О, Наталко, ти знову дістала цей сервіз? Я ж просив той, із золотою облямівкою, що нам мама на річницю подарувала. Він солідніше виглядає, Микола скривився, розглядаючи тарілку, яку Наталя щойно поставила на мереживну скатертину.
Наталя на хвилину завмерла з пучком петрушки в руці. Хотіла відрізати різко, сказати, що той сервіз з позолотою не можна мити в машині, а стояти біля раковини після гостей опівночі їй абсолютно не хочеться. Але стрималась. Сьогодні у Миколи ювілей пятдесят років, і псувати настрій на самому початку вечора не хотіла.
Миколо, той сервіз на дванадцять персон, а нас лише четверо. До того ж ці тарілки глибші для печені зручніше, обережно відповіла вона, продовжуючи прикрашати холодець зеленню. Краще подивися, чи охолола горілка. Богдан з Лілею ось-ось мають прийти.
Микола неохоче пробубонів щось і пішов до холодильника. Наталя поглянула йому вслід і тяжко зітхнула. Останні дні вона жила поспіхом: робота головним бухгалтером забирала всі сили (кінець кварталу), а тут ще й підготовка до ювілею. І ніякого ресторану Микола сказав: «Хіба хтось краще тебе приготує? Та й навіщо ті зайві витрати».
Звісно, приємно, коли чоловік хвалить твою кухню, але за тими словами ховалась банальна економія та небажання дивитись на цінники. В результаті Наталя три вечори поспіль після роботи маринувала мясо, варила овочі, пекла коржі для «Київського», й крутила рулетики з баклажанів, які так любив винуватець свята. Спина боліла, ноги гули, а часу на манікюр не вистачило просто покрила нігті прозорим лаком.
Дзвінок у двері змусив її здригнутись.
Йду! вигукнув Микола, одразу змінившись. З похмурого став привітним господарем.
У коридор зайшла Ліля сама легкість і грація. Дружина Богдана, найближчого товариша Миколи, завжди виглядала як із реклами: струнка, доглянута, у елегантній сукні, що сиділа як влита. В руках пакуночок із престижного бутіка. За нею з подарунками й пляшками йшов Богдан.
Наталочко, люба! Ліля поцілувала Наталю в щічку, залишивши запах дорогих парфумів. Як тут пахне! Ти знову подвиг на кухні зробила? Я так не вмію. Кажу Богдану: хочеш свято веди в ресторан, я до плити не підійду, в мене манікюр.
Наталя одразу сховала руки за спину.
Та комусь потрібно й домашній затишок створити, посміхнулась вона, беручи пальто гості. Проходьте, все вже на столі.
Вечеря йшла по-українському: тости за здоровя ювіляра, обговорення подарунків (Богдан подарував спінінг, про який Микола мріяв півроку), жарти, сміх. Наталя метушилась між кухнею і вітальнею, змінюючи страви, підкладаючи закуски, слідкувала, щоб бокали не стояли порожніми. Сама спробувала лише трошки олівє та шматочок сиру.
Микола, підхмеливши першою чаркою, розслабився. Відкинувся на спинку стільця й із захопленням взглянув на Лілю, яка акуратно відламувала виделкою шматочок риби.
Лілю, ти як завжди неперевершена, гучно сказав він. Дивлюсь на тебе й думаю: чи не чарівниця ти? Їси, а фігура тільки кращає. Сукня очей не відвести! Самодисципліна бачу спорт, догляд.
Ліля кокетливо торкнулась свого кучерика.
Ой, Миколо, смішиш. Та це все вправи і крем. Я собі знайшла один чудо, справді.
Ось! Микола підняв палець догори, наче відкрив істину. Дисципліна потрібна! Чуєш, Наталко? А то все: «втомилась, не встигаю». Вон Ліля теж працює а виглядає як дівчина.
Наталя саме ставила на стіл велику миску з печенею. Вона працювала головною бухгалтеркою, вела дім, їздила на дачу, онуками допомагала з уроками. Ліля ж адміністраторкою в салоні краси двоє через двоє, дітей з Богданом не мала.
