Хлопчик прокинувся від стогону матері.
Він підійшов до маминої постелі:
Мамо, тобі боляче?
Назарчику, принеси води, будь ласка…
Зараз, кинувся на кухню.
За мить повернувся з повною склянкою:
На, мамо, пий!
В ту ж мить пролунав стукіт у двері.
Синку, відчини! Мабуть то бабуся Ганна прийшла.
Зайшла сусідка, тримаючи в руках велику чашку.
Як ти, Оксано? торкнулася лоба. Та у тебе ж висока температура. Я молочка гарячого з маслом принесла.
Я вже випила ліки…
Та тобі до лікарні треба. Там лікують добре. Та й харчуватись треба нормально, а у тебе ж у холодильнику майже пусто
Тітко Ганно, я вже всі гроші на ліки витратила, на очах у хворої виступили сльози. Нічого не допомагає.
Йди до лікарні, Оксано.
А Назарчика на кого лишити?
А якщо ти зовсім зляжеш? Тобі ще й тридцяти немає, а ні чоловіка, ні грошей, лагідно погладила по голові. Все, не плач!
Тітко Ганно, що робити?
Все, зараз дзвоню до лікаря, сказала сусідка й дістала телефон.
Додзвонилася, все зясувала.
Сказали: приїдуть сьогодні. Я піду. Як приїдуть, поклич мене, Назарчика за руку візьмеш.
Ганна пішла до коридору, хлопчик тихцем ступив слідом:
Бабусю Ганно, мама не помре?
Не знаю, синку. Попроси у Бога допоможе, а от твоя мама, бач, у Нього не вірить.
А дідусь Бог може допомогти? в Назарчикових очах спалахнула надія.
Треба піти до церкви, поставити свічку й помолитись, тоді й допоможе. Я вже пішла, синку.
***
Повернувся Назарчик до матері задумливий.
Назарчику, ти, мабуть, їсти хочеш, а у нас нічого немає. Принеси два стакани.
Коли він приніс, мама розлила молоко.
Пий!
Випив, а їсти захотілося ще дужче. Оксана це одразу помітила. Важко піднялась, взяла з тумбочки гаманець:
На, тут п’ятдесят гривень. Купи два пиріжки зїси по дорозі, а я щось приготую. Біжи!
Провела сина до дверей, тримаючись за стіну, рушила на кухню. У холодильнику дешеві рибні консерви, шматочок маргарину, на підвіконні дві картоплини й цибулина.
Треба юшку зварити
Паморочиться у голові, і Оксана втомлено опустилася на стілець:
«Що зі мною? Нема сил зовсім. Відпустка ось-ось закінчиться, гроші вичерпались. Якщо не вийду на роботу як Назарчика до школи зібрати? Через місяць у перший клас, нікого не маю рідного. І ця хвороба замучила. Тоді треба було йти до поліклініки. А тепер Якщо покладуть у лікарню він сам залишиться?»
Зібрала останні сили і почала чистити картоплю
***
Їсти хотілося страшенно. Та думки хлопчика були інші:
«Мама вчора весь день не вставала з ліжка. А якщо вона справді помре? Тітка Ганна казала, треба у діда Бога просити допомогу», він зупинився і рушив у бік церкви.
***
«Ось уже півроку, як повернувся з фронту. Дивом живий. Хоч рухатись вже можу, хай і з паличкою. На рани вже не зважаю, обличчя усіяне шрамами яка різниця, за мого вже віку ніхто заміж не захоче. Так думав Дмитро, ступаючи до церкви. Треба свічки поставити за побратимів: рік минає, як загинули, а я лишився…»
Двадцять літ віддав армії. А зараз? Пенсія, грошенята за контрактом можна добре жити. Та все те порожнє, коли ти потрібен лише собі самому.
Біля церкви стояли жебраки. Дмитро витяг з кишені кілька сотень гривень, роздав і попросив:
Помоліться за моїх друзів Тараса і Олеся!
Зайшов до церкви, купив свічки, поставив їх, почав молитися, як колись навчив настоятель:
Помяни, Господи
Хрестячись, Дмитро бачив перед очима побратимів такі живі, близькі, рідні…
Коли скінчив молитву, просто стояв, згадував усе життя.
Поруч став худенький хлопчик; стояв невпевнено, затискаючи в руці дешеву свічку. До нього підійшла літня жінка:
Давай, допоможу тобі.
Запалила свічку, поставила.
Ось так перехрестися! показала І розкажи Господу, про що просиш.
Довго Назар дивився на ікону, потім, стиха промовив:
Поможи, дідусю Боже Мама хвора, в мене нікого більше немає. Хай мама видужає. У мами немає грошиків на ліки А восени я в школу піду, а в мене навіть портфеля немає
Дмитро завмер, слухаючи. Його біда наче стала такою крихітною поряд із цим хлопчиком. Хотілося крикнути світові:
«Люди, невже нема кому допомогти мамі хлопя забрати ліки, йому купити портфель?!»
А дитина, наївно дивлячись на ікону, чекала на диво.
Ходімо зі мною, хлопче! В Дмитровому голосі звучала рішучість.
Куди? хлопчик із тривогою глипнув на незнайомого дядю з палицею.
Візьмемо у мами рецепт та разом підемо до аптеки.
Справді?
Твоє прохання дідусь Бог мені передав.
Справді?! з надією глянув на ікону.
Пішли! усміхнувся чоловік. Як тебе звати?
Назар.
Кажи мені дядя Дмитро.
***
З квартири лунали голоси мами й сусідки:
Тітко Ганно, тут список, а ліки такі дорогі, де я стільки грошей візьму? У мене тільки пятсот гривень залишилось
Хлопчина рішуче ввійшов, голоси враз стихли. Із кімнати виглянула Ганна і перелякано прошепотіла, дивлячись на незнайомого чоловіка:
Оксано, хто це?
