Леонід вперто не вірив, що Ірина — його донька: Віра працювала продавчинею у сільському магазині, а пліткували, що часто в підсобці з чужими чоловіками закривалася. Тому чоловік і не приймав серцем тендітну Іринку, яку невзлюбив змалечку. Єдиним, хто справді любив онуку, був дідусь Матвій, який залишив їй у спадок свій будинок на самому краю українського села біля лісу. Іринку любив лише дід Матвій У дитинстві Іринка часто хворіла, була маленькою й тендітною, «Ні в нас, ні у вас у роду таких дрібних нема», — казав Леонід. — «А ця дитина, як горщик — два вершки». Згодом нелюбов батька перейшла й до матері. По-справжньому любив Іринку дід Матвій. Його будинок стояв край села, при самому лісі. Завжди ходив у ліс — по ягоди та лікувальні трави, взимку підгодовував звірів. Селяни вважали його трохи дивакуватим, іноді навіть боялися, бо траплялося, що його слова справджувались. Проте всі ходили до нього за цілющими травами і відварами. Дружину Матвій поховав давно. Його втіхою стали ліс та внучка. Коли Ірина пішла до школи, частіше жила у діда, ніж вдома. Матвій навчав її мудрості цілющих трав. Іринка добре вчилася, мріяла лікувати людей. Мати казала, що нема грошей на навчання. А дід підбадьорював, мовляв, в разі потреби й корову продасть, аби Іринка стала лікарем. Заповідав онуці дім і щасливу долю Віра навідувалася до батька рідко, але коли в сина Андрія в місті були проблеми з боргами, прийшла просити грошей. «Коли припекло, тоді і прийшла?», — строго запитав дід Матвій і відмовив: «Я борги Андрія не покриватиму, мені онучку треба вчити». Віра злісно вигукнула: «Не хочу вас обох бачити, нема в мене більше ні батька, ні доньки!», — й захоплено вибігла з дому. На навчання в медичний коледж Іринці допомагав лише Матвій, підтримувала і стипендія, бо вона добре вчилася. Перед випуском у медколеджі Матвій захворів. Він повідомив онуці, що заповідає їй своє обійстя, і наказав, щоб не забувала про дім, бо хата живе, поки в ній чути людський дух. «Не бійся ночувати сама — тут доля тебе знайде. Будеш щаслива, дитино», — пророче сказав дід. Здійснилося пророкування Матвія Матвій помер восени. Ірина працювала медсестрою в районній лікарні. На вихідних їхала до дідового будинку, розтоплювала піч взимку. Дров було вдосталь. Одного морозного вечора у село прийшла заметіль, дорогу замело. Іра почула стук у двері: перед нею стояв незнайомий юнак. «Добрий вечір, допоможіть з лопатою — автівка застрягла біля вашої хати». Вона запропонувала допомогу, але чоловік, Стас, жартома зауважив, що не хотів би, аби ще й її заметіль накрила. Ірина запросила його до хати на чай, поки негода. Стас цікавився, чи не страшно Ірі жити самій біля лісу. Та пояснила, що лише на вихідних живе тут, а працює у райцентрі. Він запропонував підвезти її до райцентру, бо йому самому туди треба. Після тієї зустрічі Іринка часто бачила Стаса, а він казав, що її трав’яний чай його зачаровує. Справжнього весілля не було — Ірина не прагнула святкувань, але у них була справжня любов. Коли народився первісток, в пологовому дивувались, як у такої крихкої жінки народився здоровий хлопчик. На питання про ім’я Ірина відповіла: «Буде Матвієм — на честь найдобрішої людини».

Я не один раз ловив себе на думці, що Орися не моя донька. Марія, моя дружина, працювала в магазині. Село гуділо чутками, що вона часто закривається в підсобці з різними чоловіками. Тому я й не міг прийняти, що ця тендітна дівчинка моя кров. Почав до доньки холодно ставитися. Лишень дідусь допомагав Орисі й залишив їй у спадок хату.

