Мої діти гарно влаштовані, маю трохи грошей про запас, от-от оформлятиму пенсію.
Кілька місяців тому ми поховали нашого сусіда, Петра. Ми зналися вже понад пятнадцять років, усе життя жили двері в двері. Але це були не просто сусідські стосунки ми стали родиною, наші діти виростали разом, а Петро з Наталією виховали пятірко справжня українська сімя. Батьки купили всім домівки, важко працювали всі роки, особливо Петро: у місті він був знаний автослюсар, до нього записувалися за місяць наперед, а власник сучасної СТО лише молився, щоб залишити такого майстра Петро лише по звуку чув, що з двигуном не так, справжній метрдотель серед колег.
Перед самою смертю, після весілля наймолодшої доньки, Петро катався на старенькому мопеді й ніби ні про що не журився, але його бадьора хода змінилася на повільне, важке переступання, властиве літнім людям. А весною щойно виповнилося 59 Взяв відпустку на роботі, хоча начальник благав вийти бодай на десять днів, щоб не втратити клієнтів, та Петро не схотів. Увечері перед виходом зайшов до керівника й попросив спокійно оформити розрахунок, пообіцяв інколи допомагати, якщо зовсім нікому буде.
Чомусь нічого не сказав дружині, й вранці, коли мав збиратися на СТО, тільки потягнувся, повернувся на інший бік і знову заснув. Наталія кинулася з кухні, де щойно викладала кашу в тарілки, стискаючи руки йет розпачу:
Ти ще спиш? Кому я сніданок готувала? З холоду все застигне!
Зїм холодним, я на роботу не піду
Як це не йдеш? Тебе там чекають, розраховують на тебе!
Я більше не піду, вчора звільнився
Не жартуй ти що, зовсім? Вставай!
Наталія злегка стягнула з чоловіка ковдру, але він і не думав вставати стиснувся і прикрив очі.
Я змучився, Наталю, вже своє віджив Як той мотор після третього ремонту Діти пристроєні, я маю за собою гривню, піду на пенсію
Яка пенсія, діти ще купу всього мають доробити ремонти, меблі нові, Олександр мріє машину купити, хто їм допоможе?
Нехай самі розберуться, ми їм з тобою й так багато дали, та й не кривдили ніколи
Наталія в розгубленості прибігла до мене й розповіла про ранок. Попросила поради, а я висловила своє:
Якщо вже він сам каже, що змучився, не тягни його на роботу, нехай відпочине, він не хлопець, щоб весь день гайки крутити. Недавно стріла його не впізнала, ходить мов дід, похиленим. Й сам каже: «Втомився я»
А Наталія не сприйняла це серйозно:
Він себе тішить, оце вся втома! Я всіх дітей зберу, нехай скажуть, скільки ще роботи!
Та не роби цього, Наталю, скільки років найстаршому? 45, певно? Скоро й він онуків матиме, а ти все хочеш бігати й допомагати. Нехай діти вже тебе підтримають, бо старість скоро й твоя.
Вона тоді образилася й пішла.
За тиждень у Петра й Наталії зібралися всі діти. Сіли кругом великого столу, галасливий люд, але у повітрі відчувалося напруження всі розуміли, це не просто свято.
Наталія розпочала сімейну раду:
Наш батько йде на пенсію. Давайте подумаємо, як будемо жити. Більше допомагати не зможемо, доведеться самому з мотузки витягатися
Петро перебив:
Чого переживати, діти у нас пятеро, всі працюють, не годні прогодувати двох старих? Ми вас пятеро виховали, не тільки годували, на ноги поставили, ніхто в біді не був. Я не докоряю, тільки згадую так і має бути, щоб батьки дітям допомагали. Тільки зараз нам із мамою вже треба підтримка, мені важко робити, боюся вже й на підйомнику впасти на СТО
Діти почали говорити. Найстарший, Антон, замість співчуття, одразу приступив до довгого переліку своїх проблем, і врешті сказав:
Вибач, але зараз грошей так, щоб допомогти, немає, може, згодом
Усі інші також говорили про свої справи комусь квартиру треба, хтось про машину мріє, всі чекали, що батьки, як завжди, допоможуть із фінансами. Ніхто не запитав, як батьки ті заощадження зібрали.
Зрештою Петро встав із-за столу, і тихо, сумно сказав:
Ну, якщо вже так, то піду на роботу, поки можу
Наступного дня Наталія знов прибігла до мене, і, повертаючи нашу розмову, буркнула:
Ну от, казала ти, діти поговорили, та розійшлися, як завжди, а потім «втомлений, втомлений»! Я теж змучена, й що далі?
Петро пропрацював на СТО ще три дні. Забрала його «швидка» прямісінько з майстерні. Нічого не змогли вдіяти із його змученим серцем. А усі діти зібралися на похорон і поминки. Ми теж були там, слухали спогади, слова шани про батька, дідуся, добру людину. І мені так хотілося запитати: «То чому ж ви не захистили його, він же про це просив!»
Таку сумну історію пережила наша сусідка. Зараз Наталія сама, економить на всьому бо в дітей свої нерозвязані проблемиІ відтоді вечорами, коли на подвір’ї стає тихо, а на стіні мого будинку тінню лягає світло від вуличного ліхтаря, я думаю про Петра. Про його клопітке життя, про всі ті моменти, де він був опорою для своєї великої родини, і як, попри всі віддані роки, втома лишилася непоміченою, як старий мотор, що стогне під капотом.
Часом Наталія сидить на лавочціне говорить нічого, просто дивиться вдалечінь. Дорослі діти навідуються вряди-годи, наче виконуючи обовязок, але на подвірї вже не чути того завзятого голосу Петра, що збирав їх біля столу. Лишились лише його добрі справи, але залишилася й порожнеча, яку заповнити не так просто, як нову машину придбати чи капітальний ремонт зробити.
В ту мить я зрозуміла: справжня підтримкаце не те, що можна купити чи скласти до банківського рахунку. І головне не забувати бачити поруч людей, що несуть наші будні з роками й турботою. Бо навіть найміцніший мотор зрештою потребує відпочинку а дати його можуть лише ті, хто справді любить і розуміє.
І тепер, щоразу зустрічаючи сусідів, ловлю на собі погляд Наталіївін став глибшим, і у ньому скромне бажання, щоб вранішній сніданок таки хтось не забув зїсти теплим.
