В ЖИТТІ ЧУЖОГО НЕ БРАЛА
Ще з гімназії Марічка поглядала на Зоряну з презирством і водночас із заздрістю. Зневажала бо батьки Зоряни були такими, що й словами не опишеш: пиячили без зупину. Перебивалися то підробітками, то допомогою від держави, жили з дня на день. Тому і Зоряна завжди виглядала зголоднілою, в старій убогій сукенці, пригніченою та стривоженою. Батько її лупцював часто за те, що не допив, за те, що перепив, за дрібниці й без причин.
Мама дівчинку не захищала. Сама тряслася від страху перед грубою чоловіковою рукою. Єдина, хто був промінчиком сонця для Зоряни її рідна бабуся. Раз на місяць, ледве дотягнувши на скромній пенсії, бабуся вручала онучці «зарплату» за слухняність. Зоряна навіть знала, що якщо і провиниться, бабуся зробить вигляд, що не помітила, й обовязково видасть ті пять гривень. Для Зоряни це був найочікуваніший день місяця. Вона одразу бігла у крамницю, купувала морозиво собі й бабусі, халву і трохи цукерок.
Щоразу Зоряна намагалася розтягти солодке задоволення на цілий місяць, але вже за дві доби все закінчувалося. Тоді бабуся діставала зі своєї полички ту частку морозива і лагідно казала:
Бери, дитино, з’їж, у мене горло болить.
«Дивно, думала Зоряна, бабусі починає боліти горло саме тоді, коли закінчуються цукерки» І завжди тихенько сподівалася на ту щедрість.
Родина Марічки була повною протилежністю. Дім повна чаша. Батьки з гідною роботою, піклувалися про доньку, як про коштовність. Марічка завжди ходила одягнена за останньою модою. Дівчата з класу брали в неї речі на прокат. Відмов, як на святі, вдома не знала сита, вдягнена, обута.
Та Марічка зеленою заздрощю дивилася на Зоряну за її чарівну вроду й сердечну доброту, за вміння ладнати з усіма, як справжнє сонце. Марічка ж вважала за приниження навіть заговорити із Зоряною. Якщо зустрічалася з нею десь у коридорі, то поглядала так, наче ввімкнула крижаний душ. Одного разу при всіх глузливо вигукнула:
Ти жебрачка!
Зоряна, скривджена до сліз, прибігла додому і все розповіла бабусі. Бабуся посадила поруч, погладила по голові:
Не плач, Зорянко. Завтра тій, що образила, скажеш: «Ти права у Бога я!»
І від того стало легше на серці Зоряни.
Марічка теж була гарною. Хіба що від її краси віяло холодом і гордовитістю.
А у класі був витівник і загальний улюбленець дівчат Максим. Трохи лінувався з навчанням, зате мав добре серце, гумор і безмежний оптимізм. Учителі частенько залишали в його щоденнику червоні двійки та виганяли з уроків, але любили його за світлий характер і щирість.
У старших класах Максим почав проводжати Марічку додому, а зранку чекав її біля порогу гімназії, щоб разом пройти до класу під докори однокласників «О! Наречені!» Навіть учителі розуміли між ними зароджуються почуття.
Пролунав останній дзвоник. Випускний бал залишив спогади. Юнаки та дівчата злетіли з рідних гнізд.
Марічка і Максим одружилися швидко, бо не було як приховати сліди кохання. Навіть пишній фаті це не вдалось. Через пять місяців у родині зявилася донечка, Софійка.
Зоряна після школи мусила йти працювати. Бабуся відійшла у вічність. Батьки чекали від неї допомоги. Свати залицялися, але серце у згоді не відгукнулося жодному з них. І Зоряна вирішила не поспішати. Своїми батьками й сама соромилася.
Минуло десять років.
Якось біля кабінету нарколога зустрілися дві пари: Зоряна з мамою і Максим із Марічкою. Зоряна відразу впізнала Максима мужній, привабливий чоловік. Марічку ж тяжко було впізнати: виснажена, з тремтячими руками й порожнім поглядом. А всього лише 28 років!
Максим ніяково глянув на Зоряну.
Привіт, однокласнице, відчувалося, що волів би не зустрічати когось, хто знає їхню драму. Тим більше Зоряну.
Привіт, Максиме. Бачу у біді ви. Давно Марічка так?
Давно, зніяковіло озвався Максим.
Жінка, що пє це біда. Моя мама теж А батько згас від горілки, співчутливо зітхнула Зоряна і собі, і йому.
Після лікаря Максим і Зоряна обмінялися номерами лихо ж спільне, разом легше. Максим почав іноді навідуватись до Зоряни. Мовляв, у тебе досвіду більше, може, щось порадиш? Зоряна розповідала, як поводитися із залежними, що може допомогти, а чого категорично не слід робити. Вона знала більше чоловіків тоне у чарці, ніж у морі
З часом Максим розповів, що давно сам виховує Софійку з Марічкою розїхалися. Максим вберіг дочку від матеріної непередбачуваності. Одного разу повернувшись з роботи, застав Марічку пяну, а трирічна Софійка стояла на підвіконні пятого поверху й ледве не зірвалась. Марічка лікуватись не хотіла запевняла, що все під контролем. Її тягло на дно, й вона не пручалася.
Їхній шлюб розпався.
Якось Максим запросив Зоряну на вечерю до ресторану. Там і признався: ще зі школи кохав її, але не мав відваги признатися боявся відмови, а тоді Марічка чекала дитину Життя закрутило. А зустріч у клініці вважає долею. Після розмови із Зоряною, мов із криниці напився.
Максим освідчився. І ключ до серця Зоряни виявився знайдений. Вона й сама його давно виділяла з-поміж інших. Але стати на чужу дорогу До такого навіть не думала. Тепер усе інакше. Максим вільний і кохає її. Уже немає перешкод. Нарешті знайшлися руки, що зігріли її любов.
Максим і Зоряна скромно розписалися. Вона переїхала до чоловіка. Спершу Софійка насторожено дивилась на нову тітку відчувала, що татової любові доведеться ділити. Але Зоряна оточила дівчинку турботою, теплом, ласкою. Софійка попрохала дозволу кликати її мамою. Минуло кілька років у Софійки зявилась сестричка Марічка.
Якось у їхньому домі пролунав дзвінок. Двері відчинила Зоряна. Перед нею стояла Марічка. Впізнала її лише за голосом, бо від Марічки різко тягло алкоголем, вигляд як у затятої пяниці.
Це ти, гадюко, вкрала мого чоловіка і доньку! Не дарма я тебе все життя ненавиджу! просичала Марічка.
На обличчі Зоряни не здригнувся жоден мяз. Вона стояла впевнено, доглянута й красива.
Я ніколи в житті чужого не брала. Ти сама відмовилась від родини, так і не зрозумівши, що втратила. У жодному слові не сказала про тебе злого. Щиро шкода мені тебе, Марічко
Зоряна спокійно зачинила двері раз і назавжди.