Миколо, не треба порівнювати, мяко сказала Наталя, не бажаючи сварки перед гостями. В кожного свій ритм. Краще скуштуй печеню новий рецепт із чорносливом.
Але Миколу понесло. Хміль розвязав язика, й повилазили старі образи, чи то, скоріше, чоловіча самовпевненість.
Та що та печеня! махнув рукою, накладаючи собі шмат. Їжа вона й є їжа. А ось зовнішній вигляд… Богдану пощастило! Вертається а там не кухарка в халаті, а фея, на душі свято. А у нас що? Завжди ці каструлі, запах смаженої цибулі. Я Наталі кажу йди до спортзалу, займися фітнесом. А вона все: «спина, тиск». Відмазки. Лінь.
Богдан спробував змінити тему:
Та ти що, Миколо! Наталя в тебе золота господиня. Мясо не відірватися! Моя Ліля так не вміє, ми напівфабрикати або доставка.
Ось-ось! підхопила Ліля, бажаючи згладити напругу, але зробила гірше. Я не люблю готувати, то правда. Зате маю час для себе. Чоловіка потрібно тішити очима, так, Миколо?
Микола розцвів у посмішці, дивлячись з захопленням на Лілю:
Золоті слова! Тішити очима! А тут глянеш кивнув у бік Наталі, яка сиділа навпроти, складши вимучені руки. Хоч і сукню одягла, і зачіска, а все одно Втомлена. Тітка, не жінка. В Лілі очі горять, життя вирує. А у тебе в очах лише цінники з «АТБ».
У кімнаті зявилась важка тиша. Богдан втупився у тарілку, Ліля нервово тягнула серветку. Наталі ніби дали ляпаса. Вона згадала, як напередодні Микола скаржився, що нема чистих сорочок, а вона о першій годині ночі його блакитну сорочку мала, яку він зараз сидить на собі й поливає її словами. Як економила на косметиці, щоб купити йому той спінінг до подарунка від колег.
Миколо, досить, тихо, але твердо сказала вона. Перебираєш міру.
Нічого я не перебираю! підвищив голос. Я правду кажу! Друг у біді пізнається, а жінка в порівнянні. Ось дивлюсь і порівнюю. Порівняння не на твою користь. Чому Богдану є ким гордитися, а мені соромно? Ти себе бачив? Попливла, зморшки А он Ліля молодша!
Ми не однолітки, Миколо, холодно відповіла Наталя. Лілі тридцять вісім, а мені сорок вісім. І Ліля не тягає торби на пятий поверх, коли ліфт ламається, а ти на дивані лежиш.
Знову почалося! картинно закотив очі Микола. Я працюю! Гроші заробляю! Маю право вимагати від дружини відповідного вигляду. А ти квочка. Салати нарізати твоє. Салат, до речі! тицьнув вилкою в оселедець під шубою. Навіть його нормально зробити не можеш. В Лілі на Новий рік був легкий, повітряний. А у тебе суцільна майонезна каша. Як і ти сама.
Це була остання крапля. Всередині у Наталі щось луснуло терпіння, на якому двадцять пять років тримався шлюб, раптом зникло, залишивши холодну порожнечу й люту злість.
Вона повільно підвелася. Микола не помітив зміну й продовжував до Богдана:
Скажи, Богдан, правда? Жінка має надихати! А тут нудьга. Халат, тапки, борщ. Смертна скука
Наталя взяла з столу глибоку миску з «Оселедцем під шубою». Салат був свіжий, щедро змащений майонезом і прикрашений буряком. Кілограма півтора, не менше.
Вона обійшла стіл.
Микола нарешті замовк й подивився їй у вічі:
Що стоїш? Нема чого додати? Майонезу мало?
Ні, Миколо, спокійно промовила Наталя. Всього вистачає. Ти правий, я тільки салати вмію робити. І якщо тобі бракує естетики й легкості цей салат тобі найбільше потрібен.
І вона перевернула миску.
