітаю, діду.
Він вже майже на голову вищий за мене. Щетина на підборідді, худі запястя, з-під футболки стирчать навушники. Спіймав себе на тому, що шукаю в ньому того малого, що колись босоніж ганяв по нашому садку, але очі зупинялися на незнайомих, дорослих рисах.
Баба внизу чекає, кажу. Їдемо, у неї вже борщ холоне.
Тільки фотку, Мотря вже дістала телефон, клацнула платформу, вагон, мене. Для сторіс.
Слово “сторіс” пролетіло повз вухо. Батьки їм казали, що це таке, але все одно забуваю. Головне посміхаються.
Ми спустились бетонними сходами. Внизу, біля старенького “Жигуля”, стояла Марія Михайлівна. Вона одразу кинулася їх обіймати, Мотрю до себе притиснула, Остапа по плечу поплескала. Все в неї лагідно, але знаю рада так само, як і я.
Ну що, канікули? питаю.
Канікули, тягне Остап, жбурляючи рюкзак у багажник.
Дорогою до хати в машині запала тиша. За вікном городи, вишневі й яблуневі садки, в полі біліють кози. Мотря раз-по-раз щось гортала в телефоні, Остап посміхався до екрану, а я підсвідомо стежив за їхніми руками, що весь час крутили оті чорні прямокутники.
Нічого, заспокоїв себе. Головне, щоб по-нашому вдома було, а далі хай вже по-сучасному.
Дім зустрів нас духом смажених котлет і кропу. На веранді стояв старий стіл під клейонкою в соняшниках. У духовці пікся пиріг з капустою.
Тато, яке тут свято? Остап зазирає на кухню.
Це не свято, це обід, автоматично відповів я і одразу подумав, що треба мякше. Руки мийте он умивальник.
Мотря вже знову на телефоні. Поки Марія Михайлівна ставила на стіл салат, хліб, котлети, краєм ока бачу внучка фотографує тарілки, вікно, кішку Барвінку, що визирає з-під стільця.
За столом телефони відкладаємо, мовив навмисне між іншим.
Остап підвів голову.
Та ну?
Серйозно, підтримала баба. Поїли як хочете.
Мотря на секунду опустила телефон екраном вниз.
Я тільки сфоткати
Сфоткала вже, лагідно втрутилась Марія Михайлівна. Давай їмо, а потім вже… викладатимеш.
Слово “викласти” у неї прозвучало кумедно, але вона на тому не зупинилася.
Остап повагався, але теж відклав телефон до краю стола. Дивився так, ніби його змусили зняти шолом у космічному апараті.
У нас тут по-розкладу, я неквапно розливав узвар по склянках. Обід в першій, вечеря о сьомій. Вранці встаємо не пізніше девятої. А далі гуляйте, як хочете.
Не пізніше девятої… протяг Остап. А якщо я до ночі кіно дивлюся?
Вночі люди сплять, не підводячи очей з тарілки, буркнула Марія Михайлівна.
Я відчув, як між нами натягується тонка нитка, напруга. Швидко додав:
Ми ж не в казармі. Просто якщо до обіду дрихнути і літо пролетить. В нас річка, ліс, велосипеди.
Я хочу на річку! заявила Мотря. І фотосесію у саду. І на велосипеді.
Слово “фотосесія” у неї вже звучить упевненіше.
От і добре, кивнув я. Тільки спершу допоможемо трохи. Картоплю прополоти, полуницю полити. Не до панів приїхали.
Дідусю, ми ж на відпочинок почав Остап, але баба глянула суворо.
На канікули, а не у санаторій.
Остап затиснув у руках серветку, Мотря під столом легенько штурхнула його ногою і він посміхнувся.
Після обіду вони розійшлися по кімнатах розкладали речі. Зайшов через півгодини: Мотря вже розвішала футболки, косметику, зарядки, у вікні стояли флакони. Остап біля ліжка, втикає в екран.
Поміняв вам постіль, кажу. Як що не так скажете.
Все норм, діду, не відриваючись від телефону.
Мене трохи кольнуло те “норм”. Проте промовчав.
Ввечері зробимо шашлик, кажу. А зараз, як перепочинете, вийдете в садок. Годинку-другу попрацюємо.
Ага, озвався Остап.
Вийшов і зачинив двері. З кімнати долинув тихий сміх Мотрі, вона з кимось балакає на відеозв’язку. Відчув себе старим не від болю у спині, а від того, що їхнє життя наче у іншому вимірі, де я не дотягуюсь.
Нічого, подумав. Головне не тиснути.
Увечері, коли сонце хилиться, втрьох вже у городі. Земля під ногами тепла, суха трава шарудить у тапках. Я показую Мотрі то бурян, а то морква.
