Вже не можу терпіти, що ви приходите до нас на кожні вихідні! Можливо, ви зустрічали людей, які вважають, що весь світ обертається навколо них, і їм байдуже на ваші плани чи особистий простір. Мій брат мого чоловіка з родиною щовихідних приїжджають до нас погостювати: сам брат, його дружина, двоє дітей і ще її брат. Весь «караван» оселяється у нас на кілька днів, не питаючи, чи нам це зручно, чи є у нас інші справи. Ця історія триває майже рік, і я вже просто не витримую. Я люблю гостей, але ж не у такій кількості і не так часто – я навіть не маю часу зайнятися власними справами і відпочити після важкого робочого тижня. Замість відпочинку – я весь у вихідні стою біля плити, розважаю гостей розмовами, готую їм постіль, а коли вони їдуть – перемиваю гори білизни. Мене завжди гризло питання: чи розуміють вони, що приїжджати без запрошення — це, м’яко кажучи, неввічливо, навіть якщо це родина? Може, якби це було рідко, я б не реагувала так гостро, але вони у нас бувають щонайменше тричі на місяць. Ми з чоловіком самі ніколи не вторгаємося у простір інших родичів, і іноді навіть хотілося б завітати до них у гості без попередження, щоб вони відчули всі «принади» таких візитів. Просила чоловіка поговорити з ними, але він не знає, як це зробити, щоб нікого не образити. Може, йому навіть так зручно? Він допомоги відмовив — мусила брати ситуацію у свої руки. Спочатку я просто перестала готувати у вихідні: гості змушені доїдати залишки з тижня, або ж самостійно готувати собі вечерю. Я можу цілком обійтися без їжі. Якось вони всі зібралися на кухні, чекаючи на обід, і почали кидати на мене здивовані погляди. Я пояснила: «Готувати сьогодні не планую – якщо хочете їсти, кухню знаєте, готуйте самі». Всі мовчки попили чаю і лягли спати, навіть не спробувавши щось куховарити. Я також перестала прибирати перед їхніми візитами. Якось дружина брата чоловіка поскаржилася, що у її доньки побіліли сіро від моїх підлог шкарпетки. Я відповіла: «Боюся, не мала часу мити підлогу, але якщо так пече – ванна, віник і швабра на місці, можете скористатись». Після того до чистоти у квартирі у мене питань не виникало. А головне – я більше не жертвую своїми планами. Не відміняю нічого, якщо гості приїхали без попередження. Проводжу з ними годинку, а потім ввічливо кажу, що маю свої справи – нехай чоловік їх розважає. А якщо планів на той день немає, спеціально починаю прибирання, щоб менше з ними контактувати. Після такого підходу, коли черговий раз вони повернулися додому, брат чоловіка сказав: «Схоже, наш час закінчився?» Ну нарешті! Відтоді гості приїздять лише після попередньої згоди — і без ночівлі, та й значно рідше. А вам доводилося стикатись із подібними ситуаціями? Як ви їх вирішували?

Без категорії

Автор Ковальчук ТарасЧас читання 3 хв.Опубліковано 10.02.2026

Мені вже остогидло, що ви приходите до нас кожні вихідні!

Мабуть, кожен зустрічав у житті таких людей, які щиро вірять, що все крутиться навколо них і байдуже ставляться до чужих справ та часу. От і родина мого швагра приїздить до нас на всі вихідні щотижня, майже рік поспіль. У складі гостей сам швагер Петро, його дружина Ярослава, двоє їхніх дітей і ще брат Ярослави. Всі разом приїжджають з речами, навіть не питаючи, чи нам зручно, чи маємо якісь свої плани.

Зізнаюсь, у мене вже не залишилось сил це терпіть. Люблю гостей, але тільки в міру. А так уже рік поспіль не можу ні власними справами зайнятися, ні просто відпочити після важкого тижня на роботі весь час у клопотах.

Замість того щоб нарешті досхочу поспати, доводиться цілими вихідними стояти над плитою, підтримувати розмови, розкладати постіль, потім прати цілі гори білизни після їхнього відїзду. Я весь час запитую себе, чи розуміють вони, що, завалюючись без попередження, поводяться щонайменше негарно, хоч ми й родина. Може, я б не так реагувала, якби це було рідко, але так у нас ледь не тричі на місяць.

