Ви просто заздрите – Мамо, ти серйозно? Ресторан «Прага»? Це ж мінімум п’ять тисяч гривень за вечерю! На людину. Ігор жбурнув ключі на полицю так, що вони з дзвоном відлетіли до стіни. Ольга обернулася від плити, де помішувала соус, і одразу помітила, як побіліли кісточки пальців чоловіка, що судомно вчепився в телефон. Він ще кілька хвилин мовчки слухав матір, а потім, вилаявшись під ніс, різко скинув дзвінок. – Що сталося? Замість відповіді Ігор важко впав за кухонний стіл та втупився в тарілку з картоплею. Ольга вимкнула конфорку, витерла руки рушником і сіла навпроти. – Ігор… – Мама зовсім з глузду з’їхала. Просто сп’ятила на старості літ. – Підняв очі, і Ольга побачила в них таку суміш злості та безпорадності, що в грудях защеміло. – Пам’ятаєш, я розповідав про того… Валерія з танців? Ольга кивнула. Свекруха згадувала нового знайомого місяць тому – мимохідь, ніяково посміхаючись і куйовдячи скатертину. Було це по-доброму: вдова, п’ятдесят вісім років, п’ять років самотності, і от – танцювальний гурток у Будинку культури, галантний кавалер, що вміє закружляти у вальсі. – Так ось. – Ігор відсунув тарілку. – Вона його в «Прагу» водила. Тричі за два тижні! Костюм йому купила за сорок тисяч. Минулих вихідних вони у Львів їздили. Вгадай, хто платив за готель і екскурсії? – Ніна Петрівна. – Бінго. – Він провів рукою по обличчю. – Мама копила ці гроші роками. На ремонт, на чорний день. А тепер спускає на мужика, якого знає півтора місяці. Просто жах… Ольга помовчала, підбираючи слова. Свекруху знала добре – романтична, довірлива до наївності. З тих жінок, що вірять у велике кохання навіть за півстоліття життя. – Слухай, Ігор… – вона поклала руку на його. – Ніна Петрівна доросла людина. Це її гроші, її вибір. Не втручайся – все одно поки що вона нікого не чує. – Олю, вона робить помилку за помилкою! – Так. І це її право. І, якщо чесно, ти трохи перебільшуєш. Ігор смикнув плечем, але не відсмикнув руки. – Я просто не можу дивитись, як вона… – Знаю, любий. Але ти не можеш прожити її життя за неї. – Ольга погладила його по зап’ястку. – Вона сама повинна нести відповідальність. Навіть якщо нам це не подобається. Врешті-решт, вона прекрасна, цілком адекватна людина. Ігор похмуро кивнув. …Два місяці промайнули швидко. Розмови про Валерія поступово зійшли нанівець – свекруха телефонувала рідше, говорила ухильно, ніби щось приховувала. Ольга вирішила: роман згас сам по собі, і перестала хвилюватись. Тому, коли в неділю ввечері подзвонили у двері й на порозі з’явилася Ніна Петрівна, Ольга не відразу зрозуміла, що відбувається. – Діти! Мої дорогенькі! – Свекруха влетіла до квартири, залишивши за собою шлейф солодких парфумів. – Він зробив мені пропозицію! Дивіться, ось дивіться! На пальці блищала каблучка з малесеньким камінчиком. Дешева, але Ніна Петрівна дивилась на неї так, ніби там сяє справжній діамант. – Ми одружуємось! Наступного місяця! Він такий… такий… – Вона притисла долоні до щік і заливським сміхом розсміялась. – Я