Оцього видирай, а це лишай, пояснюю.
А якщо переплутаю? китицяється вона на корточках.
Не страшно, втрутилась Марія Михайлівна. Вчимося.
Остап стоїть осторонь, спираючись на сапу позирає на дім. Вікно блимає синім монітор лишив.
Телефон не згубиш? питаю з жартом.
В кімнаті лишив, буркнув.
Це визнання мене дивно потішило.
Перші дні йшла рівновага. Вранці будив стуком у двері, буркотіли, крутнулися на подушках, але о пів на десяту вже на кухні. Поснідали, трохи допомогли, а далі: Мотря фоткає у саду Барвінку й полуницю, викладає в той телефон, Остап читає, слухає музику, інколи їде кататися на велосипеді.
Правила трималися на дрібницях. За столом телефони збоку. Вночі тиша. Лише раз, на третю ніч, прокинувся від ледь чутного сміху за стіною. Глянув на годинник пів першої.
Піти чи облишити? думав, лежачи у темряві.
Сміх повторився, потім знайомий звук голосового. Зітхнув, надягнув халат і тихо постукав.
Остапе, не спиш?
Сміх урвався.
Зараз, шепіт за дверима.
Відкрив, мружиться від коридорного світла: очі червоні, волосся скуйовджене, в руці телефон.
Чого не спиш? намагався говорити спокійно.
Та фільм дивлюсь.
Вночі?
Ми домовились з друзями водночас переглядати й переписуватись.
Уявив собі, як по різних квартирах такі ж підлітки в темноті, переписуються про кіно.
Дивись, кажу, не шкода, але до дванадцяти, домовились? Бо як вночі не спиш, зранку до городу не дотягнути.
Він скривився.
Але ж
В місті свої порядки, у нас свої.
Гаразд, здався. До дванадцятої.
І двері закривай, а то світло заважає.
Вертаючись у ліжко, відчув, що, може, надто мяко. Колись з донькою був суворіший. Але часи інші.
Поступово виринали дрібні конфлікти. Якось, коли спека, прошу Остапа допомогти донести дошки з дідом.
Я зараз, навіть не підводячи очі.
Через десять хвилин усе ще сидить.
Дід вже сам тягне, кажу, відчуваючи, як у голосі холодок.
Допишу і піду, сердито.
Що ти там весь час? не витримав.
Це важливо, відрізав. В нас турнір в грі!
Я хотів довести, що є важливіше, але побачив, як він стискає плечі.
Скільки залишилось?
Двадцять хвилин.
Домовились через двадцять хвилин ідеш допомагати.
Коли вийшов він вже шнурує кросівки:
Йду, йду.
Ці наші маленькі компроміси ще давали ілюзію, що щось контролюємо. Таякось усе розсипалось.
Було це на початку серпня. Ми з дідом мали їхати на базар і по розсаду. Я ввечері до Остапа:
Завтра поможеш дідові, я з Мотрею вдома.
Я не можу, одразу каже.
Чому?
Мав із друзями домовленість у місто, фестиваль, музика, фудкорт… Я ж казав.
Хтозна, казав чи ні, стільки балачок крутиться щодня.
В яке місто? суворо питає Марія Михайлівна.
У наше, електричкою. Там від вокзалу недалеко.
Слово “недалеко” їй явно не сподобалось.
Маршрут знаєш?
Всі будуть, мені вже шістнадцять.
Те “шістнадцять” наче проти всіх дорослих аргумент.
З батьком домовлялись: сам не тиняєшся, заявила баба.
Не сам, з друзями.
Тим більше.
Напруга росла, аж повітря загусло. Мотря швидко відставила тарілку.
Може сьогодні увечері на базар? Завтра хай він із друзями?
Базар завтра, мені потрібна допомога.
Я можу! неочікувано Мотря.
Ти з дідом, відказав я автоматично.
Я і сама впораюсь! Марія Михайлівна. Варення зачекає. Хай Мотря їде з тобою.
Баба глянула на мене здивовано, й трохи вдячно.
А цей що найвільніший? кивнула на Остапа.
Я ж…
Тут не місто. Ми за тебе відповідаємо!
За мене всі відповідають! Можна хоч раз сам?
Тиша. Мені теж хотілося сказати, що розумію, що колись теж хотів самостійності, але почув свій сухий і чужий голос:
У нас свої правила.
Він різко відсунув стілець.
Тоді не їду.
Вийшов, хруснув дверима. Хвилина і нагорі гепнуло.
Вечір минув натягнуто. Мотря пробувала жартувати, та виходило нещиро. Баба мовчала. Я мив посуд і думав про сказане фраза “наші правила” стукала у скроні.