Я зі своїм чоловіком, Миколою, так не робимо не насідаємо на родичів. Іноді навіть думаю: може, самим так до них навідатись без попередження, щоб вони відчули смак такої “гостинності” зсередини? Я просила Миколу поговорити з його братом, але він уникає розмови, бо боїться їх образити. Може, йому так і зручно? Відмовився щось вирішувати, довелося самій братися до діла.

Спочатку я перестала на вихідні готувати. Все, що лишалося з тижня, хай зїдають, а хочуть щось свіженьке приготуйте собі самі. Я, мовляв, і без вечері обійдусь. Якось сіли вони всі до столу, кидають докірливі погляди. Спокійно кажу: “Сьогодні нічого нема, бажаєте куховарте собі самі”. Ніхто нічого не втямив, але й готуватися не став, попили чаю і розійшлися спати голодні.

Ще я перестала прибирати в квартирі перед їхнім приїздом. Якось Ярослава обурилась: мовляв, у доньки білі шкарпетки потемніли. Я відповідаю: “Он, відро та швабра у ванній, не встигла підлогу помити можете самі підтерти, якщо вас так хвилює чистота”. З того дня питань більше не виникало.

А головне я перестала відкладати свої справи через їхні візити. Наприкінці дня я теж маю право на особисте життя і хочу проводити час з тими людьми, хто мені приємний. Якщо гості приходять годинку з ними посиджу, а далі вибачаюсь: мовляв, у мене свої справи. Якщо чоловік бажає, нехай вже він розважає гостей. А коли мені зовсім не хотілося їх бачити починала вдома генеральне прибирання, щоб якомога менше з ними спілкуватись.

Якось після чергових вихідних швагер Петро сказав Миколі: “Схоже, наш час тут вже минув?”. От кмітливий! Відтоді приїжджають вони лиш заздалегідь домовившись і без ночівлі, та й то не щотижня. Чи бувало у вас подібне? Як ви виходили з таких ситуацій?

