Дитина для моєї подруги
Запис у щоденнику Лілії Коваль
Коли наближався кінець моєї вагітності, мій молодший брат Антон поїхав з дому, а тато почав ще більше пити. З того часу моє життя перетворилося на суцільний кошмар.
Я щоранку відкривала на провітрювання вікна, витягувала порожні пляшки з-під столу й чекала, коли тато нарешті прокинеться.
Тату, тобі ж не можна пити. Ти ледве після інсульту відійшов.
Хочу й пю. Хто мені заборонить? Так легше мені жити з болем.
Яким болем, тату?
Біль усвідомлення того, що я нікому не потрібен. Навіть тобі тягар, Квітко моя. Я пропаща людина, Лілю. Марно на світ зявився, марно оженився і дітей нажив, які тільки безвольність та бідність від мене перейняли. Все марно, доню Тільки випивка і лишається.
Я й так була розстроєна, а після його слів у мені все закипало.
Дарма ти так кажеш, тату. В людей бувають і гірші історії.
Які ж гірші? Ти росла без мами, а тепер ще й хочеш народити дитину без батька. Знову бідність, знову біда.
Все, як вода, тече, тату! Не все так безнадійно. Завтра може бути інакше.
Я згадала, як ще нещодавно готувалася стати дружиною Ігоря. Так, життя розвернуло мене не туди, але жити треба далі.
Того дня тато знов напився. Я не витримала:
Тату, ти випив всі гроші, що я ховала на чорний день? Я ж їх добре сховала, як ти їх знайшов? Ти знову нишпорив по моїх речах?!
Все, що в домі моє, заявив тато. І пенсія та, яку ти від мене ховаєш, теж моя!
Ти все пропив? Навіть не подумав, чим будемо жити далі?
А чому я маю думати, я вже хворий. А ти вже доросла от і дбай за мене.
Я почала перевіряти комору.
Я ж памятаю вчора було ще дві пачки вермішелі та олія. Де все поділося?! Що ж ми будемо їсти увечері?..
Мені було вже нестерпно. Я сіла навпроти холодної плити, обхопила голову руками…
А звідки я могла знати, що тітка Наталка майже щодня приходить, споює тата і забирає їжу?
Наталя, мов плазуна, прослизнула в наше життя, руйнуючи нашу сімю.
Ту ніч я провела у сльозах. Лягла на ліжко голодною й сповненою розпачу.
Наступного ранку несподівано до хати прийшла сама Наталя Степанівна. У модному пальті, у чоботях, вона навіть не роззулася одразу попрямувала у дім.
Привіт, Лілю! Моя подруга працює в ЖЕКу й сказала, що у вас купа боргів невдовзі відключать світло. Що тут у вас коїться? Може, чайку напоїш?
Без запрошення, Наталя прошмигнула на кухню й почала нишпорити в холодильнику.
Я сама зроблю чай. Ти ж вагітна, як ото моя Світланка Слухай, у вас навіть цукру немає. Ой, а заварки теж нема. Порожньо, як у старому млині. Йдемо до крамниці.
Я не наважилася на неї дивитися.
Тітко Наталю, чаю не буде. Вам би краще піти.
Наталя навіть не подумала йти.
Я бачу, у тебе біда. Памятаєш, я тобі пропонувала переїхати жити до мене? Цього разу я не прошу наполягаю! Перебирайся до мене. Тут немає умов для малюка, батько пє, їсти нічого Тобі потрібні вітаміни! Давай, збирай речі.
Я навіть не мала сили сперечатися, бо вже темніло в очах. Сльози самі котилися, Наталя обійняла мене.
Чудо моє, я знаю, як ти до мене ставишся. Але я не можу дивитися, як ти мучишся тут. Хоч тобі це й не приємно, я подбаю про тебе.
Далі все сталося як у тумані: Наталя допомогла зібрати речі, викликала таксі.
***
У день пологів Наталя Степанівна не відходила від мене ні на хвилину.
Лілю, слухай уважно. Я вже попередила медичних працівників, що ти не хочеш забирати дитину. Тож коли народиш не бери її на руки, не прикладай до грудей. Навіть не дивися.
Біль від переймів не давав дихати.
Тітко Наталю, мені вже все одно. Лише б це швидше закінчилося
Не забувай, ти сама цій дитині нічого не даси. Я вже знайшла хорошу сімю, готову негайно всиновити твою дівчинку.
За кілька годин я народила донечку.
Три триста, здоровесенька, повідомила акушерка.
Дитину навіть не дали побачити, одразу забрали. Але педіатрка суворо подивилася на мене:
Це як так? У вас чудова дівчинка, а ви її навіть не подивилися? Ларисо Павлівно, принесіть дитинку назад, прикладіть до маминої грудей.
Я тільки похитала головою:
Я не хочу. Мені самій нема за що жити. Є люди, котрим ця дитина потрібна більше, я напишу відмову
Перш ніж підписувати, хоча б гляньте на неї!
Я міцно стулила повіки й відчула тепло щось ніжно торкнулося моєї руки.
Малюк тицяв губами, пищав, тягнувся до мене ручками. Я розплющила очі й подивилася на свою доню.
Такий маленький, беззахисний клубочок дивиться, примруживши оченята, торкається ручкою до грудей.
