Хіба це має значення, хто доглядав за бабусею?! Квартира за законом повинна належати мені! — сперечається зі мною моя мама. Моя власна мама погрожує подати на мене до суду. Чому? Бо квартира після моєї бабусі дісталася не їй, і навіть не мені, а моїй доньці. Моя мама вважає це жахливо несправедливим. Вона впевнена, що квартира від бабусі повинна була перейти саме до неї. Але бабуся вирішила інакше. Чому? Мабуть, тому що разом з чоловіком ми проживали з нею й доглядали її цілих п’ять років. Мою маму сміливо можна назвати егоїсткою. Власні інтереси та бажання для неї завжди були значно важливіші за всіх інших. Мама була тричі заміжньою, але мала лише двох дітей: мене і мою молодшу сестру. Я і сестра маємо чудові стосунки. А от з нашою мамою — далеко не дуже. Я навіть не пам’ятаю свого тата. Він розлучився з мамою, коли мені було лише два роки. До шести років я жила з мамою у бабусі. Чомусь здавалося, що бабуся страшенно сувора. Мабуть, через те, що мама постійно плакала. Лише дорослішою я збагнула, що бабуся — дуже добра людина. Просто хотіла, щоб у доньки було все гаразд. Потім мама вдруге вийшла заміж, ми з нею переїхали до вітчима. В цьому шлюбі народилась сестра. Мама прожила з ним сім років, а потім знову розлучилася. Цього разу до бабусі ми не поїхали. Вітчим поїхав на заробітки і дозволив нам поки жити у його квартирі. Через три роки мама втретє вийшла заміж, і ми переїхали до її нового чоловіка. Зрозуміло, що зять був не в захваті від дітей дружини. Але ніколи нас не ображав — просто ігнорував. Мамі було не до нас, вона була захоплена новим чоловіком. Постійні сцени й ревнощі, крики зі сльозами. Раз на місяць мама збиралася йти від чоловіка. Але вітчим щоразу її затримував. Ми з сестрою до цього звикли. Я зайнялася сестричкою — мама була занадто зайнята собою. Добре, що у нас були бабусі — вони нас рятували. Потім я поїхала в гуртожиток, а сестра залишилась у бабусі. Тато завжди їй допомагав. Мама ж дзвонила лише на свята. Я прийняла маму такою, як вона є: їй байдуже, вона не переживає. Але сестра тяжко це сприймала. Особливо образилася, коли мама не прийшла на її випускний. Ми подорослішали. Сестра вийшла заміж і поїхала в інше місто. Я залишалася у Києві зі своїм хлопцем — довго не одружувалися. Ми жили на орендованій квартирі, часто навідувалися до бабусі — були дуже близькі. Потім бабуся захворіла й опинилася у лікарні. Лікарі сказали, що за нею потрібен догляд. Я почала щодня приходити — привозила продукти, готувала, прибирала, розмовляла з бабусею, слідкувала за ліками. Так тривало пів року. Іноді допомагав хлопець. Бабусі він сподобався, і вона запропонувала нам переїхати до неї — щоб не витрачати гроші на оренду, а збирати на житло. Ми швидко погодились: у бабусі з нами були чудові стосунки. Через пів року я завагітніла, ми одразу вирішили залишити дитину. Бабуся була невимовно щаслива, що матиме правнучку. Ми скромно розписалися, відзначили з рідними в кафе. Мама навіть не прийшла й не привітала телефоном. Коли доньці було два місяці, бабуся впала й зламала ногу. Мені було дуже важко доглядати за нею і доглядати немовля. Я подзвонила мамі по допомогу — вона відмовила, пославшись на погане самопочуття. Обіцяла прийти пізніше, але так і не прийшла. Через пів року у бабусі стався інсульт. Вона була прикута до ліжка, і мені було навіть страшно складно. Якби не чоловік, я б не впоралась. Згодом бабуся частково відновилася, почала говорити й потрохи ходити. Після інсульту вона прожила ще два з половиною роки — встигла побачити, як її правнучка бігає. Бабусі не стало тихенько, уві сні. Для нас із чоловіком це було справжнім горем, ми дуже любили бабусю. Мама приїхала лише на похорон. А через місяць влаштувала скандал — приїхала виселяти мене і вимагати квартиру. Була переконана, що тепер квартира належить їй. Та вона не знала, що бабуся переписала нерухомість на мою доньку одразу після її народження, і мамі нічого не дісталося. Мамі це, звісно, не сподобалось. Вона вимагає віддати їй квартиру, інакше обіцяє подати до суду. — Дивись, яка ти хитра! Надурила стареньку, забрала її квартиру і сама там живеш! Це тобі з рук не зійде! Кому яке діло, хто доглядав за бабусею! Квартира повинна дістатися мені! Але мама нічого не отримає — я консультувалася з нотаріусом та юристом. Ми залишаємося у бабусиній квартирі. А якщо вдруге народиться донька, обов’язково назвемо її на честь бабусі.