ніколи не думала, що в такому віці… Та й взагалі, що ще коли-небудь так закохаюсь… Ігор обійняв матір, і Ольга помітила, як у нього розслабилися плечі. Можливо, все не так уже й погано. Може, Валерій справді кохає свекруху, а вони дарма насторожилися. – Вітаємо, мамо, ти заслужила щастя. – А я вже й квартиру на нього переписала! Тепер у нас справжня сім’я! – вибухнула Ніна Петрівна, і час ніби зупинився. Ольга перестала дихати. Ігор смикнувся, наче врізався у невидиму стіну. – Що… що ти сказала? – Квартиру. – Свекруха махнула рукою, не помічаючи їхніх облич. – Щоб він знав, що я йому довіряю. Це ж кохання, діти, справжнє! А кохання – це довіра. Повисла така тиша, що чути було, як цокає годинник у вітальні. – Ніно Петрівно… – Ольга заговорила першою, дуже повільно й обережно. – Ви переписали квартиру на людину, яку знаєте три місяці? До весілля? – І що? – Свекруха високо підняла підборіддя. – Я йому вірю, він хороший і порядний. Він не такий, як ви думаєте. А ви… ви просто думали про нього погано, я це відчувала. – Ми нічого не думаємо. – Ольга зробила крок вперед. – Але це… Можна було хоч до реєстрації почекати. Навіщо так поспішати? – Ви не розумієте. Це… Це доказ моєї любові. – Ніна Петрівна схрестила руки. – Що ви знаєте про справжні почуття, про довіру? Ігор нарешті розтис зуби: – Мамо… – Ні! – Вона тупнула ногою, й Ольга раптом побачила не дорослу жінку, а вперту підлітку. – Я не хочу нічого слухати! Ви просто заздрите моєму щастю! І хочете все зіпсувати! Свекруха розвернулася й вихопилася з квартири, ледь не збивши плечем косяк. За секунду грюкнула дверима, і у серванті затремтіли склянки… …Весілля пройшло скромно – районний РАЦС, плаття із секонд-хенду, букетик із трьох троянд. Але Ніна Петрівна світилася, ніби виходила заміж у Софії Київській. Валерій – кремезний чоловік з залисинами і хитрою посмішкою – поводився бездоганно. Цілував нареченій руки, підсував стілець, доливав шампанського. Ідеальний жених. Ольга спостерігала за ним крізь бокал – щось не так. Очі. Коли Валерій дивився на Ніну Петрівну, зіниці залишались холодними, обчисливими. Професійна ніжність. Відрепетирована турбота. Вона промовчала. Який сенс говорити, коли все одно не почують? …Перші місяці Ніна Петрівна телефонувала щотижня – задихаючись від захвату, перераховуючи заклади й театри, куди її водив чудовий чоловік. – Він такий уважний! Вчора приніс троянди – просто так, без приводу! Ігор слухав, кивав, а потім довго сидів мовчки, втупившись у стіну. Ольга не лізла з розмовами. Чекала. Рік пролетів непомітно. А потім – дзвінок у двері… Ольга відчинила і побачила на порозі жінку, яку ледве впізнала. Свекруха постаріла років на десять: зморшки врізались глибше, очі поглибшали, плечі згорбились. У руці – пошарпана валіза. Та сама, з якою їздила до Львова. – Він мене вигнав. – Ніна Петрівна схлипнула. – На розлучення подав і вигнав. Квартира… тепер його. По документах. Ольга мовчки поступилася, впускаючи її до квартири. Чайник