Проданий друг. Розповідь дідуся
І він мене зрозумів!
Було зовсім невесело, я збагнув, що це просто безглузда витівка.
Я його продав. Він думав, що це забавка, а потім зрозумів, що я справді його віддав.
Часи у кожного свої. Комусь і масло до хліба розкіш, а комусь і окраєць чорного хліба з сальцем вже свято.
Так і ми жили кожен по-своєму, хто як міг.
Малим я був тоді. Дядько мій, мамин брат, Олексій Петриченко, одного дня подарував мені цуценя вівчарки, і я світу не бачив від радості. Малий Борис (так я його назвав) увесь був у мені заглядав у вічі, ловив кожен мій рух і чекав, чекав, коли я скажу хоч слово.
Лежи, витримував я паузу та казав, і він тут же лягав, поруч блимаючи темними вірними очима, готовий за мене горою стати.
До лап! наказував я, і Борис враз підводився на товстенькі лапенята й завмирав, заковтуючи слинку, чекав на ласощі.
А мене й пригостити його чим не було. Ми всі тоді мало не голодували.
Такі були роки.
Дядько Олексій, той самий, що подарував мені щеня, прийшов якось і каже:
Не журись, Стасько, ну глянь, який він відданий, який побратим. А ти зроби так: продай його, а потім поклич назад він до тебе втече. Та ніхто ж не дізнається. А грошики будуть і собі гостинець купиш, і мамі з ним. Довіряй дядькові, я знаю, що раджу.
Ідея мені сподобалася. Я тоді ще не допетрав, що це підло. Дорослий же запропонував хіба погано порадить? Зате куплю щось смачненьке.
Я прошепотів Борисові на мяке вушко: віддам тебе, а потім покличу й тікай од чужих прямо до мене, зрозумів?
І він кинув коротке “гав”, ніби каже: Добре, господарю, зроблю так.
Наступного дня я надів йому нашийник і повів до вокзалу. Там завжди торгували всім чим тільки можна від краму до яблук і квітів.
От і цього разу, коли приїхала електричка, люди ринули до прилавків купували, сперечалися.
Я вийшов уперед із Борисом на повідку. Але довго ніхто не підходив.
Уже майже всі розійшлися, як раптом підійшов чоловік із гострим поглядом і каже:
О, хлопче, стоїш когось зустрічаєш чи, може, песика продаєш? Диви, який кремезний беру! і вклав мені в руку жменю гривень.
Я віддав йому повідок, а Борис закрутився та весело чмихнув.
Ходи, Борисе, йди, друже, прошепотів я, я тебе знайду, кличу тікай. Він поплівся за чоловіком, а я, сховавшись, пішов слідом, запамятовуючи, куди того ведуть.
Увечері я прийшов додому з буханею хліба, ковбасою й цукерками. Мама строго подивилась:
Де взяв, часом не витяг?
Ні, мамо, допоміг чоловікові з речами на вокзалі, він і дав.
От розумний хлопець, їж та відпочивай, я заморилась.
Навіть не спитала про Бориса не до того їй було.
Дядько Олексій зайшов на ранок. Я вже збирався до школи, хоча думав тільки про те, як би чимшвидше побігти до Бориса.
Ну що, поблажливо пирхнув він, продав собаку? і коротко потріпав по голові. Я відвернувся й не відповів.
Я й так цілу ніч не спав, і хліб із ковбасою їсти не міг.
Було зовсім невесело, я зрозумів, яка дурна то була затія.
Дарма мама не любила дядька Олексія.
Він чудний, слухай його менше, казала вона.
Я схопив ранець і вискочив з хати.
До того двору було три квартали, я їх пролетів, не розбираючи дороги.
Борис сидів за високим парканом, міцним шнуром привязаний.
Я кликав його, але він сумно дивився на мене, поклавши голову на лапи, хвостом махав і намагався загавкати, але голос зривався.
Я його зрадив. Він думав, що це гра, а потім зрозумів, що я його продав.
Тут на подвірї зявився новий господар і суворо шикнув на Бориса. Той піджав хвіст і тоді я збагнув пропала наша дружба.
Увечері я знову пішов на вокзал, носив сумки, заробив якось ту ж саму суму. Було страшно, проте я підійшов до хвіртки й постукав. Знайомий чоловік вийшов:
А, малий, чого прийшов?
Дядечку, я передумав, ось, простягнув йому гривні, що дав він мені тоді за Бориса. Чоловік скоса глянув, мовчки взяв гроші й відвязав Бориса:
Бери, хлопче, йди. Він тільки й тужить, з нього не вийде сторож. Але дивись, може, й не пробачить тобі.
Борис дивився на мене понуро.
Жарт обернувся для нас суворим випробуванням.
Та невдовзі він підійшов, обережно лизнув мене в руку й уперся носом у живіт.
Минуло вже багато-багато років, а я ніколи, ні в жартах, ні серйозно, не торгуюсь друзями.
Мама тоді щиро зраділа:
Вчора не до нього було, стомилася, а потім думаю: де ж наш Борис? Уже й звикла до нього, він ж наш, рідний!
А дядько Олексій рідко став у нас бувати не до вподоби нам уже його жартиМинали роки. Я виріс, Бориса вже давно немає, та кожного разу, коли зустрічаю вірного собаку чи бачу, як двоє друзів сперечаються за дрібнички, згадую ту історію й серце стискається від тієї дитячої помилки. Але, мабуть, саме тоді я навчився: справжню дружбу не зважиш і не продаси жодними гривнями.
І тепер, коли внук запитує мене: “Діду, а можна друзів на щось виміняти?”, я тільки посміхаюсь і відповідаю: “Бачиш, ні синку, дружбу треба берегти, як найдорожчий скарб. Бо хто одного разу зрадив товариша довго ще ловитиме його погляд у снах і шепотітиме в темряві: ‘Пробач…'”
Отак і живемо далі, вчимося помилятись і виправляти свої вчинки. А найцінніше що маємо з ким і про кого сумувати та радіти. Бо без справжнього друга й мед солодким не здається, а з ним і чорний хліб найніжніша гостина.
Так і навчив мене Борис тому, чого не вичитаєш у жодній книжці бути людиною для друга, навіть коли важко.