Ти просто не розумієш, яке щастя поруч із тобою – Пів мільйона? – Каріна втретє перечитала сповіщення на екрані телефону, перш ніж її погляд нарешті второпав сенс цифр. – Ти взяв кредит на пів мільйона гривень? Дмитро сидів на дивані, втупившись у смартфон, навіть не підводячи голови. – А, це… Так, дрібнички, мамі на ремонт. Знаєш, у неї труби течуть, паркет здійнявся, шпалери від сирості сиплються… – Зачекай. – Каріна сіла на край крісла, бо ноги враз зрадливо підкошувалися. – Ти оформив кредит. На пів мільйона. І все віддав своїй мамі. Нічого мені не сказавши? Дмитро нарешті відірвався від екрану. На обличчі з’явилася щира розгубленість, наче дружина питала щось елементарне. – Каріно, це ж мама. Вона сама живе, пенсія маленька. Хто їй ще допоможе? – А поговорити зі мною? – Каріна вже не стримувалась, крик перейшов у надсадний плач. – Спитати мою думку? Попередити? – Ти б почала сперечатись, – знизав плечима Дмитро. – А мамі терміново потрібно було. Чотири роки. Чотири роки вона терпіли ту Світлану Павлівну, яка телефонувала щовечора, щоб дізнатися, що їв Діма. Яка приходила без попередження і дорікала невимитим посудом. Яка на кожному родинному застіллі садила гостей так, щоб Каріна опинилася десь на далекому краю. – Не роби з мухи слона, – Дмитро зберігав спокійний тон. – Справимося. Виплатимо швидко, сума не велика, подумаєш. Це ж родина. Гарячі, злі сльози потекли самі – Каріна витирала їх тильною стороною руки, розмазуючи туш по щоках. – Родина? А я – родина? Чи просто додаток? Пам’ятаєш, як твоя мама вирішила, що пора міняти машину, і ти продав нашу без мого дозволу? Як вона викинула мої речі з кімнати для гостей, бо їй «незручно ночувати серед чужого мотлоху»? Як на мій день народження ви з нею поїхали обирати їй новий холодильник? – Це все дрібниці, – відмахнувся Дмитро. – Ти просто втомилась, треба тобі відпочити. Каріна дивилася на цього чоловіка – високого, з м’якенькими рисами обличчя та ямочками на щоках, які здавалися колись такими миловидними. А тепер бачила лише тридцятирічну дитину, яку ніяк не відпускає мамина турбота. – Ми впораємось, – повторив він, як мантру. – Любов усе переможе. Каріна мовчки пішла до спальні. На антресолях лежали дві великі спортивні сумки – саме з ними вона колись переїжджала сюди. Витягнула їх, кинула на ліжко і почала відкривати дверцята шафи. Дмитро з’явився через двадцять хвилин, коли перша сумка вже була забита. – Що ти робиш? Каріно, це ж дурість. Ти серйозно? Вона нічого не відповіла. Складала акуратно светри, джинси, білизну. З полички зняла коробку з прикрасами – подарунками від батьків і друзів, нічого його не брала з собою. – Куди підеш? До мами? Вона ж у Львові! Застебнула блискавку другої сумки. Перевірила сумочку – паспорт, карта, ключі від маминої квартири, які завжди носила «про всяк випадок». – Каріно, скажи щось! Ти не можеш мене залишити. Я ж люблю тебе! Вона подивилася на нього довгим поглядом. Після цього взяла сумки і вийшла з квартири. …Наступного ранку Каріна стояла черзі до РАЦСу, міцно тримаючи в руках заповнену заяву про розірвання шлюбу. За вікном мжичив дощ, сірі хмари висіли низько, а всередині розливалося спокійне тепло. Рішення було прийняте. Перший дзвінок пролунав о пів на третю ночі. Каріна схопилася на дивані у подруги Лєни, ще не розуміючи, де вона. – Нам треба поговорити, – Дмитро говорив уривчасто, дихав важко. – Я все зрозумів, я змінюся. Дай мені шанс. Вона скинула виклик. Через двадцять хвилин телефон зазвонив знову. – Каріно, я не можу без тебе. Ти – сенс мого життя. До ранку прийшло сорок три повідомлення. Кожне велике, слізливо-обіцяльне, частково з погрозами. «Якщо ти не повернешся, я не знаю, що зроблю». «Мама каже, що ти просто капризуєш». «Я завжди чекатиму тебе». Тиждень потому він почав з’являтися біля її офісу. Каріна виходила на обід – і бачила знайому постать біля ларька з шаурмою. Йшла до метро після роботи – і помічала його на протилежному боці вулиці. – Випадково проходив, – усміхався Дмитро, коли Каріна вимагала пояснень. – Просто хотів побачити тебе. Одного разу ввечері пролунав дзвінок у двері квартири Лєни. Каріна відчинила, не подивившись у вічко – чекала кур’єра з піцою. На порозі стояв Дмитро з букетом червоних троянд. – Один шанс, – прошепотів він. – Більшого не прошу. Каріна мовчки зачинила двері. Він простояв під нею дві години, поки сусіди не пригрозили викликати поліцію. Вона навчилася жити з цим – як із хронічним болем: не читати повідомлення, не відповідати на дзвінки з невідомих номерів, не озиратися по вулиці. Сміливо змінила роботу на дистанційну, переїхала у район, де Дмитрові годі навіть випадково з’явитися. Розлучення оформили через три місяці. Каріна вийшла з суду з офіційним папером у руках і розплакалась прямо