Поки живий ніколи не пізно. Розповідь
Ну що, мамо, як ми й домовлялися, завтра за тобою заїду і відвезу. Впевнений, що тобі там точно сподобається, Григорій хутко вдягався й тихенько прикрив вхідні двері.
Оксана Василівна важко присіла на диван. Вона, погодившись лише після тривалих умовлянь, все ж натиснула на себе та зібралася їхати. Сусідки, як завжди, зі щирим захопленням обговорювали її:
Ай, який же твій Грицько турботливий знову тебе на відпочинок виряджає!
Але десь у душі Оксани Василівни прокрадався неспокій. Ну, та нехай завтра все стане зрозумілим.
Вранці Григорій приїхав рано. Швидко виніс мамині валізи, посадив її у машину й рушили.
Ото щастить людині, перешіптувалися сусідки на лавці. То їй син помічницю найме, то на курорт відправить, не те, що ми так і тянемося якось по-простацьки…
Пансіонат знаходився за містом.
Мамо, тут майже пять зірок! з надією дивився на неї син.
Коли вони приїхали й вийшли на територію, де по лавках сиділи самі люди поважного віку, Оксана Василівна зрозуміла, що дарма тривожилася.
Та навіть не подала вигляду звикла завжди триматися.
Вона зустрілася поглядом із сином, а той відразу відвів очі видно, почув, що вона усе зрозуміла.
Мамо, тут лікарі, цікаві заняття, спілкування. Ти спробуй поки на три тижні, а далі побачимо…, Григорій трохи запинаючись говорив, не дивлячись у очі. Вона лише зауважила:
Їдь, сину. І не клич мене «мамою», як колись раніше, добре?
Він тільки полегшено кивнув, поцілував у щоку й поїхав.
Оксані Василівні запропонували окрема кімната чи із сусідкою. Вона вибрала з сусідкою, не хотіла залишатися сама із своїми думками.
Вітаю, дорога, на дивані сиділа пишна пані, нарешті я не одна! Мене звати Мирослава Львівна.
Вони познайомилися.
Кімната, й справді, була як у пятизірковому готелі син постарався. Загальна вітальня, дві спальні з душем й туалетом.
Мирослава Львівна виявилась самотньою, заможною жінкою девяноста одного року:
Знаєш, сонечко, я втомилась, хочу, щоб за мною хтось турбувався. Свою трикімнатну в центрі здаю, а тут живу собі спокійно. Лікарі, догляд, нічого робити не треба, є майстер-класи, гуртки. Квартиру онуку відписала, а в оксамитовий сезон він вивозить мене на море. А ти як опинилася тут, ти ж ще достатньо молода?
Оксана Василівна ледь всміхнулася. Але бажання поговорити перемогло:
Я не зовсім за власною волею. Син із невісткою окремо живуть. Не зійшлися характерами.
Теж маю велику квартиру. Як тільки підзаробили купили своє житло й зїхали. Може, й правильно. Я з Надією, невісткою, неладнали. А самій ніби й добре було спершу… Оксана Василівна замовкла… та здоровя підвело…
Зрозуміла, поправляючи бігуді перед дзеркалом, кивнула Мирослава Львівна, до речі, сьогодні танці. Підете?
Ні, дякую, я сьогодні відпочину, відмовилась Оксана Василівна, пішла в кімнату й прилягла.
Все наче правильно. Внучка Марічка вчиться у Львові. Приїде після навчання буде де сімю створювати.
Сама винна…
З Надією не зрослися, та й це ж вона намагалася Надю вчити, все контролювала. Гриць між нами метався, а я хотіла, щоб він завжди за мене був…
Дурниці.
Коли вони зїхали спочатку полегшення. І навіть стосунки покращились Гриць із Надією та Марічкою часто заходили. Але потім мені знову щось не так!
Сама винна.
Почала здаватися забутою. Марила собі хвороби, прикидалася безпомічною. Думала частіше будуть приходити. Але син по-іншому вирішив. Може, злякався, що ми знову посваримося. Або на роботі закрутився.
А я вся думала лише про себе.
Сама винна…
Найняв мені компаньйонку, потім іншу. Але жодна мені не подобалась, бо хотілося уваги від рідних, а сталося, як сталося…
Марічка, моя люба внучка, у Львові. Часто дзвонила:
Бабусю, я скоро приїду, у мене все добре! А у тебе як?
У мене добре, відповідала Оксана Василівна.
Бабусю, не сумуй, я вже ось-ось приїду, Марічка й справді щиро любила бабусю.
Сама винна.
Наговорила Грицю, що плутаюся в ліках, забуваю все. Обдурила.
Думала може запросить пожити із ними…
А видно Гриць дуже злякався, що я вже зовсім на силу. Вони з Надією на роботах, хто ж за мною доглядатиме? Ото й привіз сюди.
У цей пятизірковий пансіонат для літніх людей.
Оксана Василівна встала й глянула в дзеркало.
Жінка вже під вісімдесят. Ну й що?
Серед ясного розуму, сили ще є.
Сама винна. Може, й правда так краще…
Прилягла і заснула.
Три тижні здалися вічністю.
Син приїздив у пятниці. Привозив гостинці, хоч тут і так все було.
Все б нічого, якби дійсно це був просто відпочинок у розкішному готелі. Але думка, що це, можливо, назавжди надто гірчила.
Ви знаєте, ми вашу маму обстежили. У Оксани Василівни все добре зі здоровям, трохи переживає але хто ж не переживає? повідомили Григорію.
І Оксана Василівна раптом запримітила він навіть здивувався і зрадів. А вона чомусь думала, що тільки й чекають, коли її не стане.
Раптом приїхала Марічка:
Бабусю, тато сказав, ти на відпочинку? Яке дивне місце! А я диплом захистила, привітай мене! Ти скоро додому? Я повернулась, без тебе сумно. Дозволиш із тобою жити?
У Оксани Василівни серце стиснулось Марічка так по-справжньому це казала:
Тато завтра збирається, ти пакуйся додому їдемо!
Оксана Василівна мовчки кивнула ледь не пустила сльозу…
Мирослава Львівна, знімаючи бігуді, готувалась до вечора:
Вам, дорогенька, додому треба. Це не для вас, з ледь помітною заздрістю сказала вона, ви не пані, ви домашня…, встала й гордо пішла у свою кімнату.
Оксана Василівна зібрала речі, не вірячи, що ось-ось поїде звідси.
Грицько приїхав рано. Зайшов, посміхнувся й сказав лише одне слово:
Мамо, і обійняв її.
У машині сиділа Марічка, а поруч, що несподівано, й Надія. Всі переглянулися, і Оксані Василівні стало тепло на душі:
“Сама винна. Всіх наставляти хотіла, командувати, спокою не давала. Та навіщо ж так… Он як дивляться справді рідні…”
Дякую вам, ледь чутно прошепотіла Оксана Василівна, син відкрив двері, і вона сіла в машину.
Оксана Василівна їхала додому, а її серце розпирала радість.
Тепер усе буде по-іншому. Тепер вона вірить у добре.
Адже ніколи не пізно просто жити, бути щасливою й робити щасливими інших.