скипів швидко. Свекруха сиділа у кріслі, обіймаючи чашку обома руками, і плакала – тихо, безнадійно. – Я так його любила. Я все для нього зробила. А він… він просто… Ольга не перебивала. Гладила свекруху по спині й чекала, поки сльози висохнуть. Ігор прийшов з роботи за годину. Зупинився у дверях, побачив матір – і його обличчя окам’яніло. – Синку. – Ніна Петрівна підвелася, простягнула до нього руки. – Дитино, мені ніде жити… Ти ж не залишиш мене? Виділи мені кімнату, я мало місця займу. Діти мають дбати про батьків, це ж… – Стоп. – Ігор підняв долоню. – Стоп, мамо. – У мене грошей нема. Зовсім. Я все на нього витратила, до копійки. Пенсія мала, ти ж знаєш… – Я попереджав. – Що? – Я попереджав тебе. – Ігор сів на диван важко, ніби на плечі звалився мішок з камінням. – Говорив: не поспішай. Говорив: пізнай людину. Говорив: не переписуй квартиру. Пам’ятаєш, що ти мені відповіла? Ніна Петрівна опустила очі. – Що ми не розуміємо справжнього кохання. Що заздримо твоєму щастю. Я все пам’ятаю, мамо! – Ігорю… – Ольга спробувала втрутитися, але чоловік похитав головою. – Ні. Нехай почує. – Він повернувся до матері. – Ти доросла жінка. Ти зробила вибір. Ти проігнорувала всіх, хто намагався тебе зупинити. А тепер хочеш, щоби ми розгрібали наслідки? – Але я твоя мати! – Саме тому я і злий! – Ігор підскочив, голос його зірвався на крик. – Я втомився, мамо! Втомився дивитись, як ти псуєш собі життя, а потім біжиш до мене з простягнутою рукою! Ніна Петрівна зменшилася, стала маленькою й жалібною. – Він мене обдурив, синку. Я справді любила, вірила… – Вірила. – Ігор провів рукою по волоссю. – Вірила так, що віддала квартиру чужому чоловікові. Геніально, мамо. Просто геніально. А нічого, що цю квартиру купив тато! – Пробач мене. – Сльози знову потекли по щоках. – Пробач. Я була сліпа, знаю. Але, прошу… дай мені ще шанс. Я більше ніколи… – Дорослі люди несуть відповідальність за свої вчинки. – Ігор говорив тепер тихо, втомлено. – Хотіла самостійності? Ось вона. Шукай житло сама. Працюй десь. Влаштовуйся, як знаєш. Ніна Петрівна пішла у сльозах, гучно схлипуючи на сходах. Ольга провела ніч поруч із чоловіком – мовчки, просто тримаючи його за руку. Ігор не плакав. Лежав, дивлячись у стелю, і зрідка тяжко зітхав. – Я правильно зробив? – спитав під ранок, коли світало за вікном. – Так. – Ольга погладила його по щоці. – Жорстко. Боляче. Але правильно. Вранці Ігор подзвонив матері й зняв для неї кімнату в комуналці на околиці. Заплатив наперед за пів року. Це була остання допомога, яку він погодився надати. – Далі сама, мамо. Сама. Так, якщо подаватимеш у суд – допоможемо, що треба оплатимо. Але жити з нами – ні… Ольга слухала цю розмову й думала про справедливість. Про те, що інколи найжорстокіший урок – єдиний, який працює. Свекруха отримала саме те, що заслужила своєю сліпотою. І від цієї думки було водночас гірко й спокійно. А ще її не полишала впевненість: це ще не кінець і все ще налагодиться. Хтозна як, але налагодиться…

