Мене звати Богдан. Мені вже 65 років. Я прожив із дружиною Одаркою майже 34 роки, але несподівано для себе закохався в іншу жінку. Одарці зараз 62. У нас дорослий син Тарас, він давно одружений і вже має двох діток.
Після того, як син виріс і одружився, я відчув, що між мною і Одаркою виникла якась відстань. Ми стали майже чужими. Коли вийшли з дружиною на пенсію, я загорівся думкою купити хатинку в селі під Полтавою. Одарка не підтримувала мене, не хотіла залишати місто, але я вмовив її. І ось, ми придбали невеликий, затишний будиночок. За літо переїхали туди. Мені страшенно сподобалося жити серед зелені й свіжого повітря, а Одарка нудьгувала. Цілими днями лежала на дивані, читала або дивилася серіали. Садом зовсім не цікавилася казала, що почувається зле. Усе господарство витягнув на собі сам.
Коли настала осінь, перебралися назад у місто. Дружина раділа поверненню а я, навпаки, не витримав міського шуму й метушні, і майже одразу повернувся назад у нашу сільську хату. Сказав Одарці, що там треба доробити деякі справи. Так воно й було, але й справді там мені значно краще. Дружина залишилася в місті, бачимося дуже рідко.
В селі познайомився із жінкою Лесею, їй 60 років. Спершу вона була стримана, не вірила у мої почуття, та з часом між нами виникла справжня близькість. Виявилося, що саме біля Лесі я відчуваю спокій і тепло. Тепер у думках лише вона, хоч серце розривається через переживання за сина й Одарку. Я би хотів розлучитися, але не знаходжу в собі сили. Боюся реакції сина, що подумає про це наша родина.
Дружині поки ще нічого не казав, приховую, що більшість часу проводжу з Лесею. Кажу, що по господарству потрібно ще чимало зробити, та і зима не за горами. Всередині почуваюся розгубленим і винним, не можу визначитися чи варто говорити Одарці правду, і як взагалі бути далі. Не знаю, що робитиЯ ще кілька тижнів намагався жити так, ніби нічого не сталося. Але одного вечора сів на порозі хати, вдихнув холодне осіннє повітря й раптом зрозумів: далі так тривати не може. Я не хочу бути ні тінню у власному житті, ні тягарем для Одарки. Я мушу бути чесним і з нею, і з собою.
Я поїхав у місто сам, не домовляючись. Одарка відкрила двері втомлена, але вже не зла. Я довго не міг почати розмову, але врешті сказав усе: про самотність, про Лесю, про те, що відчуваю провину. Одарка мовчки вислухала, довго не відповідала. А потім тихо промовила: “Я теж давно нещаслива, Богдане. Але ти ніколи цього не питав”.
Ми проговорили майже всю ніч. Обоє плакали. Вперше за багато років я побачив Одарку інакше: не як свою дружину, не як сусідку по квартирі, а як самостійну людину зі своїми мріями й болем.
Ми вирішили жити окремо. Без сварок, без докорів по-доброму, як двоє людей, що пройшли довгий шлях і не втратили поваги одне до одного.
Тарасові зізналися разом. Він здивувався, але підтримав обох, обійняв. Я повернувся в село, більше не обманюючи ні себе, ні близьких. Одарка з часом теж знайшла у місті нових друзів, захоплення, почала жити заново для себе.
Я зрозумів: життя не закінчується з роками. І навіть якщо серце стискається від втрат, завжди можна обрати чесність і тепло поруч із тими, хто справді цього заслуговує. Так, напевне, і має бути аби на схилі віку не жити з тінями, а з вірою у власне право бути щасливим.
