Дружина і тато
Люба тільки вдавала, що їй важливо знайомство з батьками Олега. Навіщо вони їй? Вона ж не з ними планує жити, і від його батька, якого всі вважають заможним, навряд чи можна чекати чогось, крім підозр і проблем.
Але раз уже вирішила виходити заміж треба грати цю роль до кінця.
Люба обрала скромний, але акуратний одяг, щоб здаватися щирою і простою дівчиною.
Зустріч з батьками нареченого завжди невидима румина, а зустріч із кмітливими батьками взагалі випробування на міцність.
Олег, як і всі закохані хлопці, думав, що їй треба підбадьорення:
Люба, все буде добре, тільки не хвилюйся! Батько трохи суворий, але впертий. Все пройде спокійно вони скажуть щось банальне, але полюблять тебе. Тато специфічний, а мама… вона завжди в центрі уваги, запевняв він перед рідною хатою.
Люба лише посміхнулася, відкинула прядку волосся назад. Значить, тато суворий, а мама душа компанії. Хорошу пару вони складають, подумала вона холодно.
Їхній дім її не вразив. Вона і гірші і багатші будинки бачила не раз.
Вітали їх одразу.
Люба зовсім не нервувала. Чого хвилюватися? Звичайні люди. Олена Петрівна, як вже казав Олег, усе життя була домогосподаркою, майже не працювала, зрідка їздила з подругами по турах, нічого особливого. Батько, Віктор Андрійович, хоча й не надто веселий мовчазний. А ім’я його їй здалося до болю знайомим…
Їх приймають…
І Люба різко зупинилась, не ступивши в дім. Кінець. Майбутня свекруха незнайомка, зате майбутнього свекра вона впізнала миттєво… Вони зустрічалися раніше. Три роки тому. Не часто, але завжди з вигодою для обох. У барах, готелях, ресторанах. Про ці знайомства не знали ні дружина Віктора, ні його син.
Ось і припливли.
Віктор теж її впізнав. У його погляді промайнула іскра: здивування, переляк, а може й щось темніше задум чи погрозу. Та мовчав.
Олег, нічого не підозрюючи, щасливо представив її батькам.
Мамо, тату, знайомтеся, це Люба. Моя наречена. Я б познайомив вас давно, але вона надто соромязлива.
Ой…
Віктор Андрійович простягнув руку.
Його потиск був міцний, майже грубий.
Дуже приємно, Люба, сказав він, і у його голосі прорізалося щось, що дівчина не змогла одразу визначити: чи то погроза, чи насмішка, чи попередження.
Люба задумалась, як тепер викручуватися і чи зрадить її Віктор.
І мені приємно, Вікторе Андрійовичу, підстроїлась Люба, стискаючи долоню у відповідь, відчуваючи, як у крові грає адреналін. Що ж буде далі…
Та нічого не сталося.
Віктор, підсумовуючи якось натягнуто посмішку, сам сів за стіл та й підсунув їй стілець.
Мабуть, готує пастку на вечір.
Але нічого не починалося.
І тут Люба зрозуміла: він не видасть її. Бо тоді підставить і себе перед дружиною.
Коли вона трохи заспокоїлася, вечеря минула майже невимушено. Олена Петрівна весело пригадувала дитячі витівки Олега, а Віктор Андрійович уважно розпитував Любу про роботу. Він і справді багато знав про неї. Його іронія вже не діяла на неї. Він навіть жартував і Люба, неочікувано для себе, сміялася. Але жарти були з підтекстом, зрозумілим лише їм двом.
Ось, приміром, коли, дивлячись на Любу, Віктор зауважив:
Знаєте, Люба, ви дуже нагадуєте одну мою колишню… співробітницю. Дуже розумна й завжди знаходила підхід до людей. До будь-кого.
Люба не розгубилась:
Таланти є різні, Вікторе Андрійовичу.
Олег, закоханий до безтями, ловив на ній захоплені погляди й, здається, нічого не помічав. Він справді кохав її. І це було важливіше за все. І водночас найболючіше для нього.
Потім, коли розмова перейшла на подорожі, Віктор Андрійович знов дивився на Любу:
А я, наприклад, люблю тишу і спокій щоб сидіти з доброю книжкою на самоті. А ви, Люба, які місця полюбляєте?