Час зупинився. Богдан відкрив рот, не мовивши ні слова, Ліля схопилась за щоку, а оселедцево-бурякова маса повільно, але невідворотно шмякнулась просто Миколі на коліна на нові, світлі штани, куплені спеціально до ювілею.
*Пльось.*
Звук був мокрий і виразний. Майонез лився по штанах, буряк вїдався, кусочки оселедця лягали на ширинку.
У кімнаті мертва тиша. Микола дивився на коліна, не вірячи. Сік буряка розтікався, творячи на тканині картину якогось мріяного художника.
Ти ти зараз що зробила?! закричав Микола, підводячись. Салат падав на підлогу, на килим, на взуття. Ти з глузду зїхала?! Це ж нові штани! Дурепо!
Наталя спокійно поставила порожню миску на стіл.
Зате смачно, Миколо. Й ситно. І, зауваж, все натуральне своїми руками.
Я тебе! замахнувся, але Богдан схопив його за руку:
Миколо, тихо! Ти сам довів!
Це я довів?! волав Микола, трясучи забрудненими штанами. Я сказав правду, а вона Убирай зараз же! Ползи й мий усе!
Ліля, бліда як крейда, притиснулась до спинки стільця. Затишний вечір пропав.
Наталя подивилась на чоловіка з презирством, ніби побачила таргана.
Сам прибирай, твердо мовила вона. Або клинінг викличи. Ти ж статусний чоловік, грошей заробляєш. А я піду. Я маю займатися собою. Ти ж казав надихатись.
Вона розвернулась і вийшла з кімнати. У передпокої вдягнула плащ, взяла сумку. З вітальні доносились крики Миколи і заспокійливий голос Богдана.
Наталко, куди ж ти? Ліля вибігла, перелякана. Не йди, він пяний, не со злості
Со злості, Лілю, глянула Наталя на суперницю. Зла до неї не було. Лише жаль. Він завжди так думав сьогодні просто не стримався. Дякую, Лілю. Ти мені очі відкрила.
Наталя вийшла у прохолодний осінній вечір. Додому йти не було куди, а залишатися там не могла. Сіла на лавочку біля підїзду, взяла телефон, викликала таксі. «До мами», вирішила. Мами не стало два роки тому, квартира стояла порожня, Наталя не наважувалась її здати. І ось стала у пригоді.
Микола дзвонив разів двадцять за вечір спочатку кричав, потім, протверезівши. Наталя не брала слухавку. Зайшла в нічний магазин, купила пляшку великого вина і плитку шоколаду, приїхала в мамину квартиру, де пахло книжками та пилом, і вперше за багато років просто лягла на диван, не думаючи про прання чи сніданок.
Наступні два тижні стали для Миколи справжнім пеклом.
Наталя не повернулась ні наступного дня, ні через день. Жила у мами, ходила на роботу, ввечері пішла на масаж. Той самий, на який три роки жаліла гривні.
Микола залишився сам у квартирі, де їжа сама не зявляється в холодильнику, а шкарпетки не стрибають самі в пральну машину.
Перші три дні їв вареники з магазину, ходив у джинсах (штани від буряка так і залишилися клякса навіть хімчистка відмовилась брати). Розповідав Богдану, що Наталя стерва.
Все буде як треба повернеться. Куди вона йде у пятдесят? Побіситься і повернеться. А я ще подумаю пробачати чи ні.
На четвертий день закінчились чисті сорочки. Гладити не вмів і не любив. На пятий скрутило живіт від магазинних вареників. На шостий у туалеті не було паперу, а купити забув.
Квартира заростала брудом. Пляма від салату на килимі, що він відтирав мокрою ганчіркою, сморіла майонезом і рибою. Затишок, який вважав природним, розсипався.
А Наталя Наталя розцвіла. Не тягала тяжелезні торби готувати треба було тільки собі. Майже не їла. Висипалась. На роботі колеги помітили:
Наталю Миколаївно, ви закохались? Очі сяють! жартували дівчата.
Закохалась, відповідала вона. В себе. Нарешті в себе.
