Серце матері
Стас стояв босоніж на холодних кахлях кухні, що химерно підкручувались хвилями, ніби хатній вітер заворушив підлогою. Його улюблений стілець вигинався, як давня гілка калини, а перед ним диміла миска борщу такого, що міг приготувати тільки хтось, хто відчуває погоду на смак. Борщ пахнув тим, чим пахне дитинство: буряками, копченими сливами, кислинкою квасу і трепетом чужої душі.
Він черпав ложкою той борщ, і ложка перетворювалась на човник, що слизько пропливав з тарілки в рот, а з рота десь у минуле. Мислі розчинялися між застиглими у вікні тополями та сірими далекими полями. Останні роки життя раптом переплітались в одну довгу стьожку: тепер він, Стас, міг снідати у наймодніших кав’ярнях Львова, обідати у ресторанах на Печерську, де шефи подавали бурякову піну замість вінегрету, а вечері в закутках з іменами, що звучать, наче давні молитви, під столицею. В меню мелькали устриці з Одеси, чорнобильські трюфелі, яловича вирізка з Полісся, та все то, наче у сні: блюдця-сонця, тарілки-дзеркала, їжа-безтілесна.
І все одно жоден з делікатесів не міг суперничати з простим, маминим борщем. У ті хвилини він розумів: найсмачніше це тепло рук, які вміють розчиняти тривоги у бульйоні, і спогади такі світлі, мов троянди в морозі. Як завгодно крутись, скільки не мандруй, яка б гривня не лежала в кишені завжди повертаєшся сюди, де все справжнє.
В якусь мить на кухню ковзнула Маркіяна. Вона принесла чай у горнятку з тріщиною, намагалася не зчиняти скрипу. Їй було неспокійно, навіть повітря хилилося до тривоги.
Коли ти їдеш, сину?
Стас зиркнув на неї, як на відлуння давнього сну, і відповів, ніби камінь кинув у глибину:
Завтра зранку, мамо. Моя машина заснула, тому з Олегом домовились їхати.
Він дивився, як Маркіяна притискає пальці до краю столу стискає міцно, ніби тримається за щось, що ось-ось зникне. Приміщення завмерло, і тільки годинник цокав, наче пакунок на вокзалі.
З Олегом прошепотіла вона, обличчя біліло, мов полотно. Не їдь з ним, прошу.
Стас насупився. Мама завжди була крицею, а зараз крихке скло на морозі. Це лякало ще більше. Він відклав ложку, і в голосі його зазвучала напруга.
Мамо, ти ж навіть не знаєш, хто це. Все буде гаразд, обіцяю. Олег мій старий товариш! Водить обережно, має “залізного коня” з Німеччини, ще й номер на авто трійка сімок, щасливий.
Маркіяна підкралась ближче, дотик її був прохолодним, як ранкова трава. Вона стиснула його руку так, мов боялася, що він розтане серед ночі.
Замов краще таксі щось мені не так на серці. Якось не сидиться спокійно.
А якщо водій просто з базару, права придбав? жартував він, але мама не засміялась. Я тобі сразу подзвоню, щойно приїду, добре? Навіть не встигнеш скучити!
Цілував її щоку, і тривога мами ніби ховалась у ньому самому, як сонце в баняку. Обійняв міцно, вкладаючи у цей дотик усе те, із чого складається віра.
Буде все добре, мам
Вийшовши за двері, Стас ступав ранковою Полтавською вулицею то була та сама, де в дитинстві любив ганяти голубів, а зараз вона вигиналася немов калейдоскоп: на ліхтарях світились жовті сонця, а асфальт подекуди проростав кульбабами, попри осінь. Дійти до свого під’їзду ніби кинути камінь у криницю часу, і в тому каменю відгукувалось обличчя мами, все ще з тривогою.
Дім пах млином і яблуками. У спальні чекала готова сумка. Стас перевірив усе по другому-другому колу. Над ліжком висів годинник-півник, стрілки якого тікали від сну на кілька обертів уперед. “О шостій треба вставати”, зазубрив він подумки три рази, намагаючись прогнати тіні, які крутились у нього в очах після розмови з мамою.
У темряві кімнати він довго слухав нічне місто, намагаючись у думках прогнати неспокій: встав, умився, випив каву, перевірив презентацію Все плуталося. Нарешті сон накрив його, як шарф із рідної хати.
*****
Ранок почався, щойно сонце вибухнуло у вікно всім світлом з південного боку. Він кліпав, намагаючись згадати, що звело його: сон, тривога чи крижано-гаряча реальність. Глянув у бік годинника, а той посміхавсь вже за дві дев’ята.
Ой-йой! вирвалось у нього, майже беззвучно.
Схопив будильник, що, здавалося, підморгував йому: “та ти проспав, друже”. Телефон лежав мертвий, темний, як колодязь без води. Він натиснув кнопку засяяло екраном, одразу засипавши його навалою повідомлень.
Погляд пробіг: Олег писав з восьмої ранку:
“Станіславе, ти є? Чекаю під під’їздом вже п’ятнадцять хвилин. Через десять їду без тебе!”
“Ти точно їдеш? Дзвони!”
“Все, поїхав, вибач, вже не можу чекати!”
Стас застиг. Це був сон чи реальність? Олег і справді приїжджав і чекав його. А він проспав під тією важкою ковдрою думок. Згадав мамині очі вчора як перед грозою. Але вже пізно щось змінювати.
