Ти знаєш, якось розповідаю тобі: наш тато з Оксанкою поїхав на заробітки, і загубився, коли я був у пятому класі, а сестра у першому. Точніше, тоді він зник взагалі. А до того просто відїжджав і міг не зявлятись місяцями. З мамою не були розписані тато був собі вільною пташкою. От і їздив по всій Україні то в Дніпро, то у Львів. Повертався, коли заманеться, але завжди приносив гроші в гривнях і гостинці. Мама терпіла, бо любила його, аж дух захоплювало.
Володько, ну повернись швидше, благала вона.
Та ти не переймайся так, сміявся тато. Чекай на мене з подарунками!
Цілував її швидко, і зникав. Поки його не було, нами опікувався його брат, дядько Микола. Мабуть, мама йому подобалась але ніколи про це не говорив, ніколи не показував особливої уваги. Просто був поруч, коли треба.
Ну що ти, Тетяно? Як діти там? питав дядя Микола, заходячи до нас.
Ура! Дядя Микола прийшов! кричав я і біг обіймати його.
Привіт, Денисе, коротко притискав мене він.
От чесно краще б він був моїм татом. На вихідних Микола водив нас з Оксанкою на прогулянки, доки мама відпочивала. Часом і вона з нами вибиралась, а часом залишалась вдома, думати над своєю непростою жіночою долею.
Коли я трохи підріс, дядя Микола приніс шведську стінку, встановив у коридорі. Тата тоді вдома не було вже майже пів року. Я допомагав крутити гайки. Оксанка стояла осторонь, дивилась як він вправно чіпляє турнік, мотузку, кільця.
Дядьку Миколо, а чому ти не одружуєшся? Бачиш який ти золоті руки. Всі би так хотіли, сказала Оксанка зі своєю дівочою мудрістю, що наслухалась у маминих розмовах з подругами.
Не трапилась та, що сподобається, Оксано. Буде одружуся.
А діти? Не хочеш своїх?
Оксанка руками розвела. Дядя Микола відклав інструменти і серйозно:
Поки що мені вас вистачає. Ти мене виганяти зібралась? прижмурився він.
Я?! Хіба я! Я тебе завжди рада бачити!
Ввечері питаю Оксанку:
Чого ти чіпляєшся до нього? Ще образиться й не буде приходити!
А тато ж гостинці возить… Може скоро вже й повернеться, мрійливо сказала сестра.
Ех ти… За гостинці себе продаєш! А знаєш, скільки ця стінка коштує? Скільки гривень Микола витратив?!
Та мені вона… Я ж хочу плаття і ляльок. Я не мавпа лазити по турніках твоїх.
Цього разу Оксанка тата вже не дочекалась. Він не повернувся. Якось прийшов дядя Микола, зачинився з мамою на кухні, щось їй пояснював, а мама плакала гірко.
Тетяно, ну не плач. Я вас не залишу. Ну ти ж знаєш його де комфортніше, там він і буде… втішав її Микола.
Мама заливалась сльозами, прямо “Ой-ой-ой-ой”, потім довго хлипала.
А він як завжди приходив, допомагав, лагодив щось, гуляв з нами. І якось наважився поговорити з мамою про свої почуття. Я ж під дверима тихенько слухав.
Миколо, мені тебе шкода. Ти ж гарний чоловік, бути тобі щасливим.
Мені видніше, кого мені треба, уперто відповів Микола.
А якщо він повернеться?
Микола мовчав.
Я його все одно чекатиму. Люблю я його, Миколо! Не можу інакше. Якщо тобі така потрібна, з порожнім серцем…
Я тикаюсь з-під дверей, а мама яка ж дурна, думаю собі! Знайшла кого чекати.
Стали далі жити. Оксанка вся в характер тата, де годують, там й лагідна. Чи звинувачую її? Та ні, вона вже й сама зрозуміла, що чекати не варто. А Микола старався для нас, як для рідних. Мама народила йому сина Вадима. Щастю дяді Миколи й краю не видно. Вони розписались і життя потроху пішло своєю чергою.
Я школу закінчив без трійок і мав вступати в університет на бюджет. Мама світилась, мов люстра.
У нас в сімї науковець буде, Миколо?
А ми що? Теж борщ ложками їмо, не гірше!
Ай, ну перестаньте, червонів я. Краще налийте мені трішки шампанського, спробувати!
Наче не пробував, хмикала Оксанка, а я робив їй страшні очі.
Вадим лазив по всіх, намагався залізти на стіл і все там розвалити. Микола його впіймав, посадив на коліна.
Ну, сину, давай веди себе краще. Ти ж не малий вже!
Вадим тут же взяв ложку, приклав до носа і скосив очі, дурачить нас всі зареготали.
Ой, хтось в двері дзвонить? прислухалась Оксанка.
Мама відчинила і зайшла назад в кімнату. В дверях стояв тато. Тиша аж гула. Оглянувся і кинув:
А ви чого? Святкуйте далі.
Ми мовчали. Вадим спустився з колін Миколи і потягнувся до тата. Тато не звернув уваги, а мама схопила малого і закрилась ним, як щитом. Микола підвівся, хитнувся.
Куди? запитала мама ледве чутно.
Я… мені треба свіжого повітря.
І вийшов, обережно відсунувши брата плечем. Я рушив за ним. І Оксанка за мною.
Доцю, дивись, які модні речі я тобі привіз! запропонував тато.
На диво, Оксанка на нього й не зиркнула. Наздогнала мене у коридорі і шепоче:
Давай, я за ним піду. А ти краще тут послухай, що буде.
Але…
Та ну, Денчику! В тебе краще виходить підслуховувати!
Правда, не сперечаюсь. Вона права.
Оксанка вибігла за Миколою, а я залишився. Думаю, мама ж його дочекалась нарешті… Що ж буде тепер?
Тетяно, ти що? Заміж за Миколу вийшла? глузливо питає батько.
Мама мовчить.
Та було й було. Хіба мало хто помилився? Все, я повернувся!
Почулись якісь шорохи, гупання, схлип Вадима.
Йди-но ти, Володю, … геть звідси.
Тетяно, що ти?
Я сказала! Іди. Ніхто тебе тут не чекав.
Брешеш. Очі не брешуть.
А я сказала свою. відрубала мама.
Тато через хвилину вийшов і побачив мене.
Підслуховуєш? Ого! Далеко підеш…
А мені байдуже, хай думає, що хоче. Я зайшов у кімнату, думав, що мама сидить мучиться. А вона заспокоює Вадика, причепурюється, стіл підправляє. Як справжня галицька ґаздиня!
Уф, мало не зіпсував нам сьогодні свято, правда? мама усміхається трохи криво. Де ж вони всі?
Вадим вже забув, що мама сварилась з дядьком. Йому добре стільчик сунув.
Я пішов на подвіря. Оксанка з Миколою сидять на лавці через дорогу вона вперлась йому в плече і притулилась головою, ніби боїться, що він зникне, якщо відпустить. Я підійшов, глянув на них. Давно хотів це сказати. Я обійшов лавку, заглянув у стурбоване обличчя Миколи:
Тату, годі тут сидіти! Ходім додому! Мама кличе.
У Миколи руки трохи затремтіли, а Оксанка зверху накрила його долоні своїми.
Правда, йди вже, тату?
Пішли ми всі разом. У нас сьогодні ж свято! Я ж школу закінчив…
