Це не твій дім
Олеся з болем оглянула хатину, в якій зростала з дитинства. Їй було вже вісімнадцять, а на душі панувала повна зневіра. Чому доля так немилосердна до неї? Бабуся померла, в університет вступити не вдалося через однокласницю, яка списала у неї на іспиті, а потім щось прошепотіла викладачці. Та суворо подивилася на Олесю, підійшла, зажадала показати відповіді, а тоді заявила, що Олеся списувала й вилучила її з іспиту. Олеся нічого не змогла довести. Потім зясувалося, що та дівчина дочка місцевого багатія. З такими сперечатися безглуздо.
І ось тепер, після всіх невдач, у її житті зявилася мама з двома новими братами і новим чоловіком. Де вони стільки літ пропадали? Олесю виростила бабуся, а мати була з нею десь років до чотирьох. Та й приємних спогадів про той час не залишилося. Поки батько був на роботі, мати залишала дівчинку саму й йшла шукати «розваг». Увесь час шукала кращого чоловіка й цього навіть не приховувала а тоді, коли батько Олесі раптово помер, і поготів.
Оставшись вдовою, Тамара (так звали маму) сумувала недовго. Склавши речі, залишила чотирирічну доньку на порозі дому матері, а оселю, яка залишилася від чоловіка, продала й десь щезла. Даремно бабуся Ганна намагалася розбудити в ній совість.
Мати навідувалася рідко, і Олесю вона майже не цікавила. Останній раз приїздила, коли Олесі було дванадцять привезла семирічного тоді Святослава й вимагала, щоб бабуся переписала будинок на неї.
Ні, Тамаро! Нічого ти не отримаєш! рішуче заперечила мати.
Ото помреш і все одно моє буде! різко відповіла Тамара й, сердито глянувши на Олесю, що стежила з сусідньої кімнати, зібрала Святослава й поїхала.
Чому ви завжди сваритеся, як вона приходить? спитала тоді Олесю бабусю.
Бо твоя мати егоїстка! Погано я її виховала! сердито кинула Ганна Іванівна.
Бабуся захворіла несподівано. Вона ніколи не скаржилася на здоровя, а в один день, коли Олеся повернулася зі школи, побачила її блідою, у кріслі на балконі уперше без діла.
Щось сталося? занепокоїлася Олеся.
Щось серце не годиться… Виклич «швидку», Олесечко, попросила спокійно бабуся.
Далі лікарня, крапельниці… смерть. Останні дні Ганна Іванівна провела у реанімації, відвідувати її було не можна. Відчайдушно переживаючи, Олеся подзвонила мамі. Та відмовлялась їхати, але зрештою приїхала щоправда, вже на похорон. Через три дні після похорону простягнула дочці заповіт:
Цей дім тепер мій і моїх синів! Скоро приїде Олег. Я знаю, що ти не в злагоді з ним. Тому поживи деякий час у тітки Галини, добре?
В голосі матері не було ані краплі жалю. Вона відкрито раділа, що втратила матір, бо тепер вважала себе спадкоємицею.
Олеся, вбита горем, не змогла опиратися. У заповіті все було чітко. Тож певний час вона жила у тітки Галини сестри батька. Але та була легковажно, в домі не вщухали гучні компанії та гулянки, а Олеся не витримувала такого життя. Дехто з гостей почав виявляти до неї надмірну увагу, й це було їй огидне.
Розповівши все коханому Іванові, дівчина отримала неабияк неочікувану реакцію:
Годі, щоб якісь старі мужики розглядали тебе чи лапали! сердито сказав він, а потім впевнено додав: Я сьогодні поговорю з батьком. У нас є однокімнатна на околиці Львова. Батько обіцяв дати мені її, коли вступлю до університету. Я своє слово стримав, тепер його черга.
Не зовсім розумію, до чого тут я, розгубилася Олеся.
Як до чого? Ми будемо жити там разом!
А твої батьки не будуть проти?
Обирати їм нічого! Вважай, сьогодні я тобі роблю пропозицію: ти згодна стати моєю дружиною?
Сльози щастя заблищали в Олесіних очах:
Звісно, згодна!
Дізнавшись про майбутнє весілля, тітка зраділа, а мати обурилася:
Заміж зібралася?! Оце нахабство! Не змогла вступити тепер вирішила інакше влаштуватися! Грошей не дам, май на увазі! І дім цей мій, не дочекаєшся!