Вночі прокинувся від тиші. В домі завжди є шум дошки скриплять, миша, машина під вікном. Сьогодні глухо. Підслухав: у кімнаті Остапа темно. Може, спить?
На кухні годинник без чверті девять. Мотря вже за столом, баба з газетою.
Остап де?
Спить?
Піднявся, постукав.
Остапе, підйом.
Тиша. Відкрив двері. Ліжко застелене так-сяк, на стільці толстовка, на столі зарядка, а самого його нема. Телефона теж.
Його нема! кажу, зходячи.
Як це нема? баба здивовано.
На дворі немає. Велосипед стоїть.
Електричка о 8:40, глухо видавила з себе Марія Михайлівна, дивлячись на дорогу.
Мені аж в долонях похолодніло.
Може, до сусідів?
Яких сусідів? Тут він нікого не знає, Мотря набирає йому смс.
Хвилина мовчить.
Не читає. Одна галочка.
Її “одна галочка” для мене нічого, але по обличчю видно: біда.
Що робимо? питаю бабу.
Я на станцію поїду, рішуче. Може, бачили.
Може, зачекаєм? прошу. А раптом…
Він зник, не сказавши ні півслова!
Поспіхом одягається, бере ключі.
Ти будь вдома, раптом зявиться. Мотре, як напише одразу кажи.
Я лишився на веранді, стискаючи шмату. В голові картини: Остап на платформі, в електричці, як у нього щось крадуть… Зупинив себе.
Спокійно. Він не дитина.
Година, друга. Мотря у телефоні, все без відповіді.
Одинадцята, баба вертає, стомлений вираз.
Ніхто не бачив.
Може, поїхав на той фестиваль…
Без грошей і документів?
Має карту у телефоні, вперше обізвалась Мотря.
Дітям гроші в смартфоні, нам у гаманці.
Дзвонити батькові?
Дзвони, кивнула Марія Михайлівна.
Розмова важка: син спершу мовчить, потім лається, питає, чому не пильнували. Я відчуваю, як у грудях важчає.
Дідусю, тихо сказала Мотря, він не зник, образився. Він не малий.
Образився й пішов, сумно. Наче нам ворог.
День тягнувся вічністю. Ми з Мотрею крутимо варення, баба порається в сараї все через силу. Вечір, коли сонце сідає, на веранді шурхіт. Я здригнувся. Ворота скриплять Остап.
В тій самій футболці, запилені джинси, рюкзак. Втомлений, але цілий.
Привіт, тихо.
Захотілось обійняти, але втримався.
Де був?
У місті. На фестивалі.
Сам?
З друзями. З сусіднього села. Домовились в соцмережі.
Баба вийшла, руки у фартусі.
Розумієш, що ми тут… її голос тріснув.
Я писав, поспішно Остап. Пропав звязок. Телефон сів, зарядку забув.
Мотря стоїть поруч, стискаючи телефон.
Я тобі писала все час одна галочка!
Не навмисно… Я подумав, як скажу не відпустять. А вже домовлений був…
А вирішив ліпше не питати? підсумувала баба.
Знову тиша, вже не з образою, а з втомою.
Заходь, кажу. Поїж.
Він слухняно до кухні. Дала тарілку борщу, хліб, узвар. Їсть, наче цілий день не їв.
Там все дорого, бурчить. У вас ці фудкорти…
Те “у вас” звучить дивно, але не сперечався.
Поїв всі на веранду, вечірнє сонце ховається за тополі.
Давай так, сів біля нього, хочеш свободи? Добре. Але ми відповідаємо за тебе. Хочеш кудись повідом попередньо, обговоримо, як доберешся, з ким, коли вертаєшся. Якщо згодні їдеш. Ні тоді злишся, але залишаєшся. Так зникаєти просто не годиться.
А якщо не дозволите? стиха.
Тоді злишся, але мусиш миритись, додала баба.
В його очах і образа, і втома, і розгубленість.
Я не хотів, щоб ви хвилювались… Я хотів сам.
Сам добре, кажу. Але сам це й відповідати перед тими, хто тебе чекає.
Він зітхнув.
Добре. Я зрозумів.
Ще одне, додала баба. Якщо сідає телефон, шукай, де зарядити вокзал, кафе. Перше повідом нам, навіть якщо сваритимемось.
Гаразд.
Ще посиділи мовчки. Десь за парканом гавкнула собака. В городі нявкнула Барвінка.
То як фестиваль? спитала Мотря.
Музика так собі, їжа клас!
Фото покажеш?
Телефон сів.
От і нема ні доказів, ні контенту.
Він хмикнув. Жартуватись стало простіше.
