Мамо, я одружуюсь! — весело вигукнув, сказав син. — Я рада, — без особливого ентузіазму відповіла Софія Петрівна. — Ма, ну ти що? — здивовано запитав Віктор. — Та нічого… Де жити плануєте? — прищуривши очі, поцікавилася мати. — Тут, у нас. Ти ж не проти? — відповів син. — Квартира ж трикімнатна, невже не помістимось? — А в мене є вибір? — запитала мати. — Ну не винаймати ж квартиру? — зітхнувши, сказав син. — Зрозуміла, вибору у мене немає, — приречено мовила Софія Петрівна. — Мамо, зараз такі ціни на оренду, що на їжу не залишиться. — додав Вітя. — Та ми не назавжди, будемо працювати, відкладати гроші й купимо свою квартиру. Так же швидше вийде. Софія Петрівна знизала плечима. — Будемо бачити… Значить так: заселяєтесь, живете, скільки треба, але маю дві умови — за комуналку платимо на трьох, а хатньою робітницею я не буду. — Гаразд, мамо, як скажеш, — одразу погодився Віктор. Молодята справили скромне весілля і почали жити разом в одній квартирі: Софія Петрівна, Віктор та невістка Ірина. Від першого дня, як молодята оселилися, у Софії Петрівни зненацька з’явилися нагальні справи. Діти повертаються з роботи — а мами вдома немає, у каструлях пусто, в квартирі — хаос, що залишили, те і лежить. — Мамо, ти де була? — здивовано питає син ввечері. — Вітю, мене зі зв’язку викликали в Палац культури, співати у Хорі народної пісні. Голос маю, ти ж знаєш… — Та невже? — вражено відповів син. — А що? Ти просто забув, а я розповідала. Там такі самі пенсіонери, як я, збираються і співають. Я так гарно провела час, завтра знову піду! — весело відказала Софія Петрівна. — А завтра теж хор? — запитав син. — Ні, завтра літературний вечір, читатимемо Шевченка. — сказала Софія Петрівна. — Ти ж знаєш, як я його люблю! — Та невже? — не переставав дивуватися син. — Ну звичайно! Я тобі казала! Який ти неуважний до рідної матері! — з легким докором сказала Софія Петрівна. Невістка мовчки спостерігала за розмовою, нічого не кажучи. З часу, як син одружився, Софія Петрівна, ніби отримала друге дихання: ходила в різні гуртки для пенсіонерів, у її компанії з’явилися нові подруги, які час від часу весело, з печивом і чаєм, затримувались на кухні до ночі, грали в лото, гуляли, а іноді дивилася серіали так завзято, що не чула навіть, як діти повертаються з роботи й вітаються. До домашніх справ Софія Петрівна принципово не бралась, і всю роботу переклала на невістку й сина. Спочатку вони мовчали, потім Ірина стала косо поглядати, згодом вони почали тихо бурчати, а потім Віктор важко зітхав. Але на всі ці невдоволення Софія Петрівна не звертала жодної уваги, насолоджуючись активним життям пенсіонерки. Одного дня вона повернулася додому щаслива, наспівуючи “Черемшину”. Заходить на кухню, де молодята понуро вечеряють свіжозварений суп, і радісно повідомляє: — Дорогі діти, можете мене привітати! Я познайомилась із чудовим чоловіком, і ми завтра разом їдемо в санаторій! Хіба це не гарна новина? — Гарна, — одноголосно погодились син з невісткою. — А у вас все серйозно? — з пересторогою спитав син, трохи хвилюючись, чи не з’явиться ще один мешканець. — Поки не знаю, сподіваюсь — після санаторію стане ясно, — сказала Софія Петрівна, налила супу, з апетитом поїла і ще й добавку попросила. Після відпустки Софія Петрівна повернулась розчарованою. Сказала, що Олексій — “не її рівень”, але додала, що в неї все ще попереду. Клуби, прогулянки та дружні чаювання тривали. Зрештою, коли молодята вкотре повернулися у неохайну квартиру, з порожнім холодильником, Ірина не витримала, грюкнула дверцятами і роздратовано сказала: — Софія Петрівна, а ви не могли б займатися і хатніми справами? В квартирі безлад! У холодильнику – порожньо! Чому ми маємо все робити, а ви – ні? — А чого це ми такі сердиті? — з подивом спитала Софія Петрівна. — А якби ви жили окремо, хто би за вас усе прибирала? — Але ж ви тут є! — не здавалася Ірина. — Я вам не служниця! Уже вистачило мені тієї роботи. Я одразу сказала Віті: хатньою помічницею не буду, це моя умова. Що він тебе не попередив — не моя провина, — сказала Софія Петрівна. — Я думав, ти жартуєш, — розгублено відповів Віктор. — Тобто, ви хочете жити у злагоді й щоб я ще за всіма прибирала і готувала? Ні! Сказала — не буду, значить — не буду! Не подобається — можете спокійно жити окремо! — вирішила Софія Петрівна й пішла у свою кімнату. А наступного ранку, ніби нічого й не сталося, Софія Петрівна, наспівуючи “Ой, у вишневому саду”, одягла гарну блузку, намалювала губи червоною помадою та вирушила у Палац культури — її там чекав Хор народної пісні…

Мамо, я женюся! весело заявив син.

