Диво трапилося
Оксана ступила з маленьким сином на поріг пологового будинку міста Полтава. Дива не сталось. Мати й вітчим не зустріли її з кульками чи квітами, навіть не подзвонили. Яскраве весняне сонце ковзало по калюжах, вона закуталась у широку куртку, міцніше стисла в одній руці старий поліетиленовий пакет з речами, а іншою зручніше притримала дитину на грудях.
Куди йти далі, Оксана не уявляла. Батьки категорично заборонили їй сидіти з малюком у їх квартирі, мати вимагала залишити дитину в пологовому. Оксана не могла вона й сама дитина інтернату, її біологічна мати залишила її біля воріт сиротинця, загорнувши у ковдру і поклавши маленький медальйон на шийку. Оксана ще в дитинстві пообіцяла собі: ніколи не залишить свою дитину, чого б це їй не вартувало.
Виховувалася вона у прийомній родині в одному з селищ під Лубнами, нова мама й тато ставились більш-менш добре, навіть іноді балували. Але грошей у них особливо не було, хворіли часто, та й самостійності Оксана так і не навчилася. Та й що казати, сама винна: подумала, що хлопець серйозний, обіцяв знайомити з батьками, а коли вона сказала про вагітність, сказав, що «до дитячих підгузків не готовий», зібрався й зник. Телефон її взагалі заблокував.
Оксана зітхнула.
Ніхто не готовий, ні батько дитини, ні мої прийомні… подумала вона. А я готова. Відповідальність за Тимка лише на мені.
Вона присіла на лаву, підставивши обличчя променям сонця. Куди йти? Знайомі казали, десь у місті є притулки для таких, як вона, та Оксана соромилась, не питала адреси щиро вірила, що батьки передумають і приїдуть. Але не приїхали.
Оксана вирішила поїхати в село під Решетилівкою до бабусі по матері та прийме, хоч і старенька. Оксана допоможе у господарстві, поки платить держава допомогу на дитину гривнів, правда, небагато, а далі знайде якусь роботу. Аби лише пощастило.
Так і зробить але для початку знайде в телефоні розклад маршруток до сіл. Адже в кожному селі знайдеться бабуся з щирим серцем. Переклавши сплячого синочка, вона дістала з кишені тріснутий кнопковий телефон і мало не потрапила під машину.
Водій, сивий кремезний чоловік, різко загальмував, вискочив з «Жигулів» і сердито почав докоряти Оксані, мовляв, не дивиться, куди йде, згубить і себе, й дитину, а йому сидіти потім у в’язниці на старості.
Оксана затремтіла від страху, на очах виступили сльози, це відчув малюк і розплакався. Чоловік глянув на них і спитав, куди ж вона так іде з немовлям? Оксана тихо відповіла, крізь схлипування, що й сама не знає.
Давай у машину, сказав водій. Поїдеш до мене, заспокоїшся, подумали буде видно. Все одно не стій он бачиш, малюк захлинається від плачу. Я Костянтин Дмитрович, а як тебе звати?
Оксана.
Сідай, Оксано, допоможу.
Він привіз Оксану до себе: пятиповерхівка на Подолі, велика трикімнатна квартира з книжками та старим роялем. Виділив їй окрему кімнату погодувати малюка й перепеленати не було у що, й Оксана вручила Костянтину Дмитровичу зім’ятий гаманець з сотнею гривень: «Купіть хоч підгузки». Але чоловік похитав головою: витрачати ні на кого.
Далі він піднявся до сусідки, лікарки Марії Іванівни: розповів про ситуацію й отримав довжелезний список покупок від сумішей до дитячого крему. Коли повернувся з великими пакетами, побачив, що Оксана заснула прямо сидячи, притулившись до ліжка, а дитина пхикає. Костянтин Дмитрович вимив руки й узяв хлопчика дати Оксані трохи забуття.
Та лише зачинив двері, як мати одразу прокинулась, не побачивши сина закричала: «Де моя дитина?!» Він зайшов з малюком на руках, посміхнувся й показав покупки. because Ви злякалися, а я лише хотів, щоб ви поспали.
Скоро прийде Марія Іванівна, покаже, як усе робити, і ваш дільничний лікар навідається, втішив Костянтин Дмитрович.
