Ехо у ночі
В реабілітаційне відділення Оксана Михайлівна потрапила за два тижні до Різдва. Раніше не виходило місць не було.
Здоровʼя серйозна справа, тож коли отримала направлення, Оксана Михайлівна дуже зраділа: той медичний центр, куди її відправляли, у Львові всі тільки й хвалили.
Та десь глибоко в душі щось все ж щеміло: ось-ось свята, традиції, кутя, вареники, запах хвої… А їй усе це доведеться пропустити.
З дитинства обожнювала ці дні: любила наряджати ялинку, прикрашати дім, пекти пампушки, ходити з дітьми на вертеп. Сама ця святкова метушня давала відчуття справжнього життя. А тут повинна від цього відмовитися.
Оксана Михайлівна з першого дня наполегливо повторювала собі, що нічого страшного, що ще свят вистачить, а до Водохреща, скоріш за все, вже буде дома.
І, здавалося б, переконала себе.
***
Поселили її в двомісній, світлій палаті з телевізором, де вже жила жінка майже удвічі молодша. Призначили купу корисних процедур, реабілітаційну гімнастику.
Оксана Михайлівна старалась як могла. Не пропускала жодного заняття, навіть у спортзал записалася. Дуже їй тренерка з лікувальної фізкультури сподобалась.
Лікарі хвалили, казали, що відновлення йде повним ходом.
Оксана Михайлівна посміхалась, кивала, але глибоко в серці сумувала.
Вперше в житті не готувалася до свят: не купувала подарунки, не думала про олівʼє, не вибирала плаття.
Святкові дні проминали десь далеко, мов їх і не було.
Здоровя дорожче, щораз нагадувала собі, все одно зустріну цей рік гідно, з сусідкою по палаті.
30 грудня сусідку виписали. Як тільки за нею зачинилися двері, Оксана Михайлівна залишилася сама. В абсолютній тиші.
***
31 грудня зранку зателефонували діти привітали, розпитували про самопочуття, пообіцяли навідатися після свят.
Однаково у всіх свої справи, сімї, турботи. Вдень кілька колег написали смс
А потім настала ніч.
***
Оксана Михайлівна чула, як після різдвяного привітання президента інші товариші по нещастю виходили в коридор.
Звично вигукували: З Новим роком! Щастя у хату!
Вона залишалася на місці.
Було таке відчуття, що між нею та все загальним святом невидима стіна.
І вона там зовсім зайва…
Оксана Михайлівна взяла мобільний: так кортіло почути чийсь голос!
Але… кому дзвонити?
Повно контактів
Мирослава однокласниця, з якою багато років не бачились, хіба що лайками обмінювались у фейсбуці.
Зручно. І зовсім порожньо.
Андрій колишній. Йому взагалі дзвонити нема сенсу.
Швидко перелистала далі.
Богдан син. Звичайно, він би зняв слухавку, поговорив би як треба, приїхав би миттю.
Але вона не могла здаватися слабкою. Син звик бачити маму сильною.
Й інші контакти нічого не дали. Не було в її житті людини, якій вона могла би дзвонити просто так, без нагоди. Їй здавалось її дзвінок буде недоречним. Так їй здавалося. Чи тим людям про неї хочеться згадати?
Та кому ж подзвонити? Хоч би комусь прошепотіла вона в стерильній тиші палати.
І розплакалася
Виходило, що все мала: дім, роботу, стаж, друзів і знайомих море.
А водночас нічого І нікого.
***
Відчувши це до кісток, Оксана Михайлівна вирішила втекти.
Натягла пальто, вийшла надвір. Холодне повітря вдарило в легені.
Поряд із реабілітаційним центром був невеличкий засніжений сквер. Вона повільно попрямувала туди, навіть не розуміючи навіщо. Просто треба було кудись іти.
На лавці сидів чоловік, приблизно її віку, може трішки старший.
Він не розглядав новорічні вогні Личакова, а дивився кудись у порожнечу.
Оксану Михайлівну щось вразило. Захотілось бодай одним словом з ним перекинутись.
Тихо сказала:
Добрий вечір.
Чоловік підняв очі і раптом щиро всміхнувся з тими зморшками-промінчиками навколо очей.
І вам доброго вечора. З новим роком!
Вона мимоволі всміхнулася у відповідь. Такі прості, теплі слова А десь всередині щось затремтіло.
А чого ви тут?
Вдома поговорити немає з ким, без поспіху відповів чоловік. Дружини не стало три роки тому. Донька в Польщі, сьогодні зранку подзвонила, привітала, сказала, що зайнята. От і сижу. А ви, бачу, з лікарні?
Оксана кивнула:
Так. Відновлююсь після хвороби. І, знаєте сьогодні зрозуміла, що мені нема кому подзвонити в новорічну ніч. В телефоні сотні номерів, а слова сказати нікому.
Він не здивувався.
Так Самотність підкрадається тихо. Якось розумієш: якщо стане погано ніхто не дізнається, ніхто не почує. І не прийде глянув на неї дуже уважно. Та ось, щоб не пропасти, треба наважитися першою заговорити. Як ви сьогодні Мабуть, ви сильна людина.
А я не відчуваю себе сильною
Це й не важливо, лагідно сказав він. Сильними не народжуються. Сильними стають, коли йдуть назустріч життю, навіть якщо воно відвернулося. І знаєте якщо завтра ви не прийдете я все одно чекатиму. Тепер я знаю, що ви є.
Його слова були настільки щирі, що Оксана раптом зрозуміла шукала, хто врятує її від самотності, а насправді й сама могла стати порятунком для когось іншого
***
Коли поверталась у палату, в кишені вже стискала папірець із номером телефону, який обережним, трохи тремтячим почерком написав її новий знайомий.
Порожнеча всередині не зникла, але в ній зʼявилося щось тепле. Відлуння чужого голосу:
Я чекатиму
Вперше за довгий час Оксана Михайлівна думала не про те, що втратила, а про те, що буде завтра. Просто завтра, із самого ранку.
Може, подзвонити? думала, засинаючи. Просто сказати: Доброго ранку, Степане ОлеговичуВона відклала мобільний, заплющила очі й дозволила собі просто слухати тишу новорічної ночі спокійну, вже не самотню.
В цій тиші наче почувся відгомін скверу, спокійне я чекатиму, і Оксана Михайлівна раптом відчула: завтра знову буде ранок. І новий день абсолютно справжній, зі снігом, кавою у лікарняній їдальні, неспішною розмовою біля лавки. І з кимось, хто бачитиме її не як пацієнтку, не як сильну, а просто як людину.
Вперше за багато років вона не готувалася до свята, але, здається, вперше справді зустріла його.
Бо святкова ніч подарувала їй не дзвінок, не подарунок і навіть не диво. Вона подарувала відлуння голосу, в якому жила надія.
І тепер Оксана Михайлівна вже точно знала: навіть у найтихішій порожнечі можна намацати перший тоненький місток до чогось нового. Варто лише наважитись сказати добрий вечір і вже ніколи не бути зовсім наодинці.
Десь за вікном поволі згасали феєрверки, а місто засинало, загорнуте в пухнасті обійми січня.
А Оксана Михайлівна, всміхаючись у напівсні, ніжно прошепотіла у темряву:
Я теж чекатиму.