Материні слова боляче вразили дівчину. Іван ледь розібрав зі схлипів нареченої, що трапилося. Забрав Олесю додому, де його батьки почали її заспокоювати і напувати чаєм.
Андрій Семенович уважно вислухав розповідь майбутньої невістки, з якою за кілька місяців сталося більше негараздів, ніж з іншими за життя.
Бідна ти моя дівчинко! схопилася за голову мати Івана, слухаючи розповідь про Тамару.
А мене інше хвилює… задумливо додав Андрій Семенович. Чому твоя мати так тримається за цей дім, якщо має на руках заповіт і постійно тобі цим докоряє?
Я не знаю… схлипнула Олеся. Вона через цей дім весь час сварилася з бабусею, просила ту продати й віддати гроші, потім вимагала переписати на себе. Бабуся не дозволяла казала, що тоді ми залишимося на вулиці.
Дивна історія! Скажи, ти була в нотаріуса після смерті бабусі?
Ні. А для чого?
Потрібно визнати право на спадщину.
Але ж спадкоємиця мама. Я ж тільки внучка. І в неї є заповіт. Я бачила вона показувала.
Не все так просто, сказав Андрій Семенович. Після вихідних підемо до нотаріуса разом. А тепер тобі треба відпочити!
За цей час Олеся ще раз зустрілася з матірю. Та принесла якісь папери й намагалася змусити підписати, але втрутився Іван:
Вона нічого не підпише!
А ти хто такий? Вона доросла, сама вирішить! грубо обірвала Тамара.
Я її майбутній чоловік, і вважаю, це може їй нашкодити. Тому підписів Олесі тут не буде.
Тамара накричала, але пішла ні з чим. Це лише посилило підозри Андрія Семеновича.
Через кілька днів, як і обіцяв, він поїхав з Олесею до нотаріуса.
Уважно слухай і все уважно перечитуй, порадив.
Але нотаріус був порядний. Прийняв заяву Олесі, і вже наступного дня стало відомо, що на Олесю відкрито спадкову справу. Зясувалося, що у Ганни Іванівни був рахунок у банку, де вона відкладала гроші на внуччине навчання. Олеся й гадки не мала!
А як щодо будинку? спитав Андрій Семенович, супроводжуючи дівчину.
Будинок давно оформлений на дівчину дарчою. Інших документів немає.
Дарчою? здивувалася Олеся.
Ваша бабуся років кілька приходила до нас робити дарчу на вас. Вам щойно виповнилося вісімнадцять, і тепер ви повноправна власниця будинку.
А як же заповіт?
Заповіт писали сім років тому, потім він був скасований. Мама, напевно, цього не знала. Дім ваш, і маєте право тут жити.
Все підтвердило підозри Андрія Семеновича.
Що ж тепер робити? розгублено запитала Олеся.
Як що? Повідомити маму, що дім твій, і вона має виїхати.
Та вона за жодних умов не піде! Вже й мої речі винесла!
То для цього є поліція!
Почувши ці слова, Тамара розлютилася:
Ах ти невдячна! Виганяєш матір?! Забирайся звідси сама! Не вірю я твоїм байкам! Хто те придумав твій жених з батьком? Маю документ, що я власниця! Мати складала заповіт, де спадкоємиця я!
Ось саме! Тож забирайтеся, інакше ноги переламаю, щоб не приходили! втрутився Олег, що весь час з ненавистю спостерігав за суперечкою. Але Андрій Семенович непохитно відповів:
За погрози й хуліганство можна і кримінальної відповідальності зазнати.
Та ти хто такий, щоб мене тут учити? Дім продається! Скоро приїдуть покупці!
Але приїхала поліція. Розібравшись, вимагали звільнити будинок, інакше пригрозили відповідальністю. Тамара зі своїм чоловіком та синами були люті, але нічого не могли вдіяти. Олеся нарешті повернулася додому. Іван залишився з нею, недаремно боячись погроз від вітчима.
Він мав рацію. Тамара з Олегом ще довго переслідували дівчину. Дізнавшись про рахунок Ганни Іванівни, мати звернулась до нотаріуса і домоглася частини грошей, але на хату так і не змогла вплинути. Врешті-решт, проконсультувавшись із кількома юристами, Тамара забрала речі й зі своєю родиною виїхала. Більше Олеся з нею не спілкувалася.
З Іваном вони одружилися. Наступного літа вона вступила до омріяного університету, а на третьому курсі народила першу дитину. Олеся була вдячна чоловікові та його родині за підтримку у важкий момент. Зрештою, вона здобула щастя та затишок, зрозумівши: справжній дім там, де панують любов і підтримка, а не самі стіни й метри.
