Син не хоче забрати матір до себе, щоб жила з ним, бо у нього вдома вже є одна господиня і то я.
Як так можна! Це ж його мати! Він мусить взяти її до себе! такими словами докоряли рідні мого чоловіка Тараса. Знаю, що й подруги думають так само, та прямо мені цього не кажуть. Усе через ситуацію із моєю свекрухою.
Ганна Федорівна мала вже 83 роки й важила понад сто кілограмів, усе частіше хворіла.
Чому ви не заберете Ганну Федорівну до себе? питала якось двоюрідна сестра. Гарно, що допомагаєте їй щодня, але ж уночі все може трапитися! Самій їй важко. Твій Тарас її єдина надія.
Усі вважали цілком природним, що опікуватися бабусею має її єдиний син, його дружина й онук. За останні пять років Ганна Федорівна жодного разу не вийшла з квартири. Ноги боліли, а вага не давала ані рухатися, ані самостійно стояти. А тридцять років тому вона була енергійною, молодою, здоровою й владною.
Кого ти до мене приводиш? обурювалась Ганна Федорівна, коли Тарас, ще тоді наречений, вперше мене до них привів. Я все життя тобі віддала, а ти приводиш оцю?
Після її слів я мовчки покинула дім, зайшла у тролейбус. Тоді свекруха жила на розкішному передмісті Львова, у великій красивій хаті. Її чоловік мав чималу посаду, й життя Ганни Федорівни текло спокійно навіть після його смерті. Тарас вибіг за мною й поїхав додому зі мною. Мені пощастило з чоловіком: він не слухав свою матір сліпо. Поважав старших, але й мене розумів пояснював усе характером матері.
Одружившись, ми почали збирати гроші на власне житло. Тарас подався на заробітки в Дніпро, повертався раз на півроку. Поступово ми купили будинок під Львовом і облаштували його. Рідко їздили до Ганни Федорівни. За цей час вона встигла наговорити про мене небилиць синові й усім сусідам. Он, моя невістка не дозволяє мені допомагати! поширювала чутки.
Вона вирішила переїхати до міста, але коштів від продажу оселі не вистачило. Запропонувала нам докласти гривні й пообіцяла, що квартиру перепише на онука. А коли прийшли до нотаріуса, раптом заявила, що переоформить усе лише на себе бо одна знайома казала, що так бабусі частіше лишаються з житлом. Згодом пригрозила, що всім віддасть тому, хто доглядатиме на старості. Хотіла залишатися господинею й керувати життям.
Відтоді минуло майже двадцять років. Слухав її нарікання увесь нотаріат, а нам було соромно й незручно. Ми змирились і відступили. Вїхала вона одразу, навіть на косметику не дозволила витратити. Жила, бурчала, що квартира стара, усе сиплеться й ламається. За всі негаразди винна була я неправильне житло знайшла й хотіла її обдурити.
Ганна Федорівна обожнювала дітей сестрички, а власного онука ігнорувала. Навіть не пам’ятала дня його народження! Колись захворіла, набрала вагу, ледь ходила по хаті. Я носила їй їжу, яку лікар приписав, дбала, готувала, різні дієти. Але свекруха сварилася й казала, що тільки двоюрідна сестра її годує, а я морю голодом.
Минулого року Тарас став просити, щоб забрали маму до нас. Казав, що мати усе зрозуміла й буде слухатись лікаря.
Добре, погодилась я. Але у мене свої умови: кухня тільки моя, їжу готую я й ніяких її родичок тут не буде.
Ганна Федорівна образилась й не захотіла їхати, сподівалась приїхати й керувати домом. Але ж господиня у нас тільки одна, і це я. Мусила її відвідувати, прибирати, готувати, ночувати, коли ставало зле. А улюблена сестра просто телефонувала, запитувала, як справи.
Свекруха скаржилась їй телефоном, що я голодом морю: не даю солодощів чи ковбас. Просила навідатись із домашнім тортом а кума, посилаючись на зайнятість, переносила візит. Жила при тому у тричі ближче, ніж я. Навідувалась раз на місяць із гостинцями, доки я дбала про Ганну Федорівну щодня.
Якось свекруха покликала сестричку й поскаржилась, що зникла золота підвіска з хрестиком. Розповіла, що того дня обидві були в неї, але підозрювала саме мене.
Я мовчки поклала їй на стіл обід, а з-під шафи дістала той ланцюжок і хрестик, що зісковзнув на підлогу. Вернувшись додому, все розповіла Тарасові й вирішила: більше ходити до неї не буду. Запропонувала: хай оформляємо її до будинку для літніх у Львові. Тарас погодився.
Ось так усе завершилось тоді, у наших непростих родинних стосунках. Тепер, коли про це згадую, стає особливо ясно: у нас у домі одна господиня, і це таки я.