3 лютого

Мамо, ти серйозно? Ресторан «Україна»? Це ж мінімум пять тисяч гривень за вечерю! На людину.

Я кинула ключі на полицю, вони з дзвоном відлетіли в бік. Марко повернувся від плити, де помішував соус, і відразу помітив, як у мене вибілилися суглоби пальців, я так стискала телефон.

Він ще пару хвилин уважно слухав свою маму, тоді буркнув щось крізь зуби й обірвав розмову.

Що сталося?

Замість відповіді він важко впав на кухонний стілець і втупився в тарілку з картоплею. Я вимкнула плиту, витерла руки рушником і сіла навпроти.

Марко…
Мама зовсім збожеволіла. Остаточно. Він підняв на мене очі, в яких була така злість і безсилля, що серце боляче стиснулося. Ти ж памятаєш, я розповідав про цього… Валентина? З танців?

Я кивнула. Свекруха мимохідь згадувала нового знайомого місяць тому ніяково посміхалася, ковзаючи пальцями по скатертині. Тоді це здавалося милим: вдова, пятдесят шість років, уже пять років сама, і тут клуб бальних танців у Палаці культури, галантний кавалер, що вміє закружляти у вальсі…

Так ось. Марко відсунув тарілку. Вона водила його в «Україну». Три рази за два тижні. Костюм йому купила за сорок тисяч гривень. Минулого тижня вони їздили у Львів вгадай, хто оплачував готель і екскурсії?
Галина Павлівна.
Точно! Марко потер обличчя долонею. Мама ці гроші збирала роками. На ремонт, на чорний день. А тепер витрачає на чоловіка, якого знає лише півтора місяця. Крапка…

Я мовчала, підбираючи слова. Свекруху знала добре романтична, відкрита, довірлива до наївності. З тих жінок, що вірять у справжнє кохання навіть у зрілому віці.

Послухай, Марко… я поклала долоню на його руку. Галина Павлівна доросла людина. То її гроші й її рішення. Не втручайся, ти все одно її не переконаєш.
Оленко, вона помиляється раз за разом!
Та. Має право на свої помилки. Мені здається, ти перебільшуєш.

Марко знизав плечима, але не прибрав руки.

Я не можу дивитися, як вона…
Знаю, коханий. Але ти не можеш прожити її життя за неї. Я ніжно погладила його по запястю. Вона має відповідати сама за свої вчинки. Навіть якщо нам це боляче. Нарешті ж, вона притомна.

Марко похмуро кивнув.

…Минуло два місяці, як один день. Розмови про Валентина стихли свекруха дзвонила дедалі рідше, говорила несміливо, ніби щось приховувала. Я подумала: роман швидко згас, і перестала хвилюватися.

Тому, коли тієї неділі ввечері пролунав дзвінок у двері й на порозі зявилася Галина Павлівна, я не одразу зрозуміла, що сталося.

Діти, мої золоті! Свекруха влетіла у квартиру, тягнучи за собою шлейф солодких парфумів. Він зробив мені пропозицію! Дивіться! Дивіться!

На пальці у неї сяяло кільце з крихітним камінчиком. Дешеве, але Галина Павлівна дивилася на нього так, ніби там діамант на півкіло.

Ми одружуємось! Наступного місяця! Він такий, такий… Вона зніяковіло сміялась, обнімаючи себе. Я ніколи не думала, що в моєму віці таке ще трапляється…

Марко обійняв маму, і я помітила, як розслабилися його плечі. Може, ми занадто накручували? Може, Валентин і справді любить свекруху.

Вітаємо, мамо. Марко посміхнувся. Ти заслуговуєш на щастя.
А я вже й квартиру переписала на нього! Тепер ми справжня сімя! відразу випалила Галина Павлівна. Настала тиша.

Я перестала дихати. Марко завмер, мов ударився в скло.

Що ти сказала?
Квартиру. Свекруха махнула рукою, не помічаючи наших облич. Щоб він знав довіряю. Це ж справжнє кохання, діти, а кохання це довіра.

Настала глуха пауза, в гостинній чути було, як тікають годинник.

Галино Павлівно, я промовила якомога обережніше, ви переписали квартиру людині, якого знаєте три місяці? До весілля?
І що? Свекруха підняла підборіддя. Я йому вірю, він хороший і порядний. Ви всі думаєте, що він якийсь не такий, а він не такий!
Ми нічого поганого не думаємо. Я зробила крок до неї. Просто… Можна було б трохи почекати. Навіщо поспішати?
Вам не зрозуміти! Це… Це доказ моєї любові! Галина Павлівна схрестила руки. Що ви всі знаєте про справжні почуття і довіру?

Марко нарешті заговорив:

Мамо…
Не хочу нічого чути! І тут я раптом побачила в ній вперту підлітку, а не зрілу жінку. Ви просто заздрите моєму щастю! Ви все зіпсуєте!

Свекруха рвучко вискочила з квартири, гримнувши дверима так, що серванти здригнулися.

