Я втратила бажання допомагати свекрусі, коли дізналася, що вона зробила. Але залишити її не можу.
У мене двоє дітей. Діти від різних чоловіків. Старша донька. Її звати Христина, зараз їй 16 років. Батько Христини виплачує аліменти й постійно тримає з нею зв’язок. Хоч мій перший чоловік уже одружився вдруге, а там має ще двох дітей, він не забуває про нашу доньку.
Зі своїм сином менше пощастило. Два роки тому мій другий чоловік захворів, і вже через три дні його не стало він помер у лікарні. Минув час, але я досі не можу повірити, що його немає. Часто ловлю себе на думці, що ось-ось почую, як відчиняються двері, і він зайде до квартири, усміхнеться мені, побажає гарного дня І тоді я не можу стримати сліз.
Увесь цей час мене дуже підтримувала мама мого покійного чоловіка, пані Галина. Було важко і їй, адже той син був у неї єдиний. Ми трималися одна за одну, разом проходили всі ці випробування. Постійно телефонували одна одній, відвідували. Переважно розмовляли саме про мого чоловіка.
Якось ми навіть думали пожити разом, але потім свекруха передумала. Так минуло вже сім років. Ми завжди мали дуже хороші, навіть дружні стосунки з нею.
Коли я була вагітна, пам’ятаю, свекруха обмовилася, що дивилася якусь передачу по телебаченню про чоловіка, який багато років виховував чужу дитину, а потім усе дізнався. Вона згадала тоді про тест на батьківство. Я сприйняла це як нісенітницю.
Якщо чоловік сумнівається, що це його дитина, то він ніколи не буде справжнім батьком! відразу відповіла я.
Свекруха сказала, що впевнена я чекаю дитину саме від її сина. Я була переконана: коли народиться малюк, вона таки захоче зробити ДНК-тест, але більше на цю тему вона не говорила.
Цього літа свекруха дуже тяжко захворіла, стан її здоров’я різко погіршився. Ми вирішили, що їй треба перебратися ближче до мене. Знайшли агента з нерухомості й планували купити їй окрему квартиру.
Тут свекруху поклали до лікарні, а нам знадобилося свідоцтво про смерть її чоловіка для агента. Вона не змогла взяти його сама, тож я поїхала до її помешкання. Почала ритися у папках і шукати потрібні документи.
Тоді ж натрапила на досить цікавий папір. Це був результат ДНК-тесту. Виявилося, коли синові було лише два місяці, свекруха зробила тест і переконалася, що він справді її онук.
Я була шокована. Тобто, вона мені тоді не вірила! Я не змовчала, розповіла їй про знахідку. Тепер вона плаче, просить пробачення, каже, що шкодує про свою недалекоглядність. Але я не можу заспокоїтися. Відчуваю себе зрадженою, бо вона стільки років мовчала!
Я не хочу зараз їй допомагати. Але розумію: окрім мене, поруч нікого немає.
Я не хочу, щоб мій син залишився без бабусі, тому й далі буду допомагати свекрусі. Але тієї любові та довіри, як було раніше, між нами вже, мабуть, не повернути…
