Останнім часом часто згадую одну ніч, яка для мене стала справжнім переломним моментом у житті моєї маленької пасербиці. Мені здається, якби я не була поруч тоді, все могло б піти зовсім іншим шляхом.
Після нашого з Артемом весілля, ми разом переїхали до Львова, і його п’ятирічна донька Соломія стала жити з нами постійно. Дитина вона була дуже тиха, зі світлими великими очима, і від першого дня я старалася обійняти її турботою і створити затишний дім. Але вже з першого тижня мене почала дуже тривожити одна річ: що б я не приготувала на вечерю, як би ніжно не просила Соломійку поїсти вона тихо відмовлялася. Просто опускала очі і шепотіла одне й те саме:
«Вибач, мамо Я не голодна».
Вона одразу стала кликати мене «мамо». Для мене це було по-дитячому щиро, але у тому слові була якась глибина, якої я тоді ще не розуміла. Вранці максимум могла випити кілька ковтків компоту, але більше нічого. Я не раз сідала з Артемом для серйозної розмови, чекала від нього підказки чи хоча б малесенького пояснення.
«Їй треба час, зітхав він втомлено. Раніше було важче. Дай їй звикнути».
Щось у його тоні змушувало мене хвилюватися ще сильніше. Але я ішла за його порадою просто чекала і набиралась терпіння.
Минув тиждень. Артем поїхав на кілька днів у відрядження до Києва. І от саме в першу ніч його відсутності, поки я мила посуд на кухні, почула кроки. Соломійка вийшла в коридор у своїй пожмаканій піжамі, міцно тримаючи в руках свого улюбленого іграшкового зайчика.
Не спиться тобі, солодка моя? обережно питаю.
Вона похитала головою. Губи тремтіли, а потім вимовила фразу, після якої у мене підкошувалися ноги:
Мамо Мені треба тобі щось сказати.
Ми сіли на диван. Я обійняла її, чекала, поки вона наважиться. Вона крадькома подивилась у двері й пошепки сказала кілька коротких слів настільки крихітних й ледь чутних, але у них містилося все пояснення: відмова від їжі була не капризом і не зміною обстановки. Її цьому навчили. Вона вірила, що так треба поводитися, щоб не потрапляти в біду.
Її голос був таким переляканим, що я в ту ж мить зрозуміла чекати не можна. Відразу набрала службу у справах дітей. Голос мені тремтів, але я розповіла, що маленька довірилася мені і що нам терміново потрібна порада. Вони спокійно і врівноважено пояснили, що все роблю правильно. За десять хвилин приїхала команда спеціалістів.
Ті десять хвилин тягнулися, мов вічність. Я притискала Соломійку до себе під ковдрою, колихала й тихенько співала їй пісеньку, щоб вона трохи заспокоїлася. Коли приїхали спеціалісти, поводились із надзвичайною тактовністю. Одна з працівниць соціальної служби, Марія, присіла біля Соломії і лагідно заговорила з нею. Моя мала поступово розповідала те, чого боялася раніше промовити вголос: що у попередній сімї її навчили не їсти, коли хтось ображений, і що «хороші дівчатка мовчать». Їй здавалося, що просити їсти це щось погане.
Після розмови фахівці порекомендували звернутися до лікарні щоб Соломії допомогли фахівці, здатні повернути довіру до їжі. Я швиденько зібрала їй наплічник зі змінним одягом і зайчиком, і ми вирушили у дитячу лікарню.
Лікар оглянув її обережно й з розумінням. Сказав, що з фізичним здоров’ям усе не критично, хоча для Соломії такий спосіб харчування зовсім не норма. Проте його найбільше хвилювали саме психологічні причини, які закріпилися ще у ранньому віці.
Увечері, поки мала відпочивала у палаті, працівники служби ставили мені питання. Слухаючи все це, я думала лише про одне: як добре, що цього разу вона зважилась сказати хоч трохи. Спеціалісти підбадьорили: найважливіше чути дитину, вірити їй і не боятись залучати допомогу.
Зранку до неї прийшла дитяча психологиня. Вони розмовляли майже годину. Коли психологиня вийшла, у її погляді була складна правда. Соломійка сама пояснила, що перестала нормально їсти ще задовго до того, як оселилася з нами. Рідна мама через свої труднощі випадково показала їй такі моделі поведінки, що залишили у дитини страх перед їжею і страх просити про турботу. Вона згадала й те, як Артем, її тато, намагався підтримати її, інколи тихенько пропонуючи їжу, але боявся відкрито захистити її через напруженість у родині.
Він не хотів їй зла. Просто не знав, як діяти.
Мені було боляче це розуміти. Не злість, а саме смуток така собі гірка правда, коли стаєш дорослим і бачиш, як складно інколи захистити тих, кого любиш.
Згодом Артема викликали на відповідну бесіду до соціальної служби. Він спочатку здивувався, потім розгубився, а згодом з тривогою визнав, що вдома дійсно панувала напруга, але він не уявляв, наскільки це вплинуло на дочку. Спеціалісти не звинувачували, а просто займалися тим, щоб зробити майбутнє Соломії стабільним і безпечним.
Коли ми нарешті повернулися додому, Соломія пильно дивилася, як я наливаю їй легкий курячий бульйон. Вона обережно смикнула мене за рукав:
Можу це зїсти? тихо спитала.
У мене защеміло в серці від її простоти й болю.
У цьому домі ти завжди можеш їсти, коли тобі захочеться, відповіла я їй.
Її відновлення тривало довго. Минали тижні, доки вона впевненіше бралася за ложку. Місяці доки перестала вибачатись за кожен шматочок. Поруч із нами постійно були спеціалісти підтримували, давали поради, заспокоювали.
Потім запровадили тимчасові захисні заходи щоб Соломійка мала гарантію спокою й захищеності. Остаточне рішення соціальні служби мали приймати згодом, але вже тоді вона вперше в житті дихала спокійно.
Якось, коли ми разом малювали на підлозі у вітальні, вона підвела голову, глянула на мене лагідно і сказала:
Мамо дякую, що ти тоді мене почула.
Я обійняла її і прошепотіла: «Я завжди тебе вислухаю».
А щодо Артема усі питання з ним розглядали фахівці і сімейна комісія. Це було боляче, але справедливо. Я зрозуміла, що та ніч була не просто рішенням це була необхідність. Соломії необхідно було нарешті бути почутою.
Якщо дослухала аж сюди, напиши мені цікаво, чи хотіла б почути продовження? Може, про те, як надалі стає міцнішою сама Соломія, чи про шлях Артема, або уявити епілог через багато років?.. Твої думки завжди допомагають мені творити далі.
