Знаєш, я колись зробив тест ДНК і потім дуже про це пожалкував.
Все почалося з того, що я дізнався моя дівчина вагітна. Мені довелося одружитися. Після весілля я привіз свою дружину до батьків у Харків, бо тоді у нас не було можливості жити окремо. Час летів швидко, і я став татом прекрасного хлопчика. Через деякий час ми з дружиною вирішили взяти іпотеку, щоб почати нарешті самостійне життя.
Минув якийсь час і дружина повідомила, що знову при надії. Так у нас зявилася маленька принцеса Соломія. Діти росли, і що швидше вони підростали, то більше я замислювався: чогось вони зовсім не схожі на мене. Ми навіть характером з ними зовсім різні, і дружині вони теж, здавалось, не дуже пасували. Обоє руді та в ластовинні, ну зовсім не наша кров, звідки таке в роду взялося?
В голові не полишала думка зробити тест на батьківство. Знаю, це не найкраща ідея, але тоді іншого виходу я просто не бачив. Хотілося бути впевненим, що виховую саме своїх дітей.
Я зробив тест. Очікування результату затягнулося на два тижні здавалося, вони тягнуться, як вічність. Як тільки з лабораторії подзвонили, я миттю рвонув забирати результати. Дякувати Богу, я дійсно був їх біологічним батьком! Повернувся додому, заховав папери в шухляду, щоб дружина не знайшла. Зараз думаю чому я їх одразу не викинув? Через це й поплатився.
Минуло всього кілька днів і дружина кидає мені ці результати в обличчя. Влаштувала таку бурю, що стіни здригалися. Я її розумію, звісно, але все ж можна було вирішити спокійніше. Їй не вдалося пробачити мені. Тепер я сам. Минуло вже пять років з того часу, а вона й досі не дозволяє мені бачитися з дітьми.
Ось так золота моя допитливість забрала в мене найдорожче мою сімю. Сподіваюся, одного дня дружина зможе мені пробачитиТепер, згадуючи ті роки, я часто думаю: справжнє довіря це не те, що можна перевірити чи підтвердити паперами, воно живе десь під серцем і гине від підозри. Найболючіше у цій історії навіть не самотність, а спогади. Я бачу, як підростають чужі діти на подвір’ї, ловлю себе на думці, що шукаю у їхніх рухах щось рідне, знайоме, а потім упізнаю у хлопчику власний сміх або у дівчинці свою звичку морщити носа, коли вона замислена.
Іноді я думаю, як усе могло піти інакше, якби я просто повірив, притулив до грудей цей крихітний світанок довіри. Але минуле це книга, яку не переписати. Залишається лиш жити далі, знаходити у собі сили бути кращим, ніж був учора, і чекати раптом колись вони постукають у двері, і я матиму шанс почати спочатку.
А поки я навчився головного: серце треба берегти не від зрад, а від недовіри. Бо остання вбиває навіть те, що здавалось вічним.