Через два тижні Микола підстеріг її після роботи. Виглядав нещасно: помята сорочка, щетина, очі як в побитого песика. У руках три гвоздики в целофані.
Наталко тупцював на місці.
Вона дивилась рівно й спокійно.
Чого тобі, Миколо?
Наталко, досить вже. Пожартували й досить. Додому йдемо. Там квіти полити треба. І кішка сумує
Кішки у них не було.
Я не повернусь, Миколо, просто сказала. Подала на розлучення. Заяву вже прийняли, тобі прийде повістка.
У Миколи щелепа впала.
Яке розлучення?! Через оселедець під шубою?! Через кілька слів?! Ми ж двадцять пять років!
Саме так. Двадцять пять років я була зручною функцією. Кухаркою, прачкою, прибиральницею. Людиною так і не стала. Фею хотів? Шукай. Лілю, може. Хоча Богдан тобі не дозволить. Візьми когось, хто порхатиме, пахнутиме парфумами, і не робитиме нічого. Але знай феї не миють унітази й борщі не варять.
Наталю, пробач! хапав її за рукав. Люди на вулиці озирались. Ну я дурний, сказав зопалу! Дай куплю тобі шубу, абонемент у спортзал! Як хотіла!
Наталя усміхнулась гірко і весело.
В спортзал? Щоб Марині бути схожою й тобі не соромно було? Ні, Миколо. Я вже ходжу для себе. Шубу теж собі куплю, якщо треба. Зарплати вистачає, коли не твій спінінг купувати й не твої делікатеси для друзів.
А я як? Пропаду. Я ж не вмію навіть пральну машину вмикати
Інструкція є в інтернеті, Миколо. Або найми домробітницю. Я звільняюсь із посади твоєї дружини. Без вихідного.
Вона висмикнула рукав і пішла до метро спина рівна, хід легкий.
Микола довго стояв, стискаючи увялі гвоздики. Згадав той вечір: смачну печеню, затишне світло лампи і той момент, коли буряковий салат повільно сповзав по його ногах.
Дурепа, прошепотів, невпевнено. Яка ж дурепа
Повернувшись у порожню, смердючу квартиру, де гора немитого посуду й залишки їжі, справжнім дурнем він почувався. Набрав Богдана.
Богдане, можна до тебе на вечерю? Хоч чогось домашнього
Вибач, друже, голос Бога був напруженим. Ми з Лілею посварилися. Сказав їй, що могла б хоч раз вареники зліпити, а вона скандал. Каже: «Он у Миколи Наталя готувала і до чого дійшло? Салат на штанах. Я так не хочу». Тож у мене самий «Мівіна».
Микола поклав слухавку й втупився в бурякову пляму на килимі вона схожа на серце. Розбите, замурзане, бурякове серце.
Минуло півроку.
Наталя й Микола розвелись тихо. Дорослі діти спочатку пробували мирити, але, побачивши матір усміхненою, а батька вічно роздратованим, стали на її бік.
Микола так і не навчився куховарити. Худнув, носив погладжені у пральні сорочки дорого, але що вдієш. Пробував знайомитись із жінками, але вони йому всі здавались «не такими»: одна не вміла смажити котлети, друга хотіла ресторанів щодня, третя одразу питала розмір зарплати.
А Наталя зустріла сорок девяту весну в маленькому затишному кафе з подругами. У новій сукні, з новою стрижкою.
Наталю, шкодуєш? спитала подруга. Стільки років разом
Наталя поворушила ложечкою каву й усміхнулась.
Шкодую, чесно сказала. Шкодую, що не вилила той салат йому на голову ще десять років тому. Скільки втратила, намагаючись бути ідеальною для того, хто не цінував.
Вона глянула у вікно, де по весняній вулиці проходили пари щасливі й не дуже. Але точно знала: її щастя вже не у тонко нарізаній ковбасі чи компліментах чужим жінкам. Її щастя у власних руках. І ті руки більше не пахнуть цибулею вони пахнуть свободою і дорогим кремом.
А салат Салат тепер купує у крамниці. Понемногу. Лише для себе коли настрій відповідний.