Ну, матусю? Годуємо дитинку, заусміхалася педіатрка. Я побачила, як у мене задрижали руки я вперше відчула, що означає бути мамою.
Яка ж красива Вона потребує саме вас, зрозуміли?
Я розплакалася, міцно пригорнула малечу.
Наступні дві години я лежала біля донечки не могла відвести погляду. Зявився дивний спокій.
Ось він, сенс мого життя моя дочка. І байдуже, зник Ігор, чи тато пє Головне, що я потрібна цій дитині.
***
Зранку мене розбудила Наталя.
Вона зайшла до палати у халаті, суворо подивилась:
Ти про що ми з тобою домовлялись забула? Ти ж казала народиш і відмовишся від дитини! Я все влаштувала, люди чекають!
Тітко Наталю, я передумала. Я не буду віддавати свою дочку.
А в тебе ж навіть грошей нема! Що ти їй даси, де житимеш? Підеш по хатах?
Я підійшла до донечки, що розплакалася в ліжечку.
Не торкайся! Я її сама заспокою й погоду. Скажемо лікарям, що у тебе нема молока, заявила Наталя.
Я твердо відповіла:
Це моя дитина. Я вже вирішила. Не втручайтеся.
Ти не можеш! Ти ж обіцяла! вигукнула вона.
Ви вільні. Йдіть.
Наталя нарешті вийшла. Сусідка по палаті підняла голову:
Це хто була?
Тітка.
Оце так Не слухай її. Правильно зробила, що прогнала. Я Валерія. Якщо треба, допоможу. Світ не без добрих людей.
Я Ліля.
Рада знайомству, Лілю. Та жінка дивна здається, хотіла дитину твою забрати.
***
Перед випискою до мене прийшла Світлана колишня подруга. У неї живіт як фальшивий, весь надутий.
Привіт.
Я обережно сіла поруч.
Чула, народила.
Так, доню.
У Світлани затремтіли руки.
Лілю, слухай. Мама знайшла людей, які хочуть удочерити твою малу.
І?
Люди дуже багаті, готові віддати мільйон гривень. Ти могла б купити маленьку кімнату чи зробити перший внесок на квартиру.
Ага, мільйон це багато Як так піклуєшся про них, краще свою дитину їм запропонуй.
Лілю, мені потрібна твоя дитина! Я сама про неї дбатиму, вона ж донька Ігоря
А ти з двома впораєшся?
Ти нічого не розумієш! У мене все руйнується!
Я встала, щоб піти. Світлана схопила мене за рукав, її очі здалися мені божевільними.
Мені потрібна ця дитина!
Відпусти.
Через трохи до палати зайшов Ігор. Я відсахнулася.
Народила? А можна глянути?
Не можна! Ти ж свою Світлану ось-ось понесеш у пологовий!
Нам треба поговорити, Лілю. Я не знаходжу собі місця відтоді, як дізнався. Я хочу забрати доньку. Відмовся від неї, і я одразу всиновлю її.
Я похитала головою:
Ніколи! Я не така. Донька потрібна мені.
Ігор не здавався.
Віддай дитину! Ти не мала права від мене народжувати! Я все одно свою заберу!
Ти? Мамчин синочку, спитай у матері, чи можна.
Я взяла дочку на руки, пішла до сестринської.
Будь ласка, нікого до мене не пускайте, я просто хочу спокою!
Епілог
У день виписки я вийшла з донечкою на руках.
Разом зі мною йшла Валерія, яку зустрічали чоловік і мама.
Я зупинилася на ґанку, побачила машину Ігоревих батьків. Мати Ігоря, Валентина Яківна, гостро й насторожено на мене дивилася.
Я відчула, як холоне в грудях.
Валерія помітила це, встала поруч.
Хто це?
Батьки Ігоря.
Дивляться так, ніби пильнують. Нездорово якось Їдь до нас, мама готувала тобі кімнату.
Я погодилася. Тривога точила мене зсередини.
***
Живучи у нових знайомих, я несподівано почала спілкуватися з Іваном двоюрідним братом Валерії, парубком уже за тридцять. Він став до мене прихильний, турбувався і доглядав мене.
Іван виявився доброю людиною, одружився зі мною, взяв мою доньку як рідну й навіть допомагав татові.
А Світлана й Ігор розійшлися. Виявилося Світлана лише прикидалася вагітною: носила під одягом подушку, а всім брехала. Наталя Степанівна, щоб захистити дочку, сама зізналася Ігорю у Світлани був викидень на ранньому терміні. І запропонувала:
Ігорю, не переймайся. Так сталося, так і є Але ж у тебе буде ще дитина, що Ліля народить. Усиновіть її, зробіть це для себе.
Ігор погодився.
Та весь «план» рушив, коли я відмовилася кидати дитину. Тоді Світлана і її мама опинилися в глухому куті.
Валентина Яківна, мама Ігоря, дізналася про обман вигнала Світлану з дому, а сина змусила розлучитися.
Зараз, озираючись назад, я розумію народження моєї Марічки повернуло мені віру в себе та в людей. А найголовніше я ніколи не пошкодую, що залишила біля себе свою донечку й не дозволила нікому її забрати.
