Надія Леонідівна схопила вірус так раптово, що навіть у селі про це заговорили скорше, ніж на районній раді. Жодна її донька не зявилася до хворої матері, ні пиріжка не привезла, ні як ти, мамо? не спитала. Одна тільки онука Наталя ночами бігала з термометром і відваром з малини, а вдень якісь десять разів стирала рушнички. Погодьтеся більше ніж заслуговує будь-яка українська бабуся. Доньки, як звикло, нагодилися вже ближче до Великодня, коли хатнє подвіря аж розцвітало від різних смаколиків і гостинців, що їх мама заготовила спеціально для діток.
Надія Леонідівна відчинила хвіртку, як Петро Перший двері в Європу, і парою слів охолонула атмосферу:
Чого приїхали? сипнула прохолодою.
Старша донька Світлана затупила погляд.
Мамо, ти що це? мало не втратила віру в людство.
А нічого. Все, голубоньки! Я все господарство продала
Як?.. А ми?.. губи зрадили доньок й виказали подив.
Життя в славетній Оленівці було таке монотонне, що навіть корови паслися в одному ритмі і жуйку жували по графіку. Тому поява Наталі онуки тієї самої цвяхової завідувачки магазину справила справжній фурор: як ревізор, тільки не страшно.
По вулиці розносилося жіноче Ой-ой, як тільки Наталка зявлялася на шикарному чорному позашляховику із київськими номерами, що аж курява за машиною котилася крізь усе село. Місцеві баби аж носові хустинки заводили праскою з такого видовища.
От Наталка! Усіх обійшла! Тепер хай заздрять!
Весь люд оленівський вишикувався, аби стати свідком цієї історичної урочистості. Старенькі схлипували тихенько, як на Великдень після служби.
Ну, тепер і Попелюшка стала принцесою Не дарма її ще малою так прозивали!
А Наталя тільки махнула рукою музиканту Павлу Івановичу, якому вже пенсія світила, а він ще баяном прикривався на виступах.
Павле Івановичу, як здоровя?
Живий-здоровий, Наталю. Збігай у клуб, у нас репетиція!
Обовязково підскочу!
Позашляховик блиснув ще раз преміальним лаком і зник за поворотом, а народ Оленівки, розчулений, як після повені, став розходитися.
Павло Іванович, обтираючи вуса, мовив з гордістю:
Молодчина! Досягла свого! Тепер б медиків підняти а то в нас жаба до багатьох причепиться!
Баба Параска, ще в молодості мисливиця на чутки, хотіла уточнити:
А до чого тут ті, Павле?
Та ти що! Сьогодні в декого від заздрощів серце запече, як вінегрет під столом!
Баба Параска махнула рукою, перехрестилася для профілактики й потюпала до хати ніхто не ображався: у Параски всі слова від чистого серця.
А Павло Іванович гордий, з відчуттям виконаного обовязку вклався на лавці біля клубу. Повернення Наталі підхвилювало старі спогади.
У долі Наталії Павло зіграв, можна сказати, і диригента, і акомпаніатора, і навіть критику як та Кобзарка з розумними порадами. Дитинство Наталі не було схоже на мультик: мама рано пішла у вічність, батько розчинився десь по світах.
Рідні почухали потилицю не наш клопіт, і дівчинка два роки жила в притулку, поки Надію Леонідівну не схопило за серце, і вона не змилостивилась забирати Наталку до себе. Село дружно зааплодировало, особливо колектив магазину мовляв, Оце приклад!
Та були й такі, хто підозрював лукавість.
Тепер за дитину добру копійку платять, то ж Надія вміє калькулятором користуватись!
Репутація Надії Леонідівни в селі гастрономна авантюристка, бо вміла доважити трошки більше, бо так треба. Але й сусідів могла причистити словами куди дошкульніше.
І якщо до дочок та сина (останній районний лікар!) була, як мати-героїня, то для інших залізобетонна.
Найголовніше для Надії Леонідівни: було що взяти з хазяйства, і душа раділа. Курей, качок і поросят заздрили навіть місцеві багатії. Два гектари землі, от і все стало на свої місця.
Щоб хазяйство тягнути, людей наймати задорого. Ото вона й вирішила: А для чого ж тоді онука є? З такими думками посеред сала зателефонувала шкільній подрузі Зої, яка досі продавала ковбасу у тому ж магазині:
Я Наталку до себе заберу, що ж їй по тих інтернатах тинятися? Та й з людей злі язики!