Від того дня життя немов змінилось. Правила не зникли, а стали гнучкішими. Разом з Марією Михайлівною написали їх на папері: вставати не пізніше десятої, допомагати не менше двох годин, за столом телефонів нема, попереджати куди йдеш чи їдеш. Повісили на холодильник.
Як у таборі, Остап.
Але ж сімейний табір! кажу.
Мотря внесла зустрічні правила:
Ви теж не дзвоніть, якщо я на річці, і не заходьте до кімнат без стуку.
Ми й так не заходимо.
Але напишіть!
Дописали ще дві стрічки. Баба поворчала, але підписала.
Поступово справи стали спільними: одного разу Мотря принесла настільну гру. Ми сіли і чекати, як дітей. Жартували, сміялися, підкладали один одному фішки. Телефони просто залишились не при справах.
Ще раз на вихідних я сказав:
У суботу вечерю готуєте ви. Я лише підкажу, що де стоїть.
Ми? Остап і Мотря разом.
Ви. Хай навіть макарони, лишень їстівно.
Они поставились серйозно. Мотря знайшла рецепт у телефоні, Остап ріже овочі, сперечаються. На кухні духмяно, гора посуду, але в повітрі легкість.
Не сердьтесь, якщо черга в туалет буде, буркнула баба, але зїла все.
У саду теж знайшли компроміс: “Оця грядка твоя, Мотре, з полуницею, ось тут твоя морква, Остапе. Доглянеш будеш з урожаєм. Не захочеш не виросте”.
Дослід! Остап.
Контрольна та експериментальна, Мотря.
Під кінець літа Мотря з повною корзинкою ягід, Остап з двома морквинами.
Ну що, кажу, висновки?
Морква не моє, серйозно Остап.
Всі сміються.
До кінця літа втримався ритм: вранці снідаємо разом, вдень кожен при справах, увечері за столом знову. Остап інколи засидиться із телефоном, але о дванадцятій сам вимикає світло. Мотря якщо на річці, завжди пише, коли повернеться.
Все ще сперечалися: про музику, про сіль у супі, про миття посуду але вже не з війною, а як ті, хто вчиться жити разом.
В останній вечір я спік яблучний пиріг. В домі пахло святом, у вікно ліз прохолодний вітерець. На столі складені рюкзаки.
Давайте на згадку сфотографуємось, вигадала Мотря.
Знову ваші ці… почав я, але притих.
Просто собі, не в Інтернет.
Вийшли у сад. Сонце торкало верхівки яблунь. Мотря встановила телефон на перевернуте відро, вклала таймер і пригорнулась.
Баба по центру, дід праворуч, Остап ліворуч.
Стаємо незграбно, плече до плеча. Я відчув дотик руки Остапа до мого ліктя. Баба теж притислась ближче. Мотря обійняла нас.
Усміхаємося!
Клац і ще раз.
Все, Мотря здивована, задоволена. Клас.
Дай глянути, прошу.
На екрані трохи кумедні: я у фартусі, баба у старій кофтині, Остап з розпатланим чубом, Мотря у барвистій футболці. Але нам було добре разом.
Можна цю фото роздрукувати? питаю.
Авжеж, Мотря. Я тобі надішлю.
А як я її роздрукую з телефона? гублюсь.
Я допоможу, або восени привезу, Остап.
Я кивнув. В душі заспокоївся. Ми, певно, ще багато раз сваритимемось, але між усіма нашими правилами і їхніми свободами вже є стежина, якою можна ходити туди-сюди.
Пізно ввечері, коли діти вже лягли, вийшов на веранду. Небо темне, зірки над покрівлями. В хаті тихо. Присів на східцях.
Баба вийшла, прилаштувалась поруч.
Поїдуть завтра.
Поїдуть.
Помовчали.
Знаєш, все обійшлося, сказала вона.
Обійшлося. Та й навчилися чомусь обидва покоління.
Це ще хто кого!
Я посміхнувся. У вікні кімнати Остапа темно, у Мотрі теж. Десь на столі біля його ліжка напевно лежить телефон, підключений на зарядку, мовчки набираючи сил до завтрашнього дня.
Підійшов, зачинив двері на клямку, глянув на ватман з нашими правилами на холодильнику краї трохи загнулись, поруч лежить ручка. Провів пальцем по всіх підписах і подумав: на наступне літо, мабуть, перепишемо. Додамо, віднімемо. Але головне залишиться.
Вимкнув світло на кухні, пішов спати. Дім дихав рівно і спокійно, зберігаючи все літо всередині й залишаючи місце для нового.
Це літо вчить мене головному: наші правила це не про контроль, а про довіру і турботу. І навіть якщо ми такі різні, місток між нами завжди можна збудувати, варто лиш захотіти почути й бути почутим.
