Не просто няня
Леся сиділа за довжелезним столом у бібліотеці університету імені Франка у Львові, навколо гори підручників і зошитів. Пальці блискавично перегортали сторінки конспектів, а очі бігали рядками вона вперто намагалась всотати максимум знань перед страшною модульною. Їхня викладачка, пані Віра Степанівна, мала таку принциповість, що хто вже завалив, тому світить хіба перескладання десь аж у липні, а то й восени. Леся такого шику собі дозволити не могла цей семестр і так влаштував харакірі її нервам.
У цю напругу підкралася Ганна, її одногрупниця з сусідньої партії, з характерною для львівян лагідною усмішкою. Вона сіла на край стола, хитро нахилилася до Лесі і прошепотіла:
Слухай, ти ж підробіток шукаєш, так?
Леся відірвалася від нотаток так само неохоче, як від тіста паляниці. Кивнула не відкриваючи рота й одразу ж поховала зустріч у текстах конспекту. Часу катма, матеріалу ще більше, ніж вареників на другий Спас.
Ага, тільки от з часом напряг, видихнула вона крізь зуби. Самі знаєте, у нас заняття до другої щоранку, пропускати самогубство.
Ганна підморгнула: їй і без зайвих слів відома фанатична дисципліна Лесі щодо навчання. Вона на хвилину затулила собі рот долонею, а потім вже з ентузіазмом почала розгортати інтригу:
А є ідеальний варіант моя подруга з багатоквартирника над Руською, Олена, має сусіда Богдана. Ситуація в нього та ще: дружина його, кажуть, на жаль, відійшла, та я тих подробиць ніколи не любила хай їм грець, Ганна зробила вигляд, ніби відганяє настирливу ґаву. Богдан зараз з головою в роботі, йому терміново потрібна няня для двох дівчат на вечори, десь з четвертої до восьмої. Класний мужик, солідний, а готує пальчики оближеш!
Леся таки відірвалася від своїх паперів і поглянула з-під ока на подругу:
Ти ж дітей любиш, на педагогічному вчишся, ще й досвід батьківщини багатодітної, підбадьорила Ганна. Четверо братів за плечима хто як не ти!
Серце Лесі стрибнуло десь одразу під діафрагму. Бути нянькою, до того ж для дітей, які пережили нещастя? А раптом не впорається? Чужі діти то не свої брати, відповідальність як на весіллі у діда: маєш і коровай нести, і гопак танцювати!
А скільки діткам років? Але в її голосі звучала щира турбота.
Двійнята, дівчатка, шість років, підхопила Ганна. Ще є старший Степан, але йому вже тринадцять: спортсмен, тричі в тиждень на тренуваннях, от і не встигає батькові допомогти.
Леся закрутила олівець у пальцях, ковтаючи думки. Розумом знала: просто підробіток, а на серці щось інше. Бо ж з її хатньою командою малих чоловіків впоралась свого часу не гірше за армійського сержанта.
Мене точно захочуть? несміливо озвалася вона, тихенько постукуючи по столу. Я ще тільки на четвертому курсі
Захочуть! відрізала Ганна, махнувши рукою по-українськи широко й від душі. Він якраз вчора питала, чи когось не знаю, хто б підійшов. Що давати твій номер?
Леся ще раз глянула на годинник і свої шпаргалки. До лекції півгодини, а під табличкою вже шарудять зошитами. Але відчуття було таке, ніби цей шанс саме для неї: місце близько від універу, графік ніби шитий для студентів, і діти підозріло милі.
Вона вдихнула, видихнула, й усміхнулася:
Давáй!
************************
Леся хвилювалася, як абітурієнт перед ЗНО. Сьогодні мав бути її перший день на новій должності. Хоч і досвід є чотирьох братів за спиною не всім пощастило отримати, але тут чужі діти, аби не сполохати. Перевірила наплічник двічі: телефон є, записник є, перекус для дівчаток сто відсотків. Навіть ключі від квартири переписала у SMS мамі Все нормально, починаю нове життя.
Попереднє знайомство з Богданом і дітьми минуло, як несподівано світлий квітневий дощ: швидко, тепло й не залишило калюж. Сам Богдан виявився людяним, спокійним, добрим і цього Ганна не згадала! зовсім не таким, як типовий батя в розпачі, а більше як голлівудський татусь: високий, борода, лагідна усмішка, і в очах мяка доброта. Леся ловила себе на думці, що її розпирає заздрість: оце Ганка премудро мовчала про таке!
Не загуби голову, мала, бурмотіла вона собі. Це не побачення, а робота…
Ось і садочок на Левандівці простенький, яскравий, затишний. Богдан завбачливо попередив виховательок, навіть залишив розписку. Леся зібрала волю в кулак, поправила косу й пішла до воріт.
Удворі гамір, як на Івана Купала: дітлахи вішають тістечка на гілки, будують з піску Карпати, хтось свариться за лопатку. Анечка й Оленька, як дві зібрані полунички, прикипіли очима до нової няні. Але коли Леся сіла навпочіпки й лагідно мовила: А йдемо додому, а я вам там печиво з шоколадом перекину?, Оля миттю визвірилася:
Я люблю печиво з шоколадом! Тільки справжнім, а не тим магазинним!
Все контакт встановлено! Леся повела обох за руку, і вперше за день на душі стало так легко, наче вдома на Різдво.
Сестрички були такі однакові, що навіть вигадали свій запатентований синхронний кивок і крок. Хоча у всіх назовні серйозність не по віку. Леся згадала, як старший брат Степан вчора тихцем відвів її убік серйозно, як бухгалтер на зарплаті…
Вони зовсім не такі, якими були з мамою, стиха казав він, тереблячи рукав худі. Веселі, відкриті були. А як мами не стало ну… не розуміють, за що так сталося. Думають: То, може, ми щось не так? Постійно сльози, питання… Тепер нікого до себе не пускають.