Потім промовив:
Який тобі ще притулок чи село? Живи в мене місця вистачить. Я вдівець, дітей, онуків не залишилося. Тягне до самотності а так, буде сімя. Пенсія є, ще й працюю трохи. Ти, Оксанко, стань мені, як внучка, а малому як правнук.
А у вас були діти?
Були. Син, Андрій. Я по півроку працював на півночі так звані «вахти», а він вчився в університеті в Харкові, зустрічався з дівчиною. Зібралися одружитись дівчина вагітна, чекали мого повернення. Але син захоплювався мотоциклами, не впорався з керуванням і загинув напередодні мого приїзду. Я одразу ж повернувся не на весілля, а на похорон. Дружина тяжко захворіла й невдовзі померла. Наречена сина десь загубилася. Фото її в мене залишилося, та і знаю: мала народжувати. Шукав, шукав так і не знайшов. Ось чому прошу тебе, Оксано, залишайся. Може, на старість знатиму, що таке родина. Як ти синочка назвала?
Не знаю чому, але з першого дня хотіла Тимуром. Хоч ім’я не популярне в нас, але наче саме з’явилося в голові.
Тимур? чоловік здригнувся. Оксано, так мого сина звали в дитинстві домашнім прізвиськом! І я тобі про це не казав От і дожився старий, а серце тішиться… Ну що, залишаєшся?
Із задоволенням! Я сирота, мене всиновили, а сина не захотіли приймати. Не забрали мене з пологового, тільки гіркі слова залишили… А так, завдяки татовіприйомному, вивчилась у коледжі, мала, що їсти й де спати. У дитбудинку дали б квартиру А біологічна мама залишила мені тільки медальйон на ланцюжку на шию.
Іди переодягнись я й для тебе купив обновки, зробимо з тебе господиню! Ванночку розчистимо, Марія Іванівна покаже, як малюка купати. І посеред усього ще й поїмо по-домашньому. Матерям, аби молоко було, треба добре їсти!
Коли Оксана вийшла, вже перебрана у свіжий светрик, Костянтин Дмитрович помітив знайому ланцюжок і спитав: «Це з дитинства?» Оксана дістала з-під кофти маленький кулон. У той момент підлога захиталася під ногами чоловіка він ледве впіймався за край стола.
Опам’ятавшись, попросив глянути кулон. Сказав, що колись дарував такий синові, відкривається особливим чином. Показав, і кулон розчинився на дві частини, а там, у середині маленьке пасмо волосся.
Це ж волосся мого Андрія. Я сам сховав його туди. Оксано Невже ти моя онука?
Виходить, доля не просто так нас звела!
Давайте зробимо тест щоб не сумнівались, що ви мій справжній дідусь, розгублено сказала Оксана.
Нащо тест? Ти моя кровинка, а Тимур мій правнук! І більше це питання не підіймаємо. А ще ти така, як мій Андрій У мене ж зберігається фото твоєї мами, покажу тобі твій дім!
Автор: Софія КораловаОксана дивилась на фото, яке Костянтин Дмитрович подав їй тремтячою рукою. У молодій усміхненій жінці вона впізнала себе тими ж очима дивилась у світ, та ж впертість у піднятих бровах. Сліз не стримала і Костянтин Дмитрович: вони сиділи у вітальні, а між ними десятки загублених років і ціла кровна лінія, нарешті зшита долею.
Тепла хвиля огорнула їхню невелику сімю. Через кілька днів у квартирі зявилися дитячий сміх, аромат свіжої здоби й нові сімейні звички: Оксана готувала пиріжки за рецептом, що памятала з інтернату, Костянтин Дмитрович читав казки Тимуру й навчав Оксану грати на старенькому роялі.
Марія Іванівна заходила в гості з пирогом та порадами, сусіди приносили дрібнички для малюка, а під балконом весело крутилися голуби мов ті душі рідних, що так довго чекали цієї зустрічі.
Якось увечері, коли в хаті лагідно шаруділи сутінки, Оксана вклала Тимура, підійшла до Костянтина Дмитровича й прошепотіла:
Ви справді подарували мені дім, дідусю.
Ти мені життя, відповів він міцно, пригортаючи її.
Їхній дім став переповненим спокоєм, світлом і надією старі фото знаходили нових героїв, вікна світилися допізна, і навіть у дощові дні у вітальні завжди було сонячно.
Диво таки трапилося тільки не тоді, коли всі чекали, а тоді, коли серце нарешті повірило в любов.
