Щоденник, липень
Сестра чоловіка відпочивала влітку на курорті, коли ми з чоловіком робили ремонт, а тепер ще й хоче жити з нами і щоб їй було зручно.
Ми запропонували тоді Ірині: давайте всі разом вкладемося у ремонт дому від бабусі, але вона одразу заявила, що їй це не потрібно. А зараз проситься пожити з нами, бо її половина непридатна для життя то чи не сама в цьому винна?
Дім дістався чоловіку та його сестрі у спадщину після смерті їхньої бабусі. Він старенький, але ми вирішили його повністю оновити й оселитися. Там два окремих входи, отже й дві родини могли жити не заважаючи одна одній. Двір і господарство спільні, кімнат порівну в обох половинах.
Розподіл спадщини відбувся вже після нашого весілля. Все було мирно. Свекруха одразу відмовилася від будинку (їй місто рідніше), сказала дітям: вирішуйте самі.
Чоловік з зятем заробили трохи гривень і одразу полагодили дах, підмурували фундамент. Хотіли й далі вкладати сили й гроші у дім, але Ірина підняла крик. Мовляв, викидати копійки на цю хату на курячих лапках вона не має наміру. Її чоловік тільки плечима знизав він з тими життєвими бурями боротися не збирається.
Ми з чоловіком давно мріяли про окремий дім. Село від міста всього 20 хвилин машиною, а водити малюка у затісній однокімнатці було вже нестерпно. Будувати з нуля коштувало би мільйони, а тут була непогана можливість.
Для Ірини той дім був дачею. Збиралася приїздити влітку на шашлики, відпочити. Чесно сказала: не розраховуйте на мене.
За чотири роки ми з чоловіком ВСЕ в своїй половині зробили: облаштували ванну кімнату, провели тепло, замінили електрику і вікна, засклили балкон. Брали кредит, працювали і вдень, і вночі але йшли до своєї мрії.
Ірина ж подорожувала по світу. Ні до свого дому, ні до нашого не діла їй ніякого не було. Жила як хотіла, ні про що не турбувалася. Але як народила почалося.
Дитина, декрет, коштів обмаль. І тут згадала, що має півхати. З малою дитиною тісно в квартирі, а там і двір, і повітря свіже, і простір бігати.
Ми вже жили в селі, квартиру здавали. До Ірининої половини ніхто не торкався за роки вона перетворилася на руїну. Не знаю, як вона уявляла там жити з дитиною без опалення, ще й улітку. Приїхала з валізою на місяць, почала проситися на тиждень змушена була впустити.
Її син капосний, шумний. Така ж і вона: робить усе, як заманеться, до інших байдуже. Я працюю дома, вона й дитина шумлять, ніби вдома одні. Довелось на кілька днів переїхати до подруги та якраз відїздила й була рада такій няньці для хати.
Повернулася я майже за місяць. Тиждень була у подруги, потім мама захворіла, доглядала її. Про Ірину й не згадувала, бо була впевнена, що давно повернулася до міста.
Яке ж у мене було здивування вона вдома, розляглася на весь простір, господарює наче у себе! Запитую: Коли вже збираєшся?
А куди мені йти? З дитиною тут добре, відповідає спокійно.
Завтра відвеземо тебе до Львова, кажу.
Не хочу їхати до Львова.
Якщо навіть не спромоглася прибрати за собою то вибач, це не готель. Їдь до себе.
З якої радості? Це ж мій дім!
Твій за стіною, ось туди і йди.
Хотіла вплинути на чоловіка, посварити зо мною, але й він дав їй зрозуміти: вже забагато дозволяєш собі. Образилась, виїхала. За кілька годин дзвінок від свекрухи:
З якого дива вигнала Ірину? Це ж її власність!
Могла б і у своїй половині бути, там вона господиня, спокійно відповів чоловік.
А як жити з дитиною без тепла, без ванни, туалет на вулиці? Міг би подбати про сестру!
Чоловіка це розлютило. Він все розповів мамі: ми ж Ірині пропонували робімо ремонт разом, дешевше, веселіше, швидше! Відмовилася. То чого тепер до нас претензії?
Вирішили запропонувати їй продати свою частину хати нам. А вона лупонула таку ціну, ніби там уже євроремонт на сто тисяч доларів! Якесь безглуздя.
Тепер сварки йдуть одна за одною. Свекруха щоразу ображена, а Ірина приїжджає рідко, але вже якщо завітала усе на голову: і галас, і образи, й у дворі ламається, що може зламатися.
Ми почали будувати паркан повністю відгородитися. Компромісів більше не буде, так само як мріяла Ірина.
