Ранок у Ганни Василівни починається, як завжди. Вона ставить чайник на плиту, насипає у старий пузатий заварник дві ложки чаю він ще з тих часів, коли діти були малі, і здавалось, що все життя попереду. Поки вода нагрівається, на кухні вмикає радіо звичка ще з молодості. Голоси ведучих їй знайоміші, ніж багатьох сусідів.
На стіні годинник з жовтими стрілками відміряє час. Але телефон, що під ним, дзвонить дедалі рідше. Колись увечері він не змовкав її подруги телефонували обговорити серіал чи погоду. Зараз подруги то хворіють, то виїжджають до дітей у Київ, Львів чи Харків, а хто й зовсім пішов у інший світ. Телефон з важкою трубкою, яку приємно тримати в руці, стоїть у кутку. Ганна Василівна часом проводить рукою по ньому, наче перевіряє, чи він досі її вікно у світ.
Діти дзвонять вже тільки на мобільний. Вона бачить, як за столом син або невістка не випускають з рук своїх телефонів, навіть коли всі разом збираються. Син запросто може під час розмови раптом замовкнути, втупитися в екран і сказати: «Мама, секунду…», після чого почати щось швидко писати пальцями. Внучка Соломія, худенька з довгою косою, взагалі не розлучається з телефоном, живе там: друзі, музика, уроки. Всіх затягло в екран.
У самої Ганни Василівни старенький кнопковий телефон, купили, коли вона вперше потрапила в лікарню через тиск.
Щоб ми завжди могли дзвонити, казав тоді син.
Телефон лежить у сірому чохлі на поличці у коридорі. Часом вона забуває його зарядити, часом він губиться у сумці під хустинками та магазинами чеками. Дзвонить рідко, а коли дзвонить не завжди встигає відповісти, потім сварить сама себе, що повільна.
Сьогодні їй виповнюється сімдесят пять. Цифра здається чужою, всередині себе вона відчуває років на десять менше, а може й на всі пятнадцять. Але паспорт не обдуриш. Ранок іде звичним колом: чай, радіо, коротка гімнастика для суглобів за рекомендацією сімейної лікарки. Дістає з холодильника салат, який приготувала напередодні, на стіл ставить пиріг. Діти обіцяли приїхати до другої.
Їй дивно, що зараз навіть день народження обговорюють не телефоном, а в якомусь «чаті». Якось син сказав:
Ми з Олею все вирішуємо у сімейному чаті. Я тобі покажу колись.
Але й досі не показав. Слово «чат» для неї чуже, як з іншого світу, де люди живуть у маленьких віконцях і спілкуються літерами.
До другої приїхали всі. Першим у коридор, гримнувши дверима, забіг онук Тарас із рюкзаком і навушниками, за ним прошмигнула Соломія, потім син з невісткою, обвішані пакетами. У квартирі одразу стало гамірно і тісно, запахло випічкою, парфумами Олі і якимось стрімким, молодіжним духом, який Ганна Василівна навіть визначити не могла.
Мамо, з днем народження! обняв син міцно, по-швидкому, наче поспішав кудись.
Подарунки виклали на стіл, квіти поставили у вазу. Соломія одразу запитала пароль від вай-фаю. Син, скривившись, поліз у кишеню за запискою і продиктував їй довгий ряд цифр і букв, від яких у Ганни Василівни зашуміло в голові.
Бабусю, а чому ти не сидиш у чаті? спитав Тарас, знімаючи взуття та йдучи до кухні. Там же всі новини.
Та який там чат! відмахнулася, підсовуючи йому пиріг. І цього телефона досить.
Мамо, втрутилась невістка, власне, ми тому і… переглянулася із чоловіком. В тебе подарунок.
Син дістав акуратну коробочку білу, з блискучим малюнком. У Ганни Василівни стиснулося всередині: вона здогадалася, що там.
Це смартфон, спокійно сказав син. Сучасний, нормальний, не надто дорогий, але хороший. Є камера, інтернет, усе, що потрібно.
А навіщо мені? спробувала стримати роздратування у голосі.
Мамо, щоб ми могли тобі відеодзвонити. У нас сімейний чат, туди фото закидаємо, новини. І зараз справи всі через інтернет і до лікаря записатися, і платіжки подивитися. Ти ж сама жалілася на черги у поліклініці.
Я якось обійдуся… почала вона, та побачила, як син стиха зітхнув.