на сходах – не з печалі, а з полегшення. Перші місяці свободи лякали порожнечею. Каріна звикла звіряти кожен крок з кимось, навіть якщо той усе одно вирішував сам. Тепер вона могла купити будь-який йогурт – не думаючи, чи схвалить це Світлана Павлівна. Могла дивитися будь-який фільм, не слухаючи, що «нормальним жінкам таке не дивитися». Могла дихати на повні груди. Записалась на курси англійської – давня мрія, яку Дмитро вважав «марною витратою грошей». Почала ходити на йогу світанками, коли місто тільки прокидається. З’їздила у Кам’янець-Подільський на вихідні – сама, без плану, просто гуляла, їла місцеву пастилу. Півроку дзвінки припинились. Повідомлення – теж. Каріна чекала ще місяць, потім іще, а тоді зрозуміла: можна нарешті розслабитися. Влаштувалась в молодіжне маркетингове агентство з яскравим офісом і дружнім колективом – життя налагоджувалось. …Андрія вона зустріла на корпоративі, куди її затягла колега Марічка. – Це наш головний програміст, – представила Марічка високого парня у стильних окулярах. – Андрій, а це – Каріна з маркетингу. Він потиснув руку – міцно, але делікатно. Усміхнувся щиро, без натяку на показуху. – Теж втекли від караоке? – кивнув у бік сцени, де фінансовий директор фальшиво «підтягував» «Там, де нас нема». – Бережу нерви, – кивнула Каріна. Вони говорили до кінця вечора – про книжки й мандрівки, про те, як химерно влаштований світ. Андрій слухав більше, ніж говорив. Ставив питання і чекав відповідей, не перебивав. Не повчав, не пояснював, як їй слід жити. Дізнавшись, що вона розлучена, тільки кивнув і змінив тему. …За пів року вони з’їхалися, обрали квартиру в центрі – світлу, з високою стелею і видом на затишний двір. – Ти впевнена, що тобі подобається ця квартира? – запитав Андрій при огляді перед договором. – Мені – дуже. – Тоді беремо. Такі дрібниці – право на власну думку, яку поважають, – виявилися ціннішими за гучні обіцянки «вічної любові». Він зробив пропозицію на даху їхнього дому, коли сонце сідало в рожеве й золоте. Дістав крихітну коробочку – там мерехтів діамант у кільці. – Не майстер промов, – зізнався Андрій. – Але хочу прокидатися поряд з тобою щодня. Якщо ти зможеш ужитися з моїм храпом та любов’ю до поганої кави. Каріна засміялася крізь сльози й кивнула… …Той травневий вечір починався як завжди. Андрій затримувався на роботі – дедлайн, критична помилка в коді. Каріна готувала пасту, підспівувала радіо, коли пролунав наполегливий дзвінок у двері. У вічку вона побачила – і віддалилася. На сходовому майданчику стояв Дмитро. Блідий, із темними колами під очима, у м’ятій сорочці. Два роки мовчання – і ось він тут. – Каріно, відчини! – він калатав кулаком. – Я знаю, ти вдома! Нам треба поговорити! Каріна схопила телефон, набрала Андрія. Занято. – Ми ж любимо одне одного! – Дмитро кричав крізь двері. – Ти не можеш бути з іншим! Це неправильно! Двері затряслися – він навалювався всім тілом, ніби хотів вибити. Каріна притулилася, вперлася ногами в підлогу. – Іди геть! – крикнула вона. – Я викликаю поліцію! – Ти моя дружина! – його голос переходив у крик. – Була моєю – і будеш! Два роки я чекав, що ти отямишся! Два роки! – Ми в розлученні! Все скінчено! – Нічого не скінчено! – він ще раз підштовхнув двері. – Я змінився! Мама каже, ти просто не розумієш, яке щастя поруч із тобою! Відчини, поговоримо! У вічку було видно обличчя – спотворене, навіжене. Це не людина, з якою ти колись ділив постіль. Каріна дістала телефон і набрала три цифри. – Діма! Один дзвінок – і тут поліція. Іди. Зараз. Дмитро застиг. Декілька секунд мовчав. Потім різко розвернувся і потягнувся до сходів. Внизу грюкнула двері під’їзду. Каріна сповзла по стіні. В голові шуміло. Тільки за півгодини змогла зателефонувати Андрію. Заяву у поліції прийняли наступного дня. Дільничний – старий чоловік із вусами – записав усі подробиці, уважно вислухав і кивнув. – Розберемося. Проведемо розмову. Що саме він сказав Дмитру, Каріна не знала. Але відтоді экс-чоловік більше не з’являвся. Ні дзвінків, ні повідомлень, ні випадкових зустрічей. …Весілля відбулося на початку червня, у маленькому заміському ресторані – двадцять гостей, тільки найближчі друзі. Без пафосу, без родичів зі сторони нареченого, які вимагають дотримання традицій. Каріна стояла напроти Андрія у простій білій сукні, стискаючи теплі його ладоні. За вікном шелестіли берези, пахло квітами і свіжоскошеною травою. – Чи згодна ти… – почав ведучий. – Згодна, – перебила вона, і всі засміялись. Андрій надів колечко – тонке, із гравіюванням всередині. Три слова: «Назавжди разом». Каріна підвела погляд на чоловіка, що ставав її чоловіком. Не мамин синочок, не одержимий переслідувач. Просто той, хто вміє слухати, шанувати і любити. У майбутньому чекало життя, де її думка мала значення…