…Весілля минуло скромно районний РАЦС, сукня з секонд-хенду, букетик із трьох троянд. Але Галина Павлівна сяяла так, наче виходила заміж у Софійському соборі. Валентин міцний чоловік із залисинами й масною посмішкою поводився бездоганно: цілував їй руки, підсував стілець, підливав шампанське. Ідеальний наречений.

Я спостерігала за ним украдки. Щось не те у його погляді. Коли Валентин дивився на Галину Павлівну, очі залишалися холодними, розважливими. Професійна ніжність. Навчена турботливість.

Я змовчала. Що толку все одно ніхто не чує?

…Перші місяці Галина Павлівна дзвонила регулярно не могла наговоритися, розповідала про ресторани, театри, куди водить її чоловік.

Він такий уважний! Учора приніс мені троянди просто так!

Марко кивав і мовчав, тоді йшов на кухню і довго сидів, втупившись у підлогу.

Я не допитувалася. Просто чекала.

Рік минув непомітно.

І ось дзвінок у двері…

Я відкрила і побачила перед собою зовсім іншу жінку. Свекруха постаріла на десяток років, очі ввалилися, зморшки стали глибшими, плечі згорбилися. В руках побитий чемодан. Той самий, з яким вона їздила у Львів.

Він мене вигнав, Галина Павлівна всхлипнула. Розвівся і вигнав. Квартира тепер його, по документах.

Я без слова відійшла, впускаючи її додому.

Чайник закипів швидко. Свекруха сиділа в кріслі, обіймаючи кружку, і плакала тихо, безнадійно.

Я так його любила. Все віддала йому. А він… просто…

Я не перебивала. Тільки гладила її по спині й чекала, поки вляжуться сльози.
Марко повернувся з роботи через годину. Став у дверях, побачив маму і обличчя його скамяніло.

Синочку… Галина Павлівна підняла очі, простягнула руки. Мені нема де жити… Ти не залишиш мене? Виділиш мені кімнату? Діти ж повинні дбати про батьків…
Стоп. Марко підняв долоню. Стоп, мамо.
У мене зовсім немає грошей. Все витратила на нього, до останньої копійки. Пенсія маленька, ти ж знаєш…
Я тебе попереджав.
Що?
Я тебе попереджав. Марко сів на диван, важко, ніби на нього впала ціла гора. Казав: не поспішай. Казав: вивчи цю людину. Не переписуй квартиру. Памятаєш, що ти сказала?

Галина Павлівна опустила очі.

Що ми не розуміємо справжнього почуття. Що заздримо твоєму щастю. Я все памятаю, мамо!
Марко… спробувала я втрутитися, але чоловік заперечно хитнув головою.
Ні. Хай почує. Він повернувся до мами. Ти доросла жінка. Ти зробила вибір. Знехтувала всіма, хто намагався тебе зупинити. А тепер хочеш, щоб ми все вирішували замість тебе?
Але я ж твоя мама!
Саме тому я й злюся! Марко різко встав, голос його зірвався. Я втомився, мамо! Втомився дивитися, як ти сама собі шкодиш, а потім приходиш до мене з благаннями про допомогу!

Галина Павлівна згорбилася, стала маленькою й нещасною.

Він мене обдурив, синочку. Я дійсно любила, вірила…
Вірила. Марко стиснув кулаки. Вірила настільки, що залишила квартиру чужій людині. Просто чудово. І нічого, що цю квартиру купив тато!
Пробач мені. Сльози знову потекли по її щоках. Я була сліпа, знаю. Але, будь ласка… Дай мені ще один шанс. Я більше ніколи…
Дорослі люди несуть відповідальність за себе, Марко говорив тихо, втомлено. Хотіла самостійності? Маєш. Шукай житло сама. Роботу також. Влаштовуйся як можеш.

