Якось я побачила свою сяючу сестру у супермаркеті, вона йшла під руку із солідним чоловіком, і на їхніх пальцях блищали обручки.
Ярослава мала сестру-близнючку на імя Соломія. Від самого народження вони були як нерозлийвода: спільні ігри, спільні секрети, навіть сварилися завжди разом, а покарання ділили по-братньому. Коли хтось ображав теж були одна за одну як кремінь. А про одяг і говорити не варто все було один в один, аж до ґудзика. Навіть коли дорослішали та могли обирати, у що вдягнутися, дівчата й досі святкували своє “близнюкове братство” однаковими сукнями.
Жили скромно в багатоповерхівці на Оболоні з батьками зарплати у родині були, чесно кажучи, як соняшник восени: наче є, а наче й нема. Коли Ярослава вступила до університету у Києві, Соломія вирішила, що теж підкорить студентські вершини. Але виявилось, що грошей у родині й так в обмаль, а навчання дороге аж 22 000 гривень у рік! І батьки з останнього бідкалися, щоб у доньок була дорога у майбутнє.
Соломії від того було невимовно ніяково, аж до мурашок по спині: як це, брати гроші на освіту, розуміючи, що кожна гривня як кістка в горлі? Все намагалася віддячити, щось заробляла. Але не виходило бюджет, як ця бабусина скриня: ні додати, ні відкласти.
Одного вечора, коли вся родина дружно вечеряла борщ із пампушками, бабуся Мотря випила третю чарочку наливки і, як завжди, почала ляпати язиком про все на світі. І тут розкрила страшну таємницю, якої краще б ніхто не знав: коли народилися близнючки, хтось із батьків думав оддати одну з них до дитбудинку. “Бо ж дві багато”, сказала бабця. І тією “зайвою” мала бути Соломія.
У Соломії від таких слів язик прикинувся сухим сухариком, а серце льодяником на протязі. Як вони могли? Ярослава ніби нічого, а Соломія вже спати не могла, снувала думки, що менше улюблена, менш важлива. І щоб досадити батькам, не придумала нічого кращого, як забрати документи з університету.
А ще вирішила, що вся її “невдача” через сестру: якби не вона була б сама, була б дорогоцінною перлиною у родині, єдиною і незамінною! Так близнюки перестали бути близнюками: Ярослава і Соломія тепер кожна варила свою кашу.
Ярослава вийшла заміж, народила сина, влаштувала собі життя, а з Соломією не бачились роками лише одного разу випадково перетнулись у батьківському домі. Соломія тоді була не в гуморі: скептично хмикала, критикувала зачіску сестри, відпускала шпильки з приводу її смаку і взагалі не переймалася тактовністю.
Наступного разу зустрілись у торговому центрі “Гулівер”. Соломія з голочки, із серйозним чоловіком, що виглядав, мов би життєвий кредит він давно віддав, а зарплата у валюті. Ярослава подумала: о, достойний! Вітати не стала, лише глянула здалеку. А Соломія так подивилась, ніби “жінка, ви хто?”. Після цього сіла у чорний джип і поїхала з таким виглядом, наче везе себе на манікюр у Монако.
Прийшлося якось знову зустрітися у батьків на варениках із вишнями. Цього разу Соломія взялася знову до критики Ярослави: мовляв, виглядає як курча у квітні, косметики не бачу, волосся як вітер на луках. Дякую, сестро. А справді ж: Ярослава не ліпить масок, не лізе у жодні салони-красоти, носить окуляри та світшоти. На відміну від Соломії, яка знає, що таке ботокс і не носить нічого, дешевшого за мінімальну зарплату.
Ярославі стало прикро серце скрутило, а думки про сестру, яку так любила, все роїлися: як могла вона, колись найкраща подруга стати такою чужою? Чому стільки злості? Душу виймала мамі, розповідала, як болить і як не розуміє.
Доню, зітхнула мама, не злись на Соломію. Нехай живе собі на втіху. Ти ж у нас мудра, не руйнуй ні собі, ні їй життя.
Так і пішло: тепер Ярослава мала відвідувати батьків лише по дзвінку або запрошенню аби лише не перетинатися з Соломією. Отак, одне невчасне слово і все сімейне життя перекроїлось навіки.