Нам так спокійніше, мяко докинув син. Якщо щось ти відразу напишеш. І не треба буде шукати твій кнопковий, згадуючи, де зелена трубка.
Він посміхнувся, а вона відчула укол у серці мовляв, і справді, чи вже нічого не може сама?
Ну гаразд, опустила очі на коробку. Як хочете.
Коробку відкривали разом, як колись дитячі подарунки. Тільки тепер діти дорослі, а вона сидить на їхньому святі, мов школярка на іспиті. Дістали чорний прямокутник: холодний, слизький. На екрані жодної кнопки.
Тут усе на дотик, показав Тарас. Ось, провів пальцем екран оживає.
Ганна Василівна здригнулася: здавалося, те, що у руках, зараз почне вимагати пароль, чи ще якусь незнайомщину.
Не хвилюйся, сказала Соломія дивно ніжно. Ми все налаштуємо. Тільки сама нічого не натискай, поки не пояснимо.
Чомусь ці слова найбільше образили. Мов дитині: не чіпай, щось зламаєш.
Після обіду всі перебралися в кімнату. Син сів поряд на диван, поклав смартфон їй на коліна.
Дивись, почав. Оце кнопка ввімкнення. Затискаєш. Ось, зявляється заставка, далі проведи пальцем і розблокуй.
Він пояснював так швидко, що в неї все плуталося. Кнопка, заставка, блокування… чуже мовлення.
Почекай, попросила. По одному, бо забуду.
Та що ти, швидко звикнеш, відмахнувся син.
Вона кивнула, хоч розуміла: час потрібен. Щоб змиритись тепер і світ у цих прямокутниках, і їй туди треба якось пролізти.
До вечора син зберіг контакти дітей, онуків, сусідки Марії Петрівни і сімейної лікарки. Завантажив месенджер, створив чат, виставив великий шрифт.
Ось, показав, це чат. Тут пишемо. Я наберу щось.
Натис, на екрані зявилося повідомлення сам собі. Ще через мить від Олі: «Ура, мама з нами!» Потім купа смайлів від Соломії.
А як мені? спитала вона.
Натискай сюди, син показав. Зявиться клавіатура. Або надсилай голосове натискаєш мікрофон.
Вона спробувала. Пальці тремтіли, замість «дякую» набрала «дяпкую». Син розсміявся, невістка теж, Соломія ще смайла докинула.
То нічого, всі на початку плутаються, втішив син.
Вона кивнула, але була розчарована. Наче провалила легкий екзамен.
Коли розїхалися, в хаті стало тихо. На столі залишилися пиріг, квіти, біла коробка від смартфона. Сам телефон поряд, екраном вниз. Вона обережно повернула екран чорний. Натисла бічну кнопку, як вчив син. Екран засвітився лагідно, на ньому сімейне фото з минулого Нового року. Вона бачить себе у синій сукні, трохи збоку, з піднятою бровою: наче в той момент сумнівалась, чи їй там місце.
Провела пальцем екран засипаний значками. Телефон, повідомлення, камера… І одразу згадала слова: «Не натискай нічого зайвого». А звідки знати, що зайве?
Акуратно поклала смартфон назад і пішла мити посуд. Нехай освоїться у квартирі.
Наступного ранку, прокинувшись раніше, Ганна Василівна знову подивилась на смартфон. Він мовчить. Страх відступає: це ж просто річ. Колись і мікрохвильовки боялася а потім навчилась.
Заварила чай, сіла та підтягнула телефон. Вмикла. Долоня волога. Лице з фото, знову розблокування. Виглянула зелена трубка знайомо! Натисла.
Вивелися контакти: син, Оля, Соломія, Тарас, Марія Петрівна, лікарка. Вибрала сина, натиснула. В телефоні задзижчало піднесла до вуха, як звикла.
Алло? син здивовано. Мамо, ти як?
Нормально, відповіла, з якоюсь гордістю. Просто перевірити.
Бачиш? Я ж казав вийшло! Тільки краще дзвони через месенджер, дешевше буде.
Це як? розгубилася.
Потім покажу, зараз на роботі, сказав поспіхом.
Відклала телефон, натиснувши червону трубку. Серце калатало, але на душі тепло: сама подзвонила, ні у кого не питала.
За дві години перше повідомлення у чаті: «Соломія: Бабусю, як ти?» Під ним поле для відповіді.