Галина Павлівна пішла, плачучи в коридорі. Я провела ніч поруч із Марком просто тримала його за руку. Він не плакав лежав і дивився в стелю, іноді тяжко зітхаючи.

Я правильно вчинив? спитав під ранок, коли за вікном посвітлішало.
Так. Я ніжно торкнулася його щоки. Жорстко. Болісно. Але це правильно.

Як тільки розвиднілося, Марко подзвонив матері й знайшов їй кімнату в гуртожитку на околиці. Сплатив пів року наперед. Це була остання допомога, на яку він погодився.

Далі сама, мамо. Самостійно. Якщо будеш подавати до суду допоможемо, оплатимо, що потрібно. Але жити з нами ні…

Я слухала їхню розмову й думала про справедливість. Про те, як іноді найдорожчий урок це єдиний спосіб зрозуміти. Свекруха отримала саме те, чого заслужила своєю сліпотою.

Від цього на душі було одночасно гірко і спокійно. Хоча я відчувала: це ще не кінець, і все обовязково налагодиться. Хтозна як, але налагодиться.

Оцініть статтю
ZigZag
Ви просто заздрите – Мамо, ти серйозно? Ресторан «Прага»? Це ж мінімум п’ять тисяч гривень за вечерю! На людину. Ігор жбурнув ключі на полицю так, що вони з дзвоном відлетіли до стіни. Ольга обернулася від плити, де помішувала соус, і одразу помітила, як побіліли кісточки пальців чоловіка, що судомно вчепився в телефон. Він ще кілька хвилин мовчки слухав матір, а потім, вилаявшись під ніс, різко скинув дзвінок. – Що сталося? Замість відповіді Ігор важко впав за кухонний стіл та втупився в тарілку з картоплею. Ольга вимкнула конфорку, витерла руки рушником і сіла навпроти. – Ігор… – Мама зовсім з глузду з’їхала. Просто сп’ятила на старості літ. – Підняв очі, і Ольга побачила в них таку суміш злості та безпорадності, що в грудях защеміло. – Пам’ятаєш, я розповідав про того… Валерія з танців? Ольга кивнула. Свекруха згадувала нового знайомого місяць тому – мимохідь, ніяково посміхаючись і куйовдячи скатертину. Було це по-доброму: вдова, п’ятдесят вісім років, п’ять років самотності, і от – танцювальний гурток у Будинку культури, галантний кавалер, що вміє закружляти у вальсі. – Так ось. – Ігор відсунув тарілку. – Вона його в «Прагу» водила. Тричі за два тижні! Костюм йому купила за сорок тисяч. Минулих вихідних вони у Львів їздили. Вгадай, хто платив за готель і екскурсії? – Ніна Петрівна. – Бінго. – Він провів рукою по обличчю. – Мама копила ці гроші роками. На ремонт, на чорний день. А тепер спускає на мужика, якого знає півтора місяці. Просто жах… Ольга помовчала, підбираючи слова. Свекруху знала добре – романтична, довірлива до наївності. З тих жінок, що вірять у велике кохання навіть за півстоліття життя. – Слухай, Ігор… – вона поклала руку на його. – Ніна Петрівна доросла людина. Це її гроші, її вибір. Не втручайся – все одно поки що вона нікого не чує. – Олю, вона робить помилку за помилкою! – Так. І це її право. І, якщо чесно, ти трохи перебільшуєш. Ігор смикнув плечем, але не відсмикнув руки. – Я просто не можу дивитись, як вона… – Знаю, любий. Але ти не можеш прожити її життя за неї. – Ольга погладила його по зап’ястку. – Вона сама повинна нести відповідальність. Навіть якщо нам це не подобається. Врешті-решт, вона прекрасна, цілком адекватна людина. Ігор похмуро кивнув. …Два місяці промайнули швидко. Розмови про Валерія поступово зійшли нанівець – свекруха телефонувала рідше, говорила ухильно, ніби