Автор Ковальчук ТарасЧас читання 5 хв.Перегляди 2Опубліковано 11.02.2026

Яке це має значення, хто доглядав за бабусею! Квартира за законом повинна належати мені! сперечається зі мною моя мама.

Моя рідна мама зараз погрожує подати на мене до суду. Чому? Бо після смерті бабусі її квартира відійшла не їй, і навіть не мені, а моїй доньці. Мама вважає це страшенно несправедливим, переконана, ніби квартира мала бути її. Але бабуся вирішила інакше. Думаю, саме тому, що ми разом із чоловіком жили з нею і доглядали її останні пять років.

Мою маму, мабуть, можна назвати егоїсткою. Її бажання та інтереси для неї завжди були важливіші за інших людей. Вона була тричі заміжня, але має всього двох дітей мене і мою молодшу сестру. Із сестрою у нас чудові стосунки, а от із мамою не дуже.

Я навіть не памятаю свого тата він розлучився з мамою, коли мені було лише два роки. До шести ми з мамою жили у бабусі в Львові. Я тоді чомусь вважала, що бабуся сувора, бо мама постійно плакала. Тільки з часом я зрозуміла, що бабуся насправді була дуже доброю людиною, просто намагалася вивести доньку на правильний шлях.

Пізніше мама вдруге вийшла заміж, і ми стали жити разом із вітчимом. У цьому шлюбі народилася моя сестра Оленка. Мама прожила з новим чоловіком сім років, а потім знову розлучилася. Цього разу ми не повернулися до бабусі. Вітчим поїхав на заробітки, і дозволив нам жити в своїй квартирі ще трохи. Через три роки мама втретє одружилася, і ми переїхали до її нового чоловіка.

Звісно, він був не надто радий, що у його обраниці двоє дітей. Але він ніколи нас не ображав, просто не звертав уваги. Мама теж була цілком зайнята новим чоловіком ревнувала, постійно влаштовувала сцени, навіть билися тарілки.

Раз на місяць вона починала збирати речі. Але чоловік завжди її зупиняв. Я з сестрою звикли до цього та вже майже не звертали уваги. Я взялася сама виховувати сестру мама була зовсім не до нас. Добре, що були бабусі. Вони нам дуже допомагали. Потім я вступила до університету і переїхала в гуртожиток. Моя сестра залишилася у бабусі. Батько їй допомагав, а мама телефонувала нам лише на свята.

Я вже звикла до такого ставлення. Спокійно прийняла, що мама нами не надто переймається. А от сестра ні, вона була на маму дуже ображена, особливо коли мама навіть не прийшла на її випускний.

Ми виросли. Сестра вийшла заміж і переїхала з чоловіком у Дніпро. Я ж із хлопцем жили разом, не поспішаючи одружуватися, винаймали квартиру. Я часто навідувала бабусю Софію, була їй дуже близькою, але намагалася не надокучати.

А потім бабуся захворіла її поклали до лікарні у Львові. Лікарі сказали, що їй потрібен особливий догляд. Тож я щодня навідувала її: передавала продукти, готувала їжу, прибирала, розмовляла, слідкувала за ліками. Так минуло півроку. Часом приходила з хлопцем, він ремонтував речі, допомагав навести лад.

І якось бабуся запропонувала нам переїхати до неї так ми могли б заощадити гривні на власне житло. Ми одразу погодилися. Я мала з бабусею гарні стосунки, і їй дуже подобався мій хлопець Павло. Оселилися втрьох, а через півроку я завагітніла. Вирішили, що обовязково залишимо дитину. Бабуся раділа, що матиме правнучку. Ми тихо розписалися і із рідними посиділи в кавярні. Мама навіть не зателефонувала привітати.

Коли моїй донечці було лише два місяці, бабуся впала і зламала ногу. Мені було дуже важко і бабуся, і немовля на руках. Дуже потребувала допомоги мами. Подзвонила їй і попросила приїхати. Та вона відмовилася, сказала, що почувається погано, що прийде згодом. Але так і не прийшла.

За пів року у бабусі стався інсульт. Вона лежала, була повністю залежна від нас. Доглядати її було нестерпно важко. Якби не мій чоловік Павло не знаю, як би впоралася. Потім бабусі трохи полегшало, вона почала потроху говорити, самостійно ходити і їсти. Після інсульту вона прожила ще два з половиною роки, бачила, як її правнучка почала бігати. Бабуся пішла з життя тихо, уві сні. Для мене й чоловіка це був велетенський удар. Ми обидва дуже любили Софію і досі сильно за нею сумуємо.