Довго дивилася. Потім повільно натисла зявилася клавіатура. Букви дрібні, та розібрати можна. Спробувала надрукувати: «Все добре. Пю чай». У «добре» помилилася, але не стала виправляти.
Через секунду відповідь: «Клас! Сама написала?» І сердечко.
Піймала себе на усмішці: сама написала! Там, де досі тільки чужі слова миготіли.
Звечора до Ганни Василівни зайшла Марія Петрівна, принесла банку варення.
Кажуть, молоді подарували тобі цей… ну, як його, сміється, розумний телефон!
Смартфон, випрямилася Ганна Василівна. Слово ще звучить занадто сучасно, навіть смішно, але виголошує із задоволенням.
І як він, не вкусить? сусідка примружилась.
Поки що пищить, відмахнулась Ганна Василівна. Там усе по-іншому, без кнопок.
Мій онук теж вмовляє. Каже, без цього ніяк. А я думаю: навіщо? Хай собі сидять у тих інтернетах…
«Пізно» це слово різонуло. Вона й сама так думала. А тепер у кімнаті лежить річ, що, здається, каже: рано ще здаватися.
Через пару днів син записав її до лікарки через інтернет.
Через Дію, пояснив. Можеш і сама буде заходити. Логін, пароль у шухляді під телефоном.
Там справді акуратно складений листок із цифрами та буквами. Взяла його, наче призначення від лікаря. Все зрозуміло, але як користуватись важче.
Наступного дня зважилася. Увімкнула смартфон, знайшла значок браузера, як показував Тарас. Натисла. Зявилось біле поле, вгорі адреса. Повільно переписувала з листочка. Два рази стирала. Зрештою, сайт завантажився сині лінії, якісь кнопки.
Введіть логін… пароль, прочитала вголос.
Логін ввела, з паролем складніше: букви, цифри, екранна клавіатура зникає, з’являється. Один не той рух поле зникає. Навіть злилася на себе.
Зрештою, поклала смартфон, взяла стаціонарну трубку й подзвонила синові.
Не виходить мені з цими паролями, сказала. Знущання якісь!
Не нервуй, мамо, почула у відповідь. Я ввечері з Тарасом заїду, він краще покаже.
Вона погодилась, але поклала трубку із тяжким відчуттям. Немов нічого не вміє. Наче тягар.
Ввечері прийшов Тарас. Сів поруч, взяв смартфон.
Показуй, бабусю, що не виходить.
Вона відкрила сайт, пояснила.
Я боюся натиснути не туди!
Нічого не станеться, посміхнувся. Тільки вилетиш з акаунту зайдеш заново.
Говорив швидко, але терпляче показав, які кнопки, як змінити мову, як подивитись записи до лікаря.
Ось, дивися, тут твій запис. Якщо не зможеш прийти натискай сюди, можеш скасувати.
А якщо випадково скасую?
То ще раз запишешся.
Їй здавалось це цілий героїзм, для нього дрібниця.
Після відходу Тараса довго сиділа з телефоном. Здавалося, маленький екран постійно випробовує її: то логін, то пароль, то помилка зєднання. Раніше світ здавався простішим, а тепер маса кнопок і написів.
Тиждень минув історія з лікарем. Ночами крутиться, тиск стрибає, прокинулась утомлена. Пригадала: запис до терапевта післязавтра. Відкрила смартфон запису немає.
Серце в пяти. Чи випадково натиснула щось? Може, вчора ввечері? Вирішила не дзвонити синові у нього напружений тиждень.
Зібралася, глибоко вдихнула. Відкрила сайт, повільно увійшла до кабінету, знайомими рухами обережно проклацала потрібні сторінки. В записах порожньо. Натиснула Записатись до лікаря, обрала дату й час, тепер на ранок через три дні. Підтвердила.
На екрані «Ви успішно записані». Її прізвище, дата та час. Перечитала кілька разів. Змогла. Сама.
Наважилась на ще один крок: відкрила месенджер, знайшла чат із сімейною лікаркою, доданою сином, і натисла мікрофон.
Добрий день, це Ганна Василівна. У мене з тиском не дуже. Я записалась до вас у пятницю на ранок. Якщо зможете, зверніть увагу, будь ласка.
Телефон тихо пискнув. Відповідь: «ОК, БАЧУ ВАС У СИСТЕМІ. ЯКЩО ПОГІРШИТЬСЯ ДЗВОНИТЕ ОДРАЗУ».