щось приховувала. Ольга вирішила: роман згас сам по собі, і перестала хвилюватись. Тому, коли в неділю ввечері подзвонили у двері й на порозі з’явилася Ніна Петрівна, Ольга не відразу зрозуміла, що відбувається. – Діти! Мої дорогенькі! – Свекруха влетіла до квартири, залишивши за собою шлейф солодких парфумів. – Він зробив мені пропозицію! Дивіться, ось дивіться! На пальці блищала каблучка з малесеньким камінчиком. Дешева, але Ніна Петрівна дивилась на неї так, ніби там сяє справжній діамант. – Ми одружуємось! Наступного місяця! Він такий… такий… – Вона притисла долоні до щік і заливським сміхом розсміялась. – Я ніколи не думала, що в такому віці… Та й взагалі, що ще коли-небудь так закохаюсь… Ігор обійняв матір, і Ольга помітила, як у нього розслабилися плечі. Можливо, все не так уже й погано. Може, Валерій справді кохає свекруху, а вони дарма насторожилися. – Вітаємо, мамо, ти заслужила щастя. – А я вже й квартиру на нього переписала! Тепер у нас справжня сім’я! – вибухнула Ніна Петрівна, і час ніби зупинився. Ольга перестала дихати. Ігор смикнувся, наче врізався у невидиму стіну. – Що… що ти сказала? – Квартиру. – Свекруха махнула рукою, не помічаючи їхніх облич. – Щоб він знав, що я йому довіряю. Це ж кохання, діти, справжнє! А кохання – це довіра. Повисла така тиша, що чути було, як цокає годинник у вітальні. – Ніно Петрівно… – Ольга заговорила першою, дуже повільно й обережно. – Ви переписали квартиру на людину, яку знаєте три місяці? До весілля? – І що? – Свекруха високо підняла підборіддя. – Я йому вірю, він хороший і порядний. Він не такий, як ви думаєте. А ви… ви просто думали про нього погано, я це відчувала. – Ми нічого не думаємо. – Ольга зробила крок вперед. – Але це… Можна було хоч до реєстрації почекати. Навіщо так поспішати? – Ви не розумієте. Це… Це доказ моєї любові. – Ніна Петрівна схрестила руки. – Що ви знаєте про справжні почуття, про довіру? Ігор нарешті розтис зуби: – Мамо… – Ні! – Вона тупнула ногою, й Ольга раптом побачила не дорослу жінку, а вперту підлітку. – Я не хочу нічого слухати! Ви просто заздрите моєму щастю! І хочете все зіпсувати! Свекруха розвернулася й вихопилася з квартири, ледь не збивши плечем косяк. За секунду грюкнула дверима, і у серванті затремтіли склянки… …Весілля пройшло скромно – районний РАЦС, плаття із секонд-хенду, букетик із трьох троянд. Але Ніна Петрівна світилася, ніби виходила заміж у Софії Київській. Валерій – кремезний чоловік з залисинами і хитрою посмішкою – поводився бездоганно. Цілував нареченій руки, підсував стілець, доливав шампанського. Ідеальний жених. Ольга спостерігала за ним крізь бокал – щось не так. Очі. Коли Валерій дивився на Ніну Петрівну, зіниці залишались холодними, обчисливими. Професійна ніжність. Відрепетирована турбота. Вона промовчала. Який сенс говорити, коли все одно не почують? …Перші місяці Ніна Петрівна телефонувала щотижня – задихаючись від захвату, перераховуючи заклади й театри, куди її водив чудовий чоловік. – Він такий уважний! Вчора приніс троянди – просто так, без приводу! Ігор слухав, кивав, а потім довго сидів мовчки, втупившись у стіну. Ольга не лізла з розмовами. Чекала. Рік пролетів непомітно. А потім – дзвінок у двері… Ольга відчинила і побачила на порозі жінку, яку ледве впізнала. Свекруха постаріла