Авторка: Олеся
—
—
Загадка
Хатина була стара, але доглянута не стояла довго пусткою, не встигла занехаятись чи обвалитися. «Слава Богу! подумала Квітослава. Чоловіка у мене зараз немає, і, мабуть, уже й не буде. Та я й не та українська жінка, що цвяхи забиває та коней зупиняє тим паче, із хати палаючої не витягну.»
Вона зійшла на ганок, дістала з торбинки ключа й відчинила важкий висячий замок.
***
Чомусь саме цю хату Квітославі залишила у спадок баба Софія далека родичка. Дивина, але ж незнані ті старечі думки, особливо якщо бабі Софії було, за підрахунками Квітослави, чи не сто років. Квітослава була їй то племінницею вдруге, чи щось подібне. Загалом швачкою куховарською.
Квітослава бувала у баби Софії ще в юності. Вже тоді старенька любила жити сама, не турбувала рідних, допомоги не просила. А нещодавно померла.
Коли Квітославі подзвонили й повідомили, що в селі Загадка померла її бабуся, вона спочатку навіть не згадала бабу Софію. І вже тим паче не очікувала, що саме їй дістанеться хатина й дванадцять соток землі.
Презент тобі до майбутньої пенсії! пожартував чоловік Квітослави Микола.
Ой, та до пенсії ще, як до Києва пішки, відмахнулася Квітослава. Мені лише пятдесят чотири. А поки доживу до шістдесяти, її ще далі відсунуть. Так що, презент просто так. Не розумію лишень, за які заслуги. Я й не знала, що баба Софія ще жива. Думала, давно відійшла на той світ. Але мені не до капризу подарували, от і буду користуватись.
Або й продамо! потер руки Микола.
***
Добре, що не продали. Через кілька місяців після того, як Квітослава стала власницею клаптика землі, на неї чекала ще одна несподіванка. Значно менш приємна, ніж спадок. Виявилося, що її «дорогий» Микола їй зраджує. Ось так сивина у скронях, а розуму не додалося…
Життя повне випробувань, та воно ж і дає новий початок. Найцінніше не дім чи спадок, а людяність, мужність і здатність почати все спочатку з вірою в себе. У скрутну хвилину варто памятати: справжні скарби не в хатах і гектарах, а у вмінні прощати, підтримувати й не втрачати гідності.
Авторка: КвітославаВперше за багато років Квітослава залишилася сама на кілька днів. Села вона не боялася, навпаки вперше за довгий час відчула не порожнечу, а радість і передчуття відкриття чогось нового. Увечері, коли за вікном тягнулися золотаві смуги призахідного сонця, вона розібрала свої речі та упорядкувала стареньку кімнату, де ще залишався запах сушених трав, бабиної білизни й медових коржів.
Уже втомлена, Квітослава вмостилася на ліжку й, механічно гортаючи принесену книжку, випадково зачепила рукою край подушки. Відчувши щось тверде, вона підняла подушку і виявила маленький зошит у строкатій тканинній обкладинці. Вперше за останній тиждень усміхнулася по-справжньому.
Зошит був старим, з пожовклими аркушами, списаний знайомим красивим почерком баби Софії тут були старовинні рецепти серпанкового тіста, поради з городництва, замітки про рослини й, головне, сповідальні рядки про те, як тримається серце у самоті. «Хто прийде після мене, нехай знає: дім не тільки в стінах і дахові, а у спогадах, у роботі для ближніх і в усмішці тим, хто потребує тепла»
Сльоза котилася щокою Квітослави. Вона раптом зрозуміла: цей зошит не простий спадок, а відповідь на запитання, чому саме їй судилося стати господинею цієї хатини. Бо здобута мудрість і біль, пройдені з гідністю, куди цінніші за квадратні метри.
Коли вранці вона вийшла на поріг з чашкою травяного чаю, над городом плуталися мазки вранішнього туману, і зацвітав бузок. Квітослава вперше за багато років відчула легкість у серці: у неї знову є новий шанс, новий дім і не тільки той, що з дерева й глини, а той, що з доброти, спокою й надії. Вона посміхнулася небесам: раз доля давала їй цей дах значить, усе тільки починається.
Бо загадка кожного дому в людях, які не бояться любити, пробачати і наново зростати, попри вітер втрат. А Квітослава знала: вона зможе.