Зоя, як справжня підлегла, згодилася:
Все правильно, Надю. І мені вже казали таке, й осуджують.
От бачиш! А ще й допомагати буде!
А школа?! Діти тепер стільки всього вчать
Буде жити без гуртків! Я ж не просто так її годувати буду.
Маленька Наталка була щаслива на всі сто гривень (по-українськи). Поросята й кози слухали її спів, ніби це Голос країни.
Попелюшкою Наталку прозвали не дарма. Але не всі підтримували такий розклад. Одного дня одна активістка тицяла Надії:
Леонідівно, побійся Бога! Дитина ж кістлява як ремінь!
Вона у відповідь:
Не зазирай у чужу каструлю, сама себе наглядати вмій! А моя онучка ще всім покаже!
Життя Наталії вже було розплановано: закінчити школу йти у ветлікарі. Все могло би так і статися, якби життя не підкинуло свого сценарію.
Нову завідувачку клубу, Марину Сергіївну, в селі побачили, як на майські. Вона шукала таланти по хатах: Павло Іванович одразу запропонував свою допомогу і баян.
Та дайте лишень новий баян, я тут таке заграю!
Й так непоганий! всміхнулася завклубом.
Набравши місцевих співачок, бракувало одного солістки. Павло обурився:
Без солістки це борщ без сала!
Тоді Марина згадала:
А ходім зі мною! Знаю одну дівчину
Кастинг у школі сенсація! Наталю затягла класна, хоча та няв, бабуся сваритиметься!.
Я поговорю з твоєю бабцею. Уяви, що доля сама летить тобі назустріч!
Дівчинка вкотре довела, що не лише кози заслуговують на її вокал. Вже на першій ноті Марина Сергіївна засяяла:
Самородок! Дзвінко, чисто, до душі!
Сусідки тепер аж холонули: Ото Надя Попелюшку виховала! Довелося бабусі трохи зменшити онучці навантаження.
Зоя, як завжди, підтримувала Надію:
Та ти ось побачиш: як станеться Наталка артисткою, твоя хата мільйони побачить!
А мені від цієї слави що? Мені ж харчі дітям треба, а господарки кому лишити?
Зоя тільки підвела брову:
Ти, Надіє, хоч раз побач, як вона змучена! Ти ж майже як та мачуха з казки…
З того дня давня дружба дала тріщину. А Наталя тим часом співала так, що навіть бичок у сусідів, здавалося, мліє від натхнення.
З ансамблем обїхала чи не всю округу, на обласному конкурсі розірвала всіх, але характеру не зіпсувала. Дома турботлива до бабусі, як добра господиня.
Коли Надія Леонідівна захворіла вдруге, Наталя не відходила від ліжка цілодобово, а доньки традиційно приїхали на свято живота.
Надія Леонідівна зустріла їх принципово:
Чого зявилися? з ноткою добра.
Мамо, що це за тон?..
А такий! Господарство все продане!
Як а ми?
Йдіть у магазин, купіть те, що хочете! А Наталя не служниця, вона має своє життя.
Змовчавши під незвичним натиском, доньки розвернулися, як героїня турецького серіалу, й поїхали, залишивши за собою лише слід коліс.
Надія одразу побігла до Зої тепер уже не як керівниця, а як подружка:
Дякую, що очі відкрила! Мало не зламала дитині життя! Допоможи мясо продати
Та яке мясо, Надю?
Все, що є! Лишила тільки козу та й то для себе.
Минуло кілька років Наталя не частий гість у Оленівці, зате завжди дзвонить бабусі, гривні скидає на картку (оце вже сучасна онука!). Гастролі та викладання забирають увесь час але на тиждень Наталка таки вирвалась з сином Максимком:
Мамо, ми вже в бабусі?
Так, синку он і бабуся на дорозі чекає!
Надія Леонідівна, незважаючи на роки, підхопила правнука й завела хоровід по дворі:
Сонечко моє, дочекайся, щоб побачила, хто справжній артист!
Наталя сміється:
Та який з мене артист? Я ж твоя внучка, проста людина!
Не соромся, онучко, ти у мене справжня артистка й хороша людина!
Наталя обняла бабусю й прошепотіла:
Якби не ти та дядько Павло залишилась би я тут вічною Попелюшкою
Бабуся слізно притулилася до Наталчиної шиї, просила вибачення, а Наталя вже давно пробачила, бо знала: головне в житті мати людину, про яку хочеться піклуватися.
І ніяких зайвих качок тільки люди, які тебе чекають.