років на десять: зморшки врізались глибше, очі поглибшали, плечі згорбились. У руці – пошарпана валіза. Та сама, з якою їздила до Львова. – Він мене вигнав. – Ніна Петрівна схлипнула. – На розлучення подав і вигнав. Квартира… тепер його. По документах. Ольга мовчки поступилася, впускаючи її до квартири. Чайник скипів швидко. Свекруха сиділа у кріслі, обіймаючи чашку обома руками, і плакала – тихо, безнадійно. – Я так його любила. Я все для нього зробила. А він… він просто… Ольга не перебивала. Гладила свекруху по спині й чекала, поки сльози висохнуть. Ігор прийшов з роботи за годину. Зупинився у дверях, побачив матір – і його обличчя окам’яніло. – Синку. – Ніна Петрівна підвелася, простягнула до нього руки. – Дитино, мені ніде жити… Ти ж не залишиш мене? Виділи мені кімнату, я мало місця займу. Діти мають дбати про батьків, це ж… – Стоп. – Ігор підняв долоню. – Стоп, мамо. – У мене грошей нема. Зовсім. Я все на нього витратила, до копійки. Пенсія мала, ти ж знаєш… – Я попереджав. – Що? – Я попереджав тебе. – Ігор сів на диван важко, ніби на плечі звалився мішок з камінням. – Говорив: не поспішай. Говорив: пізнай людину. Говорив: не переписуй квартиру. Пам’ятаєш, що ти мені відповіла? Ніна Петрівна опустила очі. – Що ми не розуміємо справжнього кохання. Що заздримо твоєму щастю. Я все пам’ятаю, мамо! – Ігорю… – Ольга спробувала втрутитися, але чоловік похитав головою. – Ні. Нехай почує. – Він повернувся до матері. – Ти доросла жінка. Ти зробила вибір. Ти проігнорувала всіх, хто намагався тебе зупинити. А тепер хочеш, щоби ми розгрібали наслідки? – Але я твоя мати! – Саме тому я і злий! – Ігор підскочив, голос його зірвався на крик. – Я втомився, мамо! Втомився дивитись, як ти псуєш собі життя, а потім біжиш до мене з простягнутою рукою! Ніна Петрівна зменшилася, стала маленькою й жалібною. – Він мене обдурив, синку. Я справді любила, вірила… – Вірила. – Ігор провів рукою по волоссю. – Вірила так, що віддала квартиру чужому чоловікові. Геніально, мамо. Просто геніально. А нічого, що цю квартиру купив тато! – Пробач мене. – Сльози знову потекли по щоках. – Пробач. Я була сліпа, знаю. Але, прошу… дай мені ще шанс. Я більше ніколи… – Дорослі люди несуть відповідальність за свої вчинки. – Ігор говорив тепер тихо, втомлено. – Хотіла самостійності? Ось вона. Шукай житло сама. Працюй десь. Влаштовуйся, як знаєш. Ніна Петрівна пішла у сльозах, гучно схлипуючи на сходах. Ольга провела ніч поруч із чоловіком – мовчки, просто тримаючи його за руку. Ігор не плакав. Лежав, дивлячись у стелю, і зрідка тяжко зітхав. – Я правильно зробив? – спитав під ранок, коли світало за вікном. – Так. – Ольга погладила його по щоці. – Жорстко. Боляче. Але правильно. Вранці Ігор подзвонив матері й зняв для неї кімнату в комуналці на околиці. Заплатив наперед за пів року. Це була остання допомога, яку він погодився надати. – Далі сама, мамо. Сама. Так, якщо подаватимеш у суд – допоможемо, що треба оплатимо. Але жити з нами – ні… Ольга слухала цю розмову й думала про справедливість. Про те, що інколи найжорстокіший урок – єдиний, який працює. Свекруха отримала саме те, що заслужила своєю сліпотою. І від цієї думки було водночас гірко й спокійно. А ще її не полишала впевненість: це ще не кінець і все ще налагодиться. Хтозна як, але налагодиться…