Проданий друг. Розповідь діда І він мене почув! Весело не було — я зрозумів, що це була дурна затія. Я продав його. Він думав, що це гра, але потім зрозумів, що я його насправді продав. У кожного свої часи: кому відпустка all inclusive — не велика розкіш, а кому б простого чорного хліба з ковбаскою досхочу. От і ми жили по-різному, усяке бувало. Я тоді ще малим був. Дядько мій, дядько Сергій, мамин брат, подарував мені цуценя вівчарки, і я був щасливий. Щеня прив’язалося до мене, розуміло з півслова, дивилося мені у вічі, чекало, коли я йому щось скажу. — Лежати, — казав я, і він, дочекавшись, лягав, предано дивлячись у мої очі, ніби готовий померти за мене. — Служити, — казав я, і щеня накульгувало і завмирало, ковтаючи слину. Чекав нагороди, чекав смачного шматочка. А мені не було чим його побалувати. Ми й самі тоді голодували. Такі часи були. Дядько Сергій, який подарував мені цуценя, якось сказав: — Та не сумуй, хлопче, дивись, який він вірний, відданий. А ти продай його, а потім поклич — він утече і повернеться до тебе. Ніхто й не побачить. А заодно і гроші матимеш. Купиш гостинця і собі, і мамі, і йому. Слухай дядька, я тобі діло кажу. Мені ідея сподобалась. Не подумав я тоді, що це недобре. Дорослий же порадив, пожартував, зате гостинця куплю. Пошепки сказав я Вірному у м’яке вухо, що віддам його, а потім покличу і щоб він ішов до мене, тікав від чужих. І він мене почув! Гавкнув, ніби згоден. Наступного дня я надів йому повідець і повів на вокзал. Там усі щось продавали: і квіти, і огірки, і яблука. Ось і люди з електрички повалили, стали купувати, торгуватись. Я трохи вперед вийшов, пса притягнув. Але ніхто не підходив. Вже майже всі пройшли, як раптом якийсь дядько зі строгим обличчям підходить до мене: — Ти, хлопче, кого тут чекаєш, чи може собачку продаєш? Он який кремезний щеня, беру, так і бути. І простягнув мені гроші. Я передав йому повідець, Вірний закрутив головою і весело чхнув. — Ну давай, Вірний, йди, друже, йди, — прошепотів я, — я тебе покличу, йди. І він пішов із новим хазяїном, а я, ховаючись, простежив, куди веде мого друга. Увечері я приніс додому хліб, ковбасу і цукерки. Мама суворо спитала: — Не вкрадені? Звідки? — Ні, мам, допоміг на вокзалі речі піднести, от і дали. — Ну молодець, синку, іди спати, я втомилась, поїси і спати. Вона навіть не спитала про Вірного, не до нього було. Дядько Сергій зайшов зранку. Я збирався в школу, хоча сам хотів бігти до Вірного, кликати його. — Ну що, — хмикнув дядько, продав друга? — і потріпав мене по голові. Я відвернувся і не відповів. Я й так не спав цю ніч, і хліб з ковбасою не їв — у горло не лізло. Весело не було — я зрозумів, що це була дурна затія. Не дарма мама не любила дядька Сергія. — Він недобрий, ти його не слухай, — казала вона. Я схопив портфель і вибіг з дому. До того будинку було три квартали, і пробіг я їх на одному диханні. Вірний сидів за високим парканом і був прив’язаний товстою мотузкою. Я кликав його, але він сумно дивився на мене, поклавши голову на лапи, махав хвостом, намагався гавкати, але голос зірвався. Я продав його. Він думав, що це гра, а потім зрозумів, що я його насправді продав. Тут у двір вийшов власник і суворо шикнув на Вірного. Той підібгав хвоста, і я зрозумів — усе пропало. Увечері я на вокзалі підносив речі. Платили трохи, але я заробив потрібну суму. Було страшно, але я підійшов до воріт і постукав. Знайомий чоловік відчинив: — О, хлопче, чого тут забув? — Дядьку, я передумав, ось, — і простягнув гроші, які він дав мені за Вірного. Чоловік прищурено подивився на мене, мовчки взяв гроші і відв’язав Вірного. — Чуєш, хлопче? Забирай, сумує він, не буде з нього охоронець, та дивись, може, не простить він тобі цього. Вірний понуро дивився на мене. Гра обернулася справжнім випробуванням. Потім він підійшов, лизнув мене в руку і ткнувся носом у живіт. Відтоді минуло багато років, але я зрозумів — навіть жартома, друзів не продають. А мама тоді зраділа: — Учора я втомилась, а потім думаю, а де ж наш пес? Звикла вже до нього, наш він, Вірний! А дядько Сергій рідко став заходити до нас — жартами його ми вже не раділи.

Проданий друг. Оповідь діда

І він мене зрозумів!

Було важко на душі, я відчував, що це дурна витівка.

Я його продав. Він думав, що це просто гра, а коли зрозумів я продав його.

Часи для кожного свої. Комусь і відпустка в Туреччині не в радість, а хтось би шмат чорного хліба з домашньою ковбаскою, та щоб ура.

Так і ми жили то в достатку, то бідували.