Швидко напрацьовувались нові варіанти: таксі чи орендувати авто? Слова мами дзвеніли всередині “щось мені не так на серці”.
Телефон світився пропущеними дзвінками мама, мама, мама Двадцять разів, немов тривога у кожному рінгу.
Стас на автопілоті схопив ключі, ледь встиг натягнути куртку, вибіг на вулицю і майже летів тією знайомою стежкою дитинства. Колись вона здавалася нескінченною, а зараз округлилась і повернулась на півтори хвилини. Двері маминої оселі були відкриті: хата не хотіла залишатися самотньою.
Мам, ти? Все добре? голос розсипався від хвилювання.
Маркіяна сиділа у вітальні вся зморена, очі, як зимова річка, повні сліз і світла. Побачивши сина, затремтіла: чи вона бачить його, чи лиш уявляє.
Стасику Це справді ти? Дякую тобі, Боже
Стас промовчав, підійшов до мами. Лише взяв її за руки: крижане тепло таке, як у дитинстві, коли він боявся темряви у коридорі.
З телевізора долинув голос диктора, рівний, як струна:
Поблизу Миргорода сталася ДТП. Чотири автомобілі на жаль, вижив один водій білого “Ауді” з номером 777
Стас глянув на екран. На мить картинка застигла: десь серед понівечених машин жевріла знайома біла “Ауді” з тим самим номером, як оберіг. То була машина Олега.
Зрозумів мама побачила аварію, впізнала машину і, коли не могла додзвонитися, вирішила найгірше. Стас відчув, як кольнуло в серце: що міг нашкодити мамі більше, ніж його мовчання?
Мамо, це я, я нормально, сказав, намагаючись усміхнутись. Бачиш, он я перед тобою. Все добре.
Маркіяна взяла склянку води, але руки тремтіли, і вона знову вчепилася в сина, ніби шукала підлогу під ногами.
Стасику я так злякалася По телевізору казали одне, а ти не відповідав Я думала більше тебе не побачу
Він обійняв маму, як тоді, коли коліна були розбиті, і вона гладила йому волосся. Цього разу це він гладив її по плечах, сподіваючись повернути її душу в тіло.
Телефон розрядився, мам. Я справді проспав Пробач, що не відповідав.
Він обережно всадив її на стілець, і, хвилину помовчавши, зрозумів треба викликати швидку. Телефонує.
Алло, швидка? Жінці недобре, серце, нерви… Приїжджайте, будь ласка. Вулиця Козацька, будинок 23
За десять хвилин хата наповнилась запахом лікарських рукавичок, а коридором пройшов лікар у білому халаті. Поміряв тиск, послухав серце маминим фонендоскопом, що лунав, як далека гроза.
Треба в лікарню, мовив спокійно. Стрес сильний, нехай поспостерігають хоча б добу.
Стас одразу кивнув приватна клініка неподалік, і він зі щедрістю, що часом здається тільки у снах, дістає із гаманця кілька купюр по пятсот гривень.
Мамі краще у лікарні: тут і стіни рожеві, і столики наче з пластиліну, і медсестра посміхається, як у дитячих казках. Лікарі питають, чи не боліли раніше, коли почалося, і гомонять голосами, у яких чути Сонце і Полтавські річки.
Маркіяна тримала Стаса за руку всю ніч та рука наче прикоренилась у його долоні, і тривога поступово ставала легка, як політ кульбаби. Щоночі він прислухався до дихання мами, рахував удари її серця, ніби в тому ритмі існувала головна мелодія світу.
Вечорами мама розморожувала свій голос:
Я завжди боялася, що ти кудись підеш, а не повернешся, ніби подихом піднімала пил з шафи спогадів.
Чому? стиха дивувався Стас, заглядаючи в її очі глибше, ніж будь-коли.
Бо ти завжди все робив сам. Навіть коли був малий сам шнурівки зав’язував, портфель збирав, нікому не давав допомагати. Я пишалась цим, але інколи страхало: наче я вже не потрібна. Та ти завжди повертайся, добре?
Він стиснув її руку, мовляв, я тут, нікуди не дінусь, мама.
Я не пропаду. Ти для мене найголовніше.
Мамина усмішка трохи хмарна, але ніжна, як весняна хустка.
Головне, щоб ти був щасливий, сказала вона шепотом. Щоб знайшов свою сімю, свою любов
У голові промайнула постать Даринки тієї, що в їхній фірмі працює, вміє варити каву і бути поруч у важкі хвилини. Він ніяк не наважувався сказати мамі, боявся втратити щось тендітне.
Даринка сказав нарешті, вона не така, як усі. Може, ми будемо разом Побачимо.
Мама засміялася тихо, але ясно:
Будь щасливий! Я буду щаслива, якщо й ти щасливий. Можеш навіть і вдвох зі своєю Даринкою завжди приходити до мами борщ їсти!
Стас посміхнувся вперше за ці кілька днів щиро, як тільки можна посміхатися під сонцем у лікарняному коридорі.
Поки поряд була мама і їхні руки перепліталися у тиші, нічого поганого не могло трапитись. І борщ, і дитячі коліна, і тополі на вулиці все було на своєму місці. Світ був дивний і округлий, накритий маминою молитвою і кольорами неспокою. Але Стас знав: поки живе серце матері з ним нічого не станеться.