Мама приїхала тільки на похорон. А вже через місяць заявилась із наміром виселити нас і забрати квартиру собі була впевнена, що вона їй дістанеться. Не знала, що бабуся ще після народження моєї доньки оформила квартиру на неї. Тому мама нічого не отримала.

Вона влаштувала істерику, вимагала віддати квартиру, інакше нас подасть до суду.
Подивіться, яка хитра! Обдурила стару, відтяла квартиру і тепер сама там живе! Таке тобі з рук не зійде! Я доглядала за бабусею чи ні все одно все мало бути моїм!

Але мама нічого не отримає я в цьому впевнена. Я вже консультувалась із нотаріусом і юристом. Ми залишимося жити у квартирі, яку нам лишила бабуся. А якщо вдруге народиться донечка, обовязково назвемо її на честь бабусі Софії.

– Ми зупинимося у тебе на деякий час, бо не маємо грошей на оренду квартири! – сказала мені моя подруга. Я дуже активна жінка. Хоч мені вже 65 років, мені вдається подорожувати різними містами України й знайомитися з цікавими людьми. З теплом і смутком згадую свою молодість — тоді можна було відпочивати, де заманеться: на морі, на березі Дніпра, на кемпінгу з друзями… І все це — майже за копійки. На жаль, ті часи вже позаду. Я завжди любила знайомитися з різними людьми — і на пляжі, і навіть у театрі. З багатьма з них я дружила роками. Якось я познайомилася з жінкою на ім’я Оксана. Ми жили разом у санаторії на відпочинку. Коли роз’їжджалися, стали подругами. Минуло кілька років, інколи ми обмінювалися листами. І ось одного дня я отримала телеграму без підпису: “О третій ночі приїжджає поїзд. Зустрінь мене!” Я не зрозуміла, хто це міг бути. Звісно, ми нікуди не поїхали з чоловіком. Але о четвертій ранку хтось постукав у двері. Я відкрила й заніміла від подиву — на порозі стояла Оксана, двоє підлітків, бабуся й чоловік. З ними була ціла гора речей. Ми з чоловіком були шоковані, але все ж впустили гостей. Оксана питає: – Чому ти нас не зустріла? Я ж відправила телеграму! А це, між іншим, коштує! – Вибач, ми не знали, хто її надіслав! – Ти ж дала свою адресу. Ось ми й прийшли. – Я думала, ми просто переписуватимемося, не більше! Оксана пояснила, що її донька цього року закінчила школу і планує вступати до університету. Решта сім’ї приїхали підтримати її. – Ми будемо жити у тебе! Грошей на оренду або готель у нас немає! Я була шокована. Ми ж навіть не родичі! Чому я повинна дозволяти їм залишатися? Нам довелося годувати гостей тричі на день. Вони привезли трохи продуктів, але нічого не готували — просто їли наше. І все мені доводилося для них робити. Я більше не могла цього терпіти, і через три дні попросила Оксану з родиною виїхати. Мені було байдуже, куди. Почалася сварка. Оксана розбила посуд й кричала. Я була просто шокована її поведінкою. Коли вони пакували речі, їм навіть вдалося вкрасти мій халат, кілька рушників і якимось чином – велику каструлю. Не знаю, як вони це винесли, але каструля просто зникла! Так завершилася моя “дружба”. Слава Богу! Більше я її не чула й не бачила. Як можна бути такими нахабними!? Тепер я набагато обережніша, знайомлячись з новими людьми.

