Не розумію, чому я погодилась стати його дружиною
Недавно ми побралися. Я була впевнена, що мій чоловік шалено мене кохає. Та під час одного випадку мої рожеві окуляри злетіли, і проблема тут зовсім не зрада. Це щось набагато дивнішепрямо з розряду та що взагалі відбувається?.
Мабуть, все через те, що я надто вже вкладалася у ці стосунки. Я його обожнювала, закривала очі на всі дурниці і пробачала що тільки могла. Звісно, він звик до такого ставлення, розрісся у власній гідності та впевненості, став вірити, що варто йому клацнути пальцямиі будь-яка Оксана чи Галина буде перед ним на колінах. Гадаю, навіть не здогадується, як мало його насправді цінують інші Інша б давно послала, а явірила йому як мала дитина.
Перед самим весіллям він раптом заявив, що йому треба побути на самотівиїхати кудись, відпочити, підготуватись до сімейного життя. Тут уже я нічого не могла вдіяти, тільки кивнула та дала дозвілпоїхав відпочивати сам.
Як він потім розповідав, вирішив утекти від цивілізації: без інтернету, без телефону, щоб розчулитися природою. Ну поїхав той у Карпати, милувався горами сам, а я залишилася у Львові, тужила по ньому і чекала, коли повернеться. Чекала так жагучену прям як Світлана без свого козака.
Через тиждень він повернувся. Я думала, щастя моє не має меж! Зустріла коханого тепло, з усією любовю та ще й борщ та вареники йому приготувалащоб тільки радісний був.
А наступного дня почалося щось геть незрозуміле. То він раз у раз вибігає у коридор, то в сусідню кімнату. То, буває, вигадує якісь діла і йде з дому по три рази на день. І от якось пішла я до магазину, відкрила поштову скринькуа там лист. На виглядзвичайний лист. Від нього, на моє імя і написаний ще під час його відпустки. Але ж зміст
Вітаю. Більше не хочу тебе обманювати. Ти не та людина, яка мені потрібна. Не хочу з тобою будувати життя. Весілля не буде. Пробач, не шукай мене і не телефонуй. Я не повернусь.
Коротко, чітко і так боляче
І тільки тоді я збагнула, чому він так бігав до тієї скринькиперевіряв, чи то я той лист вже знайшла чи ні. Знищила я його мовчки, навіть словом не обмовилась, щоб він не здогадався, ніби щось зрозуміла. Але як жити з людиною, яка не хоче бути поруч? Навіщо він одружився і робив вигляд, ніби все чудово?
Ось така у мене сімейна комедіяз легким присмаком абсурду і драмою на гривню сімдесятЗ того дня всередині мене щось перевернулося. Я дивилась на ньогочужого, чужого до неможливості, хоча все ще жив він у моєму домі, ходив тими ж коридорами, заварював чай на моїй кухні. Ми мовчки проживали кожен свій день, ніби двоє акторів у виставі, яку давно вже треба було зняти з репертуару.
Потім я просто написала записку й залишила на столі. У ній не було слів болю чи гніву, тільки: Я заслуговую на щастя. Іду шукати його для себе. Виходячи за двері, я вперше відчула полегшення. Світ за межами цієї квартири здавався іншимтеплішим, світлішим. Я б не сказала, що одразу стала щасливою, але в мені народилася іскра впевненості: далі буде краще. Бо замість опускати голову в чужу гру, ти завжди можеш обрати себе.
І тепер, коли мені інколи згадується той лист, я дякую, що одного разу знайшла його у скриньці. Бо часом, щоб стати щасливою, треба просто дочитати власну історію до кінцяі написати нову, вже без чужих слів.