Орисю любив тільки дідусь
Ще з малечку Орися часто хворіла, була квола й низенька. «Ні в нашому, ні в твоєму роду таких дрібних немає», бурмотів я. «Ця дитина з горщика два вершка». З роками моя байдужість до доньки перейшла й на Марію. Справжню любов Орисі давав лише дід Семен. Його будинок стояв на околиці села, біля самого лісу. Все життя Семен трудився лісником. Навіть після виходу на пенсію щодня ходив до лісу: збирав ягоди, лікувальні трави і взимку підгодовував тварин. Селяни вважали Семена трохи дивним, навіть побоювались його іноді слова його здійснювались, наче передбачення. Незважаючи на це, за травами й відварами ходили тільки до нього.

Семен давно поховав дружину, єдиною потіхою для нього залишився ліс і внучка. Коли Орися пішла до школи, вже більше перебувала у дідуся, ніж удома. Семен навчав її розбиратися у травах і корінні, а дівчинка все схоплювала на льоту. Як її питали, ким хоче стати, відповідала: «Буду лікувати людей». Марія казала, що грошей на навчання немає, але дід завжди тішив казав, що все владнає, навіть корову, якщо треба, продасть.

Залишив їй хату і щастя в спадок
Марія рідко заходила до Семена, але одного дня зявилася несподівано приїхала просити грошей. Її син Славун програвся у картах в Тернополі, його побили та пригрозили якщо не дістане грошей, буде лихо. «От коли припекло, тоді мої двері згадала?» суворо вимовив Семен. «Роки тебе не було. Я за Славунові борги відповідати не збираюся. Маю внучку вчити». Марія вибухнула люттю: «Я вас обох бачити не хочу, не маю більше ні батька, ні доньки!» вигукнула і вибігла з хати.

Коли Орися вступила до медичного училища, батьки й копійки їй не дали. Лишень дідусь допомагав, а ще врятувала стипендія дівчина добре вчилася. Перед закінченням навчання Семен тяжко захворів. Чуючи наближення своєї години, сказав Орисі, що залишає їй хату та наказав не забувати домівку, навіть коли шукатиме щастя в місті. «Печі топи взимку, душу дому зберігай. Не бійся тут ночувати сама. Тут і свою долю зустрінеш», прорік він. «Ти будеш щаслива, люба моя». Я не знав, звідки така певність у нього.

Передбачення дідуся здійснилося
З осені Семен відійшов у засвіти. Орися працювала медсестрою у районній лікарні. На вихідні їздила до дідусяної хати розтоплювала грубку, берегла тепло. Дров Семен назаготовляв вдосталь. Якось прогноз обіцяв негоду, а в Орисі випало два вихідних. Сидіти в квартирі їй набридло винаймала кімнату у стареньких родичів подруги зі училища.

Ввечері прибула в село. А вночі здійнялася заметіль. Вранці вітер вщух, але сніг падав і падал дороги не виднілось. Поштовх у двері насторожив Орисю. На порозі стояв незнайомий хлопець. «Добрий день. Треба машину відкопати, застряг навпроти вашої хати. Маєте лопату?» спитав. «Он біля ганку. Візьміть. Бажаєте, допоможу?» відповіла. Високий незнайомець усміхнувся з іронією: «Ще би мало тебе заметіль замести».

Парубок вправно орудував лопатою, завів авто, проте й кілька метрів не проїхав знову застряг. Узявся знову чистити. Орися запросила його до хати на гарячий чай. Спокійно пояснила, що тут часто навідується. Працює в місті, а в село приїздить на вихідні. Обмірковує, як буде добиратися, якщо автобус не приїде. Незнайомець, який назвався Ростиславом, запропонував провести, бо теж мав їхати до райцентру він там мешкає. Орися погодилась.

Після роботи якось йшла додому пішки і несподівано біля неї зявився Ростислав. «Мабуть, ваш травяний чай з чарівними властивостями, засміявся. Дуже хотілося вас знову побачити. Та й чай ваш ще раз попробувати». Весілля не справляли Орися не прагнула. Ростислава це здивувало, але він поступився їй. Натомість у них була справжня любов. Я ж, дивлячись на цю пару, зрозумів: не лише у книжках чоловіки дружин на руках носять. Коли Орисю благословили у пологовому дивувалися, що така немічна жінка народила богатиря! На питання про імя сина, Орися відповіла: «Буде Семеном, на честь найдобрішої людини».

Тепер, переступаючи дідову хату, я бачу, як сердечність, добро і уважність змінюють людську долю. Справжня любов і тепло це більше за будь-які підозри й зраду. Цінувати треба тих, хто поруч, і бути великодушним навіть тоді, коли серце болить.