Малий я ще був. Мамин брат, дядько Тарас, подарував мені цуценя вівчарки. Я був на сьомому небі. Щеня з першого дня тягнулося до мене, очима ловило кожен мій жест, завжди чекало мого слова.

Лежати, тихо казав я, і пес лягав, дивлячись мені у вічі так віддано, наче готовий боронити мене до останнього.

Рядом, командував я, і він зривався на лапки, ковтаючи слюнку чекав ласощів, чекав винагороди.

А в мене й не було чим його пригостити. Ми тоді самі майже нічого не їли.

Такі часи були.

Дядько Тарас, той що подарував щеня, якось сказав:

Не переймайся, хлопче, глянь, який вірний і розумний. Продай його, а потім поклич сам повернеться. Хто ж там за тобою дивитиметься? А гроші будуть. І собі, і мамі гостинець купиш, і йому щось. Послухай дядька, дурного тут нічого нема.

І мені ідея наче сподобалася. Я тоді не думав, що це зле. Дорослий порадив, і жарт же. А за викуп куплю щось смачне.

Нашіпотів я Вірному на вухо, що зараз віддам його, а потім покличу хай тікає до мене, не слухає чужих.

І Вірний усе зрозумів!

Гавкнув у відповідь, наче погоджувався.

Наступного ранку я повів його на станцію там усі щось продавали: квіти, огірки, яблука…

Приїхала електричка, з неї рушив натовп, всі торгувалися.

Я відвів Вірного вбік та став чекати, доки хтось підійде. Але люди проходили повз.

Майже всі вже розійшлися, аж тут підходить якийсь чоловік з суворим обличчям та каже:

Ти що, хлопче, когось чекаєш? Чи, може, песика продати хочеш? Гарний щеняк, беру. І поклав мені на долоню купюри у сто гривень.

Я віддав йому поводок, а Вірний закрутив головою і весело чмихнув.

Йди, Вірний, йди, друже, прошепотів я йому. Я покличу тебе тікаєш до мене!

Він пішов за чоловіком, а я, ховаючись, біг слідом, щоб побачити, куди приведуть мого товариша.

Увечері прийшов додому з хлібом, ковбасою та карамеллю. Мама дивно подивилася:

Андрійчику, ти це звідки взяв? Не вкрав часом?

Та ні, мамо, я на станції допомагав торби носити, то й дали.

Молодець, втомлено усміхнулася вона. Їж та лягай, я теж відпочину…

Навіть не спитала про Вірного, бо й клопотів у неї вистачало.

Дядько Тарас забіг зранку. Я збирався до школи, але думками був біля Вірного. Думав, як би чимшвидше повернути друга.

Ну, що, засміявся він, продав? і легенько скуйовдив мені чуприну.

Я ображено відвернувся, не міг пробачити цієї поради. Усю ніч не спав, і хліб з ковбасою не їв. Камінь лежав на серці.

Було важко на душі, я зрозумів, яка то дурна затія.

Недарма мама не любила дядька Тараса.

Дурний він, не слухай його, Андрію, не раз казала вона.

Я вхопив портфелик і вилетів з дому.

До того будинку було три квартали я летів, як на крилах. Вірний сидів за високим парканом, прив’язаний до товстелезної мотузки.

Я кликав, а він тоскно дивився на мене, поклавши морду на лапки. Хвіст його зрадницьки нешвидко метлявся.

Хотів гавкнути, та голос зірвався.

Я продав його. Він думав це гра, а зрозумів це зрада.

Тут у двір вийшов новий господар, суворо прикрикнув на Вірного. Той підібгав хвоста і я відчув, що справі кінець.

Ввечері на станції підносив людям речі. Платили небагато, але я таки зібрав потрібну суму. Було страшно, але підійшов до тієї хвіртки і постукав.

А, ти знову! буркнув знайомий чоловік, відчиняючи.

Дядьку, я передумав, і простягнув йому назад ті сто гривень. Він мовчки глянув на мене, взяв гроші й відв’язав Вірного:

Забирай. Він сумує не бути йому сторожем. Тільки гляди чи простить він тобі.

Вірний дивився на мене втомленим, вичікувальним поглядом

Ця гра стала для нас обранням.

Він простягнув мені лапу, вилизав руку і ткнувся носом у живіт.

Минуло вже багато років але я пізнав, що навіть задля жарту друзів не продають.

А мама потім зраділа:

Вчора заморилась, а потім думаю а песик наш де? Привикла я до нього, свій він, Вірний!

А дядько Тарас до нас зрідка навідувався, не йшли нам більше його жарти до серцяА Вірний відтоді не відходив від мене ні на крок. Уже не треба було слів він розумів усе по очах, по подиху, по серцю, що навчилося цінувати втрату й прощення.

І на празник, коли мама витягла ту саму ковбаску, а я надломив навпіл окраєць хліба, ми всі разом сіли під старою грушею у дворі. Вірний поклав голову мені на коліна й дивився так, як у перший вечір віддано й лагідно, без образи, без жалю.

Я тоді зрозумів є речі, які не вимірюєш жодною грошовою купюрою. Вірний був не просто псом, він був тією ниткою, що тримала наш дім разом у найважчі часи.

І хоча з бідності ми вибралися нескоро, відтоді я мав найдорожчий скарб: серце друга, яке не продаси й не купиш хіба заслужиш.