Підбігший офіціант запропонував забрати кошеня, але двометровий чолов’яга підібрав заплакане пухнасте маля, посадив на сусідній стілець і гримнув: — Тарілку моєму котячому другу! І найкраще м’ясо! — Одягнемо щось яскраве, майже як у юних фей, і гайда до дорогого ресторану! Себе показати, чоловіків оцінити… Так впевнено мовила одна з трьох подруг — директорка престижної й зовсім недешевої приватної гімназії. Посада зобов’язує — мудрі слова вона завжди мала під рукою. Цим «феям» було по тридцять п’ять — найкращий, на їхню думку, вік для коротких спідниць і блузок, що радше підкреслюють гідності, ніж приховують їх. Глибокі декольте, бездоганний макіяж — повний бойовий набір. Ресторан обрали відповідний: пафосний, статусний і дуже дорогий. Та вони це собі дозволяли. Забронювали столик, зручно розташувалися і одразу стали ловити захоплені погляди чоловіків — і недоброго оціночного взору їхніх супутниць. Розмови точилися навколо найважливішого — чоловіків. Ділилися мріями, очікуваннями та власними вимогами. Кожна хотіла ідеал: високого, стрункого, привабливого й неодмінно заможного. Щоб на руках носив, забаганки виконував, не набридав теревенями й не навантажував побутом. А якщо ще й знатного роду — зовсім ідеал. — Тільки не такі, як он ті… Подруги переглянулися і кивнули у бік компанії трьох веселих, трохи схильних до повноти чоловіків із залисиними. На столі — пиво, чіпси й гори стейків, мова про футбол та риболовлю, а сміх — гучний, щирий, без етикету. — Жах. — Яка вульгарність. — Фе. Вирок єдиний: неоглянуті, грубі, без натяку на шляхетність і зовсім не для таких ефектних панянок. І тут вечір раптово змінився. У ресторан увійшов Він — чоловік, що під’їхав на червоному Ferrari найновішої моделі. — Граф Кобург-Київський Саксонський! — урочисто оголосив офіціант. Подруги напружились, наче мисливські собаки, що взяли слід. Високий, стрункий, з благородною сивиною, у бездоганному костюмі, що коштував цілий статок. Запонки з діамантами і білосніжна сорочка довершували образ. — Ох… — Оце так… — Ммм… Декольте відхилились ще сміливіше, погляди стали геть відвертими. — Ось це чоловік, — прошепотіла одна. — Граф, гарний і мільйонер, — підхопила друга. — А я, до речі, давно мрію про Мальдівські острови… Третя мовчала, але її погляд промовляв більше слів. Знадобилося менш як десять хвилин — і панянок запросили за графський стіл. Вони йшли пишно, з легким презирством переглядаючи всіх, особливо трійцю з пивом. Граф виявився вишуканим, вів світську розмову, розповідав про старовинний рід, фамільні маєтки й колекцію картин. Між подругами зростала напруга — кожна розуміла: продовжити вечір із графом запросять лише одну. Розрядили атмосферу страви: лобстери, підноси морських делікатесів і дороге вино. Панянки дивилися на графа і фантазували вже не про ресторан. Щічки зарожевіли, і вони видались особливо гарними. Граф блищав — жартував, розповідав історії про вищий світ, а подругам стало зовсім неважливо, куди запросить їх після вечері. При ресторані був невеличкий сад. Смачно пахло так, що аромати дійшли й туди. Незабаром звідти з’явився — точніше, виліз — маленький сірий кошеня. Худе, голодне. Прослизнуло між столами й сіло біля ніг графа — сподівалося на увагу. Дарма. Обличчя графа здригнулося від відрази. Він без вагань відштовхнув кошеня ногою. Малюк пролетів кілька метрів і вдарився об ніжку столу, де сиділи ті самі троє друзів. У залі запала гробова тиша. — Терпіти не можу цих брудних, безрідних тварюк, — голосно заявив граф. — У мене в маєтку — породисті гончаки і найкращі коні. Офіціант поспішив запевнити: — Зараз усе владнаємо, вибачте нас… Він направився до «пивного» столика, та один із чоловіків уже підвівся. Огрядний, майже двометровий, з червоним обличчям і зціпленим кулаком. Друзі стримували його. Він мовчки підняв кошеня, посадив на стілець. — Тарілку моєму пухнастому другу! — прогримів він. — Найкраще м’ясо. Негайно! Офіціант зблід і кинувся на кухню. У залі пролунали оплески. Одна з «фей» мовчки підійшла до велетня й сказала: — Посунься. І замов дамі віскі. Граф не міг вимовити ні слова. За хвилину до них долучились дві інші подруги, обдарувавши графа презирливим поглядом. Пішли з ресторану вже не всі разом. В одній компанії було троє — чоловік, жінка й сірий кошеня. Пройшов час. Зараз перша з подруг одружена з тим велетнем — власником великої інвестиційної компанії. Дві інші вийшли заміж за його друзів, відомих адвокатів. Весілля відсвяткували в один день. Нині у колишніх «фей» зовсім інше життя: пелюшки, кулінарія, прибирання. Майже одночасно у всіх народилися донечки. А щоб на вихідних навідатись у улюблений ресторан, вони відсилають чоловіків на футбол чи риболовлю, кличуть няню й знову збираються — поговорити про своє, жіноче. Про чоловіків. А графа Кобург-Київського Саксонського за рік арештували. Гучний процес — шлюбний аферист, який дурив довірливих жінок. Справжніх чоловіків це, на щастя, не стосується. Я кажу про тих трьох — із животиками, залисиними, без шику, але зі справжнім благородним серцем. Ось так. Інакше — ніяк.