Та виглянула також і аж застигла.
Мамо, які тобі треба ліки? Ми з дядьком Дмитром в аптеку йдемо.
А ви хто? здивувалася Оксана.
Все буде гаразд, усміхнувся Дмитро. Давайте рецепти.
Але в мене лише пятсот гривень
Ми з Назаром знайдемо гроші, поклав чоловік руку на плече хлопцю.
Мамо, давай рецепти!
І Оксана подала їх, відчувши чомусь довіру до незнайомця з добрими очима.
Оксано, що ти робиш? застерегла Ганна, коли чоловіки вийшли. Ти ж його зовсім не знаєш.
Тітко Ганно, я чомусь впевнена це добра людина!
Ну, тобі видніше, похитала головою Ганна й пішла.
***
Оксана сиділа й чекала, забувши навіть про свій біль.
І ось двері розчинились першим влетів Назар, очі сяють:
Мамо, ми купили тобі всі ліки та ще й гостинців до чаю!
На порозі стояв Дмитро, теж усміхаючись так, що його обличчя зовсім не здавалося страшним.
Дякую, вам! низько вклонилася жінка, проходьте, будь ласка.
Чоловік обережно роззувся, хвилювався, зайшов на кухню.
Сідайте! запросила господиня.
Ой, Та я й не знаю, чим вас пригостити.
Мамо, ми ж з дядьком Дмитром все купили, Назар викладав покупки.
Ой, навіщо ж ви зітхнула Оксана, розглядаючи солодощі. Знаходить дорогий чай. Зараз поставлю чайник.
Кинулася готувати. Відчула, ніби від хвороби полегшало; чи, може, просто не хотілося виглядати такою слабкою біля цього чоловіка. І, наче вгадуючи її думки, Дмитро спитав:
Оксано, ви не перевтомились?
Нічого, зараз ліки прийму… Дякую вам!
***
Вони пили чай, ласували цукерками й печивом, дивилися на Назарчика. Погляди зрідка зустрічались. Всім трьом було тепло й затишно за цим столом. Але все добре колись закінчується.
Дякую вам! Дмитро встав, узяв свою палицю. Я піду. Вам треба лікуватись.
Дякую ще раз! і Оксана піднялась. І не знаю, як вас віддячити.
Дмитро рушив до передпокою, а мати з сином слідом.
Дядьку Дмитро, а ви прийдете ще?
Прийду! Коли мама одужає разом купимо тобі портфель.
***
Дмитро вийшов. Оксана прибрала зі столу, вмила посуд.
Назарчику, подивися телевізор, а я ляжу на хвилинку.
Вляглася й одразу заснула.
***
Минуло два тижні. Хвороба відступила видно, дорогі ліки допомогли. Останні дні Оксану викликали на роботу: в кінці місяця завжди купа справ, і вона була цьому рада згодиться до зарплати, бо вже серпень, треба готувати сина до школи.
Того суботнього ранку прокинулись, як завжди.
Назар, збирайся, підемо до магазину, подивимось, що треба до школи.
Тобі гроші вже дали?
Ще ні. До наступної суботи дадуть. Я позичила тисячу гривень, купимо й продуктів.
Збирались, і тут пролунав дзвінок в домофон.
Хто?
Оксано, це Дмитро…
Не дослухавши, жінка вже натисла кнопку.
Мамо, хто там? гукнув Назар.
Дядько Дмитро! Оксана не могла стримати радості.
Ура!
Дмитро зайшов, спираючись на паличку, але як він змінився! У нових брюках, сорочці, з модною зачіскою.
Дядьку Дмитро, я вас чекав! кинувся хлопчик.
Я ж обіцяв, усміхнувся. Вітаю, Оксано!
Вітаю, Дмитре!
Перейшли до «ти» і це обох приємно здивувало.
Ви зібралися? Йдемо!
Куди? Оксана не повірила.
Назара ж до школи збирати!
Дмитре, але у мене
Я ж обіцяв Назару обіцянки треба виконувати.
***
Оксана завжди брала найдешевше, яку б крамницю не відвідала: грошей, рідних, чоловіка не мала. Якщо не згадувати того хлопця з училища, що безслідно зник.
А зараз поруч чоловік, що із захопленням дивиться на її сина. Купує усе, не глянувши на ціну, лише радиться з нею.
Отак разом, з пакетами й рюкзаком для школи, повернулись додому на таксі.
Хазяйка кинулася на кухню.
Оксано, зупинив її Дмитро Ходімо, прогуляємось усі разом! Десь пообідаємо.
Мамо, ходімо! смикнув за руку Назар.
***
Тієї ночі Оксана довго не могла заснути. Перед очима зявлялись сьогоднішні кадри: очі Дмитра, повні доброти та підтримки. І ось холодний розум і гаряче серце ніби сперечались:
«Він некрасивий, кульгає…»
«Але він такий добрий і дивиться з любовю».
«Він старший на пятнадцять років…»
«Та він став синові, як батько».
«Можливо, ще знайдеш когось молодшого й красивішого…»
«Не хочу більше красивого. Мені потрібен надійний і добрий».
«Ти ж мріяла про іншого чоловіка?»
«А зараз ні! Зустріла саме того, кого шукала. Я його люблю!»
***
Їхнє вінчання відбулося в тій самій церкві, де Дмитро і Назар познайомились три місяці тому.
Дмитро та Оксана стояли біля вівтаря, палички вже не було, а Назар не відривав погляду від ікони, до якої звертався колись. І тихо щиро промовив:
Дякую тобі, дідусю Боже!