За сестричок тепер і батькові нелегко, і бабуся захворіла. Ось і вибір: чи шукати чужу людину, чи витягтися на шматки самому…
Леся тільки кивнула, сама ледве дихаючи. Але ж діти вони ніби прийняли її! Фокуси з носовичком, перший сміх, і вже пані Леся, а ще буде?
Ось тому батько і погодився саме на тебе, серйозно підсумував Степан. Тільки не обдур, гаразд? Я їх люблю.
Постараюся, щоб знову сміялися, пообіцяла Леся крізь горло.
*************
Минуло два місяці. Життя у Морозових обернулося прямо на очах: колючість й осторога сестер розчинилися в кіхті завжди змитої нудної порцеляни. Тепер, як тільки Леся переступала поріг, починалося справжнє бенефіс: А я намалювала їжачка! А ми з Олею придумали гру!. А прощання то взагалі трагедія Юлія Цезаря: Останься! Де тобі вдома робити, ти ж і так тут наша!
Одного разу на початку травня, збираючись додому, Леся чемно складала іграшки, а дві сестрички, як завжди, сиділи на дивані в позі страшний сум. І раптом Аня кинулася до неї і залізла в обійми:
Лесь, ночуй у нас! Ну навіщо тобі додому? Ми з Олею місця всім знайдемо!
Леся смішно зайорзала, намагаючись не зареготати, і пройнялася слізьми: хто ж встоїть перед такими круглими очима? Присіла до дівчат:
А ви ж і так двоє цілу ніч базікаєте! Де мені між вами сховатись? В Олени на голові сидіти, чи в татуся в гостях перекантоватися?
Татова ліжко велике! одразу придумакає Аня. Нам з Олею й так там на подушках-замках добре! А тато все одно на роботі до ночі!
Леся стримала хихітку й пообіцяла прийти ще раніше. Дівчата погодилися, хоча й шиї надули. Але коли вона обіцяла разом спекти печиво, навіть тіні смутку не лишилося.
Проте у самій Лесі кров тікала в пяти ну бо яке татове ліжко?! Вона з головою у фантазіях про довгі вечори на кухні з Богданом, чай зі львівської кавярні, розмови довше, ніж чи є у вас сироп?. Але строго гнала себе до порядку: Досить! Ти не сваха, ти няня.
На виході з підїзду зі сміхом усе це спостерігав із-за рогу Степан. Він класно бачив, як атмосфера в їхній хаті утеплюється, як тато мякшає від одного Леся, зробіть чайку, а Леся червоніє, тільки Богдан у дверях зявиться.
Та це ж класика! думав Степан. Вони одне від одного в штанях із ватою ходять. А от зараз я їм допоможу!
Коли ввечері тато вернувся з друкарні, Степан одразу дав вогник:
Тату, це ще довго ти будеш моїх сестер мучити? з іронією запитав він. Може, вже час Лесю кудись покликати? А то ж не дитсадок, а романтична комедія! Позвали б її з нами на прогулянку, чи що!
Та то Богдан аж розгубився. Вона ж нянечка наша, я не хочу
Не видумуй, перебив хлопець, ти давно до неї голову втратив! А вона з тебе сміється, думає: Коли ж він нарешті запросить?
Степан розписав таку стратегію першою спільною прогулянкою до парку Високий Замок, куди діти давно хотіли, а там як піде.
Богдан задумався. І хоч всередині все боялось, але перспектива спробувати обережно йому припала до душі.
***************
Відтоді все обернулося як у гарному кіно. Сімейні прогулянки в кафе, парк, солодкі посиденьки на кухні після того, як двійнята вже в обнімку з ведмедиками засинали. Богдан щотижня ловив себе на думці, що Леся вже не просто няня. А Лесю, розсмішити якої було простіше, ніж відкрити двері трамваю, переповнювала, здається, взаємна симпатія.
Одного вечора, коли у хаті пахло свіжим пирогом (Леся з Олесею кидали сир у пиріг, поки не закінчився), Богдан нарешті наважився.
Знаєш, Лесю Я б не хотів, аби ти йшла від нас. Не просто як працівник як людина. Бо я тебе кохаю, і хочу, щоб ти була з нами не за графіком і не за посадою.
Леся так і розцвіла: І я тебе… Я тут справжня.
*************
Підготовка до весілля видалася короткою й веселою, як хоровод перед щедрим столом. Гостей було небагато, як у селі під Тернополем: рідні, друзі, декілька університетських знайомих. Але найважливішими урочистими членами були, звичайно, дівчатка та Степан.
Всі казали: Ото вже доля! Пані Леся наша фея!. А головною фішкою урочистості були дві рожеві сукні з бантами й торт на три поверхи, який Оленька особисто контролювала, аби запросили саме наймякшу начинку з какао.
Коли церемонія в невеличкому львівському кафе скінчилася, Степан тихо шепнув татові:
Я ж казав: якщо жінка добре, то й караван піде…
Леся ніжно переплела руку з Богдановою й прошепотіла просто під час загального галасу й зітхань:
З нами нарешті дома стало по-справжньому.
Увечері, коли гості почали розходитися, молодята вийшли на терасу. Над головою наші зорі, в руках щастя вагою в паляницю.
Це найкращий день у моєму житті, притиснув Леся чоловіка до себе.
А наступних у нас попереду ще тисяча і одна ніч, відповів Богдан.
А Оленька й Анечка у вікно кричали: Наша сімя найкраща в світі! А коли на море?! і додому ніхто вже навіть дивитись не хотів.
В Україні так буває: починаєш як підробіток, а закінчуєш з новою родиною, де всі трошки твої, а ти для них усе!