Радію, не надто захоплено відповіла Оксана Дмитрівна.

Ма, ти що, не рада? здивовано запитав Андрій.

Та нічого… А жити де плануєте? прищурилася мати.

Тут. Ти ж не проти? сказав син. Трикімнатна квартира, всім місця вистачить.

А в мене хіба є вибір? перепитала Оксана Дмитрівна.

Ну квартирy ж не орендувати, мамо? зніяковіло запитав Андрій.

Зрозуміло, вибору не маю… зітхнула Оксана Дмитрівна.

Мамусю, зараз такі ціни на оренду, що на їжу ледве вистачить. пояснив Андрій. Ми ж не навіки тут, попрацюємо, зберемо на свою квартиру гривень. Так і швидше буде!

Оксана Дмитрівна тільки плечима знизала.

Та хай буде так… погодилася вона. Але ось дві умови: за комунальні платіжки платимо на трьох і хатньою робітницею я не стану.

Добре, мамо, як скажеш! відразу приставав Андрій.

Молоді закохані справили скромне весілля і почали жити всі разом під одним дахом: Оксана Дмитрівна, Андрій і невістка Ярина.

Від першого ж дня, відколи молоді заселилися, у Оксани Дмитрівни раптово з’явилися термінові справи. Молоді поверталися з роботи, а матері вдома нема, каструлі порожні, у квартирі розгардіяш, усі речі розкидані так, як молоді покидали зранку.

Мамочко, ти де була? дивується ввечері Андрій.

Та і розумієш, Андрійчику, покликали з Будинку культури в народний хор співати! Я ж маю голос, ти ж знаєш…

Та невже?! спересердя здивувався син.

Авжеж! Просто забув, а я ж казала. Там збираються такі самі пенсіонери, як я, і співають народні пісні. Я так гарно провела час, завтра ще піду! весело повідомила Оксана Дмитрівна.

А завтра що, знову хор? питає син.

Ні, завтра літературний вечір у бібліотеці, будемо читати Шевченка. каже Оксана Дмитрівна. Ти ж знаєш, як я його люблю!

Правда?! знову здивувався Андрій.

Авжеж! Я тобі не раз казала! Який ти неуважний до матері! з ледь помітним докором сказала Оксана Дмитрівна.

Ярина німо стежила за діалогом.

Відтоді життя Оксани Дмитрівни ніби почало грати новими барвами: вона ходила до різних гуртків для пенсіонерів, до стареньких приятельок додалися нові весела компанія частенько навідувалася в гості, займала кухню до ночі, пила чай з галетами, що принесли по дорозі, грали в лото, а то гуляла по парку, або з головою поринала в серіал, навіть незчується, як діти вітаються з нею, повернувшись із роботи.

В домашні справи Оксана Дмитрівна принципово не втручалася, переклала всю роботу на Ярину і Андрія. Спершу молоді мовчали, потім невістка стала косо поглядати, далі обурено шепотітись, а згодом Андрій голосно зітхав. Та всі ці дрібниці Оксана Дмитрівна ігнорувала, ведучи активне й веселе життя для свого віку.

Одного дня вона прийшла додому, щаслива, навіть наспівуючи Гопак. Зайшла на кухню, де молоді їли свіжозварений борщ і радісно сказала:

Діточки, вітаєте мене! Познайомилася, уявіть, із чудовим чоловіком. Завтра їдемо в санаторій під Трускавець! То ж новина!

Справді! в один голос відповіли син із невісткою.

А серйозно у вас? обережно запитав Андрій, нервуючи, чи не прибавиться ще один житель.

Зарано казати, може після санаторію все зрозумію. відповіла Оксана Дмитрівна, налила борщу й з апетитом поїла, заодно ще й добавку взяла.

Після тієї поїздки мати повернулася розчарованою мовляв, Петро не її рівень, розійшлися, але одразу додала, що у неї ще попереду багато цікавого. Гуртки, прогулянки та посиденьки тривали далі.

Зрештою, коли молоді вкотре ввійшли в не прибрану квартиру з порожнім холодильником, Ярина не витримала, гучно гримнула дверцятами холодильника й роздратовано сказала:

Оксано Дмитрівно! Ви не могли б допомогти з хатою? Тут безлад! Холодильник порожній! Чому ми маємо все робити по дому, а ви ні?

А чом це такі сердиті? здивувалася Оксана Дмитрівна. А якби ви жили окремо, хто б вам все робив?

Але ж ви живете тут! аргументувала невістка.

А я не кріпачка, щоб цілими днями служити. Своє я вже відслужила, з мене досить! Взагалі, я одразу Андрія попередила, що не буду хатньою робітницею, це була моя умова. А що він тобі не сказав моя провина? відповіла Оксана Дмитрівна.

Та я думав, ти жартуєш розгублено сказав Андрій.

Виходить, хочете жити казково, ще щоб я тут за всіма доглядала, речі піднімала, їжу готувала? Ні! Сказала не буду, отже, не буду! А якщо не подобається можете спокійно жити окремо! сказала Оксана Дмитрівна й пішла в свою кімнату.

А наступної ранку, як ні в чому не бувало, наспівуючи Ой, у полі троянда, одягнула святкову сорочку, нафарбувала губи червоною помадою й рушила до Палацу культури, де на неї вже чекав її улюблений Хор народної пісні…