Я завжди буду поруч, мамо. Історія, в яку можна повірити
Бабуся Оленка не могла дочекатися вечора. Її сусідка, Ганна, жінка під пятдесят, розповіла таке, що в Оленки аж голова пішла обертом.
Ба більше, Ганна запросила її ввечері до себе в гості мовляв, покаже щось особливе.
Усе почалося зі звичайної розмови. Зранку Ганна йшла в крамницю та заглянула до Оленки:
Вам чогось купити, бабусю Олено? Йду на базар, хочу пиріг спекти, ще й дещо до чаю взяти.
Дивлюся на тебе, Ганно, ти жінка добра, чуйна. Я ж тебе ще маленькою знаю. Жаль, що не склалося особисте життя, усе сама. Але й смутку в тобі не видно, не скаржишся, не бурчиш, як інші.
А на що скаржитись, бабусю Олено? У мене коханий є, тільки не можу з ним жити. А чому розповім тобі. Та й не кожному б зізналась, а тобі скажу. І ще дещо додам.
Бо знаю, ти людина своя, а навіть якщо й розкажеш хіба повірить хтось, засміялася Ганна. Кажіть, що купити? По поверненню на чай з вами залишуся і розповім, як у мене насправді. Думаю, порадієш за мене й перестанеш жаліти.
Власне Оленка й не мала великої потреби щось купувати. Та попросила хліба й цукерок до чаю.
Цікавість її розбирала що ж таке сусідка хоче відкрити?
Повернулася Ганна з хлібом та цукерками, Оленка заварила духмяний чай і приготувалася слухати.
Бабусю Олено, ти ж пригадуєш, що сталося в мене понад двадцять років тому. Мені тоді майже тридцять було. Мала я чоловіка, збиралися весілля грати, хоч і не до кінця любила. Але людина була хороша, тиха. Думала краще разом, ніж самій.
Переїхав до мене, я завагітніла. На восьмому місяці донечку народила. Прожила крихітка два дні і не стало її.
Я від болю розривалася, плакала день і ніч. З чоловіком ми розійшлися нічого нас не тримало. Минуло зо два місяці. Потроху приходила до тями, перестала щодня плакати.
Аж раптом…
Ганна подивилася на Оленку уважно:
Навіть не знаю, як далі цю історію розповісти. У спальні мала я ліжечко для доні, все підготувала.
Кажуть лиха прикмета заздалегідь усе купувати. Я тоді в прикмети не вірила, все придбала: одяг, іграшки.
Якось уночі прокидаюся від дитячого плачу. Подумала, мариться від смутку. Та ні, знову чути. Підходжу а в ліжечку дівчинка лежить!
Я її на руки взяла щастя моє не мало меж. Подивилася вона на мене, оченята заплющила й заснула.
І так кожної ночі донечка приходить.
Я й пляшечку з сумішшю купила, та вона майже не їла. Як тільки на руки візьму усміхається мені, оченята заплющує і спить.
Боже правий! бабуся Оленка слухала, як зачарована. Невже таке буває?
Я й сама не вірила!
А далі що було? не стрималась бабуся Оленка, поклала цукерку в рот, чайком запила.
Та й надалі так щовечора моя дівчинка зі мною. Живе вона у іншому світі, там у неї мама й тато є. Але мене не забуває. Приходить по ночах.
Якось навіть сказала мені:
Я завжди буду з тобою, мамо. Між нами невидима нитка, і ніхто її не розірве!
Іноді думаю може, то мені все сниться? Але вона навіть подарунки приносить із того світу. Щоправда, вони швидко розтають, як весняний сніг.
Невже це правда? бабуся ще раз ковтнула чаю, ніби від історії горло пересохло.
Ось і хочу, щоб ви зайшли, побачили на власні очі й підтвердили, що це наяву, а не вигадка.
Пізно ввечері Оленка зявилася у Ганни. Посиділи в темряві, поговорили.
В будинку нікого тільки Ганна й Оленка. Вже й спати хотілося, аж раптом у кімнаті зявилося мяке сяйво. Повітря заіскрилося, і зявилась чарівна дівчина:
Привіт, матусю! Сьогодні у мене був чудовий день, хочу поділитися з тобою! Ось, це тобі подарунок, дівчина поклала на стіл квіти.
Добрий вечір, звернулася дівчина до Оленки, я й забула, мама казала, що ви хочете мене побачити. Я Мирослава…
Згодом дівчина попрощалася й розчинилася у повітрі.
Бабуся Оленка сиділа мов заворожена, надто вже була вражена. Навіть слова не могла знайти:
Це диво, Ганно, таки буває. Донечка твоя красуня, вилита ти.
Я рада за тебе, Ганно. Ти щаслива жінка! В тебе не гірше, ніж в інших, а, можливо, й краще!
Яка дивна ця життя Ніколи б не повірила, якби сама не побачила. Так добре на серці стало.
Дякую тобі.
Ти мені наче очі відкрила. Світ такий великий, життя ніде не зникає. Мені тепер і страшно вже не померти.
Щастя тобі, Ганнусю!
Квіти, що лежали на столі, ставали дедалі бліднішими, аж зникли.
Ганна ж, проводивши Оленку, щасливо посміхалася. Завтра новий ранок, новий чудовий день. Вона побачиться з Артемом, якого дуже кохає. І він її кохає вона це відчуває.
Як?
Хіба словами передаси?
І колись вона обовязково познайомить їх найдорожчих людей у цьому світі: Мирославу і Артема.
І з того вечора Оленка згадувала: життя продовжується навіть тоді, коли нам здається, що все втрачено. Справжня любов завжди веде до світла, навіть через невидиму нитку між світом і світом.