Підловив.
Я люблю, коли навколо шумно й весело, відказала Люба, не давши себе збити, Хоча зайві вуха часом небезпечні.
Здається, Олена ледь помітила якийсь дивний ривок у діалозі. Люба помітила: майбутня свекруха нахмурилася, але швидко відігнала думки.
Віктор знав, чому Люба не тягнеться до тиші. Бо знав її.
Коли вечір добігав кінця й час було готуватися до сну, Віктор підняв Олега для міцного обійму.
Олеже, бережи її. Вона… особлива.
Це було і компліментом, і гіркою іронією. Ніхто, крім Люби, цього не почув.
Дівчина відчула, як в кімнаті похолоднішало. “Особлива”. Яке ж слово він обрав…
***
Вночі, коли дім замовк, Люба не могла заснути.
Вона думала про раптову зустріч і про те, як жити далі з цим тягарем. Перспективи були… невеселі. Вона була впевнена, що Віктор Андрійович, як і вона, не спав. Через зустріч, через страх, через наступну розмову.
Вона тихенько піднялась, накинула на шорти й футболку домашній светр, і майже безшумно вийшла з кімнати. Сходами спускалась, щоб її почули ті, хто не спить, і попрямувала на веранду, де розраховувала зустріти Віктора Андрійовича.
Довго чекати не довелося.
Не спиться? запитав він, підходячи ззаду.
Ніяк не можу заснути, відповіла Люба.
Легенький вітерець доносив запах його парфумів.
Він уважно аналізував її.
Що тобі треба від мого сина, Люба? в його голосі не було колишньої веселості. Я знаю, на що ти здатна. Я знаю, скільки таких, як я, були у твоєму житті. І знаю, що тобі потрібні лише гроші. Ти це ніколи не приховувала. Ціну ти, хоч і хитро, але завжди позначала одразу. Навіщо тобі Олег?
Якщо вже грати гру, то до кінця. Люба посміхнулася:
Я його люблю, Вікторе Андрійовичу. Чому ні?
Він не здав позицію.
Любиш? Ти? Це смішно. Я все розкажу Олегу. Ким ти була насправді. Хто ти є. Як думаєш, чи одружиться він на тобі після цього?
Люба зробила крок ближче, так, що між ними залишилось лише витягнути руку:
То кажіть, Вікторе Андрійовичу, повільно прорекла вона, але тоді і ваша дружина дізнається про нашу маленьку таємницю.
Це…
Це не шантаж. Це паритет. Якщо ти згадаєш ту першу зустріч, і що було потім, вже сховати не вдасться. Я доповню твій розповідь.
Це ж різні речі…
Танцювати так танцювати! Дружині своїй те саме скажете?
Віктор завмер. Його спроба залякати Любу розбилась. Він у кутку. В одних обіймах долі.
То що ти розкажеш?
Не тільки їй. Усім. І Олегу, яку ти сім’янина, і на якій “роботі” затримувався. Мені буде нічого втрачати. Хочеш врятувати сина від мене рятуй.
Непростий вибір.
Відмовити сина від шлюбу поставити під загрозу власний шлюб і статки. Олена й так не піде з порожніми руками, і син навряд пробачить…
Він зрозумів, що Люба не блефує.
Гаразд, видавив він, я нічого не скажу. І ти теж мовчи. Хай все залишиться таємницею.
Люба була спокійна: йому втрачати було більше.
Домовились, Вікторе Андрійовичу.
Наступного ранку вони виїжджали з дому батьків Олега. Під пильним, ненависним поглядом свекра Люба прощалася з його дружиною, яка вже називала її “донечкою”. Віктора аж пересмикнуло.
Він мучився від того, що не може попередити сина про майбутню катастрофу, але й боявся втратити все. Разом із Оленою Андріївною він втрачав і добру частину статків не такий вже малий капітал був у дружини. Син теж не пробачив би…
Іншим разом Люба і Олег жили у його батьків два тижні.
Відпустка, хоч картайся.
Віктор Андрійович намагався уникати Любу нібито був постійно зайнятий. Одного дня, залишившись удома, його перемогло банальне цікавість. Він вирішив поритися у речах Люби: раптом знайдеться щось інкримінуюче.