Напруга повільно спала. Все вирішила сама через екран.
Увечері написала у сімейний чат: «Записалась до лікаря сама. Через інтернет». Слово «записалась» набрала з однією помилкою, але не виправила. Головне зрозуміють.
Відповіла першою Соломія: «Ого, ти крутіша за мене». Далі невістка: «Мама, ви молодчинка. Пишаюсь вами». Потім син: «От бачиш, казав же!»
Вона читала і відчувала, як всередині щось тихенько виростає між нею та дітьми натяглась ниточка. Тепер вона може потягнути її і почути відповідь.
Після прийому вирішила навчитись ще чогось. Соломія колись казала: вони з подругами діляться фото їжі, котів, усяких дрібниць. Здавалося трохи смішним, трохи дивним, але по-справжньому хотілося мати щось спільне зі своїми.
В сонячний день, коли на підвіконні блищали скляні банки з розсадою, Ганна Василівна відкрила камеру на телефоні. На екрані кухня у прямокутнику. Підсунула апарат до банок і натисла круглий значок. Тихий «клац».
Фото трохи змазане, але гарне: зелені паростки й смужка світла. Дивилась на них і думала: ці паростки схожі на неї саму. Тягнуться до світла, хоча земля ще важка.
Відкрила сімейний чат, прикріпила світлину. «Мої помідори ростуть», написала й відправила.
Відповіді посипались одразу. Соломія прислала фото своєї кімнати, заваленої зошитами. Оля тарілку з салатом і підпис: «Вчуся у вас». Син селфі з роботи й: «Мамо, у тебе помідори, у мене папери. Чия ж доля краща?»
Вона засміялася кухня вже не здавалась порожньою: відчувалося, ніби всі поруч.
Бувало, щось губила одного разу надіслала голосове повідомлення, що бурмоче на телевізор, у загальний чат. Онуки реготали, син написав: «Мамо, ти наша телезірка!» Соромилась, але й сміялась разом голос живий.
Часом плутала чати, замість особистого повідомлення Соломії питала про видалення фото просто у всіх. У відповідь отримала інструкцію від Тараса, коротке «я й сама не знаю» від Соломії, і мем від Олі: «Мамо, ви наш прогрес!»
Вона ще часто блукала в меню телефону, навіть боялася тих «оновлень». Але страх ставав меншим: вона вже могла подивитися розклад маршрутки, погоду, навіть раз знайшла в інтернеті рецепт пирога, схожого на той, що пекла мама. Сльози навернулись, коли побачила знайомі інгредієнти.
Нікому не розповідала, просто спекла та надіслала фото пирога в чат. Підписала: «Згадала, як робила бабця.» У відповідь сердечка, знаки оклику, прохання надіслати рецепт. Вона сфотографувала старий листочок із пропорціями і відправила.
Поступово все рідше дивилась на стаціонарний телефон. Він на стіні, але більше не єдина нитка у світ. Тепер є ще один невидимий, але міцний шнурок.
Однієї літньої вечора, коли за вікном темніло, а в сусідньому будинку палали вогники, вона сиділа у кріслі й читала сімейний чат: фото з роботи сина, селфі Соломії з подругами, жарти Тараса, повідомлення Олі про побутове, а між тим її обережні репліки: фото помідорів, голосове з рецептом, питання про ліки.
І тут вона відчула: вже не спостерігач за склом, а частинка великої родини. Навіть якщо половини їхніх виразів і не розуміє, навіть якщо ще не вміє грамотно ставити ці смішні смайлики. Її слова читали, її питання не губились. Її фото лайкали, як каже Соломія.
Телефон коротко пискнув нове повідомлення від Соломії: «Бабусю, в мене завтра контрольна з алгебри. Можна тобі потім подзвонити й розповісти?»
Вона усміхнулась, зосереджено набираючи: «Дзвони. Я завжди слухаю». Надіслала.
Поклала смартфон на стіл поруч із чашкою чаю. У кімнаті тихо, але ця тиша вже не самотня: за стінами та поверхами її чекають дзвінки та повідомлення. Вона не стала частиною молодіжної тусовки, як жартує Тарас, але знайшла у цьому світі екранів свій куточок.
Допила чай, зібрала посуд, вимкнула світло. Оглянулась на стіл телефон спокійно лежить, рідний уже. Знає: якщо захоче доторкнеться, і хтось із її стане поруч.
І цього зараз цілком достатньо.
