Ой, ти як ще з Тетяною стільки років разом тримаєшся? Який у вас секрет? щоразу, приходячи до мене в гості, брат Андрій кидав це питання як жарта.
Любов і шалене терпіння. То й уся правда, завжди віджартовувався я.
То не моя історія. Я всіх жінок люблю, кожна для мене загадка, сміявся у відповідь Андрій. А з прочитаною книжкою ти мене не звабиш.
Молодший мій брат, Андрій, одружився ще вісімнадцятирічним. Його обраниця, Оксана, була старша на десять років. Добрячна дівчина, щиросердно закохалася в Андрія з головою і, здається, на все життя. А для Андрія то була лише інтрига.
Оксана швиденько облаштувалася у чоловіковій хаті там жило ще семеро з родини, народила йому сина Максима. Здавалося, ось воно, щастя в самих руках! Молодим дали крихітну кімнатку.
У Оксани була неймовірна колекція фарфорових фігурок до кожної в неї особлива любов, берегла наче зіницю ока. Десять рідкісних статуеток. Оселилися гордо на старенькій шафі. Вся рідня знала: не чіпаємо, це святе Оксанина цінність. Часто бачила, як вона зупинялась перед тією шафою, роздивлялася і тихенько усміхалася собі під носа.
Я ж тим часом ще тільки приглядався до дівчат. Хотілося зустріти саме свою, аби й на все життя. І вже так склалося, що живу з Мариною більш як пів століття.
Оксана з Андрієм прожили разом десять років. Хвалитися їй особливо нічим не було. Любила чоловіка, сина берегла, намагалася бути ідеальною дружиною. Мяка, тиха, неконфліктна. Але Андрію завжди чогось бракувало.
Був раз, як брат повернувся додому підшофе. Щось йому не сподобалось озлився на Оксану, грубо жартував, шарпав її за руки. Оксана, щоб не розпалювати сварку, мовчки забрала Максима та пішла у двір. І тут зненацька страшний гуркіт! В серці одразу йойкнуло: це ж ті самі фігурки! Вбігає в кімнату земля з-під ніг. Вся її колекція на підлозі, вже не фігурки а сміття й осколки. Лише одна вціліла. Оксана підхопила її, пригорнула, поцілувала. Чоловікові нічого не сказала, тільки очі повні сліз.
З того часу в їхньому домі виникла тріщина. Оксана ніби залишалася, все робила як і раніше, дбала про родину, була господаркою. Але без іскри.
Андрій став частіше випивати. Зявилися сумнівні приятельки, дивні компанії. Оксана бачила, як усе валиться, але мовчала, замикалася у собі. Згодом, чоловік все рідше зявлявся в хаті, і сімя була йому вже не на часі. А Оксана зрозуміла за вітром в полі не наздоженеш. Зрештою, розійшлися. Тихо, цівильно без скандалів.
Взяла з Максимком речі й переїхала до рідного Полтави. А ту вцілілу фігурку залишила, мов память про себе.
Андрій, поки що, не занудьгував. Почалося життя на всі сто: нові знайомства, веселощі, гулянки. Він легко закохувався і ще легше забував. Тричі одружувався та розлучався. Вино, жінки і все це після роботи в інституті, де його шанували за розумного економіста, його навіть запрошували читати лекції у різних містах у Львів, Харків, Одесу Навіть книжка вийшла «Основи економіки» під авторством Андрія. Хтось бачив у ньому велике майбутнє Але пляшка все перекреслила.
Якось подумали: ось він, схаменувся! Вирішив вдруге одружитися, майже пристойна весілля. В обраниці був син-шістнадцятирічний. Всі одразу зрозуміли: не зійдуться в новій родині Андрій і пасинок. І знову напартачилося за пять років вони мало не побилися на смерть. Не зійшлися, кожен залишився при своєму.
Далі в Андрія то Лілія, то Вікторія, то Богдана Всіх любив по-своєму, з кожною мав надію «аж до кінця віку».
Та життя вирішило інакше у 53 роки Андрієві поставили невиліковний діагноз. До того часу всі його «нерозлучні» кудись розчинилися. Ми з сестрами доглядали лежачого брата.
Семене, під ліжком мій чемодан, подай, попросив Андрій, ледве-ледве вимовляючи слова.
Я дістав чемодан, відкрив і трохи не зомлів: повен валіз фарфорових фігурок. Кожна в обережній серветочці.
Це я для Оксани збирав Досі не можу забути, як вона дивилась на ті уламки. Памятаєш, я у відрядження їздив по всій Україні у Тернопіль, Івано-Франківськ, Київ Скрізь купував фігурки. Чемодан з подвійним дном візьми гроші, там всі мої гривні. Віддай Оксані, хай пробачить. Уже не зустрінемося Семене, пообіцяй, що передаси все, він відвернувся до стіни.
Гаразд, братику, збережу слово, в мене аж за серце взяло. Бачив, як брат згасає на очах.
Під подушкою візьми конверт з адресою Оксани він так і не озирнувся до мене.
Оксана досі жила у Полтаві. Максим мав якісь проблеми зі здоровям, лікарі розводили руками, радили шукати порятунок за кордоном. Про це я дізнався з її листа, що лежав під подушкою брата. Виявляється, Оксана зрідка писала йому, сам брат не відповідав.
Після похорону Андрія я зібрався у дорогу. Треба було виконати прохання.
Зустрілися ми з Оксаною десь на провінційному вокзалі під Полтавою. Вона дуже зраділа, обійняла:
Семене, так ти ж точна копія Андрія, аж просльозилася.
Я простягнув їй чемодан:
Оксано, прости свого чоловіка за усе. Це від нього усе для тебе. Там ще і гроші, і ще дещо Ти для нього завжди була найріднішою.
Ми попрощалися назавжди.
Згодом я отримав від неї лист:
«Семене, дякую тобі і Андрію за все. Я щаслива, що він був в моєму житті. Статуетки з Максимом вдалося вигідно продати колекціонер знайшовся. Не мала сили зберігати їх у себе: кожна ж доторкнута руками дорогого Андрія. Завдяки цьому ми змогли виїхати з Максимом до Торонто. Сестра давно кликанала нас. На Батьківщині не лишалась причин зостатися. Єдина надія була що Андрій покличе назад… Не покликав. Але я щаслива, що для нього була рідна дружина, а отже, не зовсім забута. До речі, Максиму тут краще, навіть лікарі дивуються його прогресу. Прощавай!»
Зворотної адреси не булоЯ перечитав її лист, довго тримав у руках: ніби крізь час і простір відчував Оксанину вдячність і тихий сум. На душі було спокійно тягар, що лежав на серці за брата, став легшим. По-своєму Андрій теж прагнув добра тим, кого колись любив, хоч надто пізно зважився оживити давню світлу мрію своєї єдиної жінки.
Коли навесні на городі зацвіла стара грушка у нас завжди так: і в радості, й у тривозі, я подумав про минуле. Хтось шукає щастя у зірках, хтось у чужих містах, а комусь воно ховається у дбайливо загорнених фарфорових серветках, у спогадах, що не забути. І поки є кому подати чемодан з минулого ще жива та ниточка, що повязує по-справжньому рідних людей.
Я підняв голову до прозорого неба. Навчився: любов це не лише витривале терпіння чи спалах пристрасті. Іноді це змога пробачити, відпустити, зберегти у серці дрібний уламок світла, який вже ніколи не розіб’єш на друзки.