Він нишпорив у її речах: косметичці, записнику, органайзері. Аж раптом побачив біло-синій тест із двома чіткими смужками.
Я думав, катастрофа це коли син на такій… Ні, ось це катастрофа! він поклав тест назад, але не встиг закрити сумку.
Люба вже зловила його.
Гарно порпатися у чужих речах, із сарказмом зазначила вона, здавалось, їй це не так і боляче.
Віктор не став відмовлятися.
Ти вагітна від Олега?
Люба спокійно взяла сумку, глянувши прямо у вічі:
Схоже, сюрприз зіпсовано, Вікторе Андрійовичу.
Віктор захлинувся злістю. Тепер Люба ні за що не відступиться від його сина. І якщо він щось скаже… тоді галас зчинився б на весь район. Він мусив мовчати, хоч під серцем все виривало. Як важко це терпіти!
***
Минуло девять місяців… і ще півроку.
Олег і Люба виховували донечку Василину.
Віктор Андрійович уникав відвідин. Не міг бачити, не міг думати про це. Внучка для нього була чужою. А Люба лякала його безжурним ставленням до Олега і їхнім брудним минулим.
І ось, знову.
Олена готувалася у гості до Олега та Люби.
Віть, поїдеш зі мною?
Ох, голова болить.
Знову?… Це вже тривожний симптом.
Просто втомився. Їдь сама.
Віктор, як завжди, списав усе на мігрень, застуду, отит, німі ноги… вічно знаходив причину не їхати. Навіть ковтнув пару пігулок, щоб дружина повірила. Побачити Любу було нестерпно. Але й зізнатись нікому не міг.
Вечір тривав нудно, якщо не брати до уваги навіжені думки.
Полежав.
Почитав.
Раптом зрозумів, що Олена надто довго не повертається. Вже одинадцята а її немає. Телефон мовчить. Він телефонує Олегу.
Олеже, у вас усе гаразд? Олена вже поїхала? Її вдома немає.
Тату, ти останній, з ким мені зараз хочеться говорити.
Олег кинув слухавку.
Віктор збирався вже їхати сам, як під домом зупинилася машина. Машина Люби. Він розумів, що щось трапилось, але, побачивши її, ледь не знепритомнів.
Що тобі тут треба? Кажи! схопив він її, Що сталося??
Люба, вдаючи байдужість, налила собі вина, ковтнула і сіла зручніше.
Відбулася катастрофа.
Яка катастрофа?
Наша, спільна. Олег знайшов на сайті одного кафе наші фото чотирирічної давнини. З вечірки, що була у “Вернісажі”, пам’ятаєш? Він хотів там зробити нам святкову вечерю, переглянув сайт… А там ми. У всій красі. Фотограф, хай йому грець… виклав усе! Тепер Олег у люті. Твоя Олена збирається подавати на розлучення. А я, схоже, як ти й хотів теж розлучаюся з твоїм сином.
Віктор був приголомшений. В голові карусель: цей сайт, та вечірка… Пригадував, як переконував тоді не знімати їх, передчував біду… Але хто ж міг подумати, що так все складеться?
Він опустився на підлогу поруч.
А до мене навіщо приїхала?
Вирішила втекти на кілька годин, посміхнулася Люба, Дома хаос. Василина з нянею. Вина бажаєте?
Вона простягла йому його ж пляшку.
Вони сиділи на веранді, об’єднані лише тріском цвіркунів у нічній тиші.
Все через тебе, сказав Віктор.
Люба кивнула, вдивляючись в бокал.
Ага.
Ти нестерпна.
Є таке.
Тобі не шкода Олега?
Шкода. Але себе більше.
Ти любиш тільки себе.
Не сперечаюся.
Він потягнувся, узяв її за підборіддя:
Ти ж знаєш, я ніколи тебе не любив, прошепотів.
Я й не мріяла, спокійно кивнула вона.
***
Уранці, коли Олена таки повернулася миритися, готова пробачити все, навіть якщо це коштуватиме їй половини нервів, вона застала Любу і Віктора разом, ще сплячих.
Хто там? прокинулася Люба.
Це я, тихо відповіла Олена, дивлячись, як падає її світ.
Люба лише спокійно усміхнулася. Віктор Андрійович прокинувся трохи згодом, та за дружиною навіть не пішов.
