Так, обирай: або я, або твій брат зі своєю компанією красунь! Ти зовсім страх втратив. Родичів своїх на мене повісив, а тепер ще й чужих дівчат тягнеш? А нічогенько ти влаштувався, між іншим!
Олеся стояла посеред спальні, аж руки тряслися. В одній вона стискала доказ із чужого життя чиюсь капронову панчоху. Щойно витягла її з-під ліжка і одразу ясно: це точно не її.
Артем, замість того, щоб вибачитися чи впасти на коліна, закотив очі, ніби то вона, Олеся, сама тут мужиків водить. Тупцював, нервово поглядаючи на двері.
Олеся, ну що ти оце починаєш? З мухи слона робиш, бурчав Артем. Це ж гість. Мій брат і, між іншим, твій дівер. Він раз привів дівчину то тобі що, їжака в штани підклали?
Олесі не було шкода. Вона відчувала щось липке й холодне відразу, ніби улюблені черевики в багно занурила.
Вона бачила метушливі очі Артема шукав підтримку в того, хто останні пів року прижився в їхній квартирі. Богдан же, брат, не поворухнувся.
Це моя квартира, і я не хочу тут бачити зайвих людей, ледве стримуючи себе, процедила Олеся. І, до речі, твого брата теж. Купиш собі житло хай там хоч жираф тусується. А мою, будь добрий, звільняй.
Тепер вже Артем очі витріщив. Хоча, як на Олесю, тут нема чому дивуватись. Це, так би мовити, фінал очевидний.
Ой, Арче, поїхали вже, тягнув Богдан із вітальні. Знайдемо квартиру скромнішу, зате без проїдання нервів. Баба з воза кобила легше.
Артем, наче по команді “ап!”, дістав із шафи спортивну сумку, почав жбурляти туди майки з джинсами, зарядки, труси
Ще пошкодуєш, Олеся, пробурмотів, не дивлячись у її бік. Кому ти крім мене потрібна…
Виходили вони з такою гучністю, що хрусталь у серванті задрижав.
Олеся залишилася сама у квартирі, де несподівано стало чутно як муха дзижчить. Вона сіла на розкидане ліжко, стискаючи ту злощасну панчоху. Як це трапилось? Коли її затишна двушка від бабусі перетворилася на нічліжку?
Колись, два роки тому, вона познайомилась з Артемом. Вони були як вода і масло. Вона тиха і трохи дикувата, й досі губилася між людьми. Він гучний, балакучий, завжди в русі. Обоє ще були студентами, але Артем вже таксував і майстерно залицявся: то шоколадку принесе, то віршик продекламує, то в ресторан заведе. Олесі, відмінниці й скромниці, все це здавалось дивом.
Пропозиція з’їхатись пролунала раптово, ніби автобус з’явився із-за рогу.
Без тебе й хвилини не можу, малеча, мурмотів він, обіймаючи її. Хочу прокидатися і засинати разом.
Олеся тоді відтанула, а через пів року випадково дізналася правду: просто господар вигнав Артема за шум, треба було терміново десь оселитися. Вона тоді списала це на збіг у всіх, мовляв, бувають складні періоди.
Жили вони тихо-мирно, хоча й небагато статків мали. Олеся вранці бігла на навчання, ввечері репетиторствувала, щоб заробити гривню на закупи. Артем також щось докладав у спільну скарбничку. Та їхній дует незабаром став тріо.
Артемчику, ти ж казав, брат твій приїде до університету вступати… Може, покличемо в гості? запропонувала якось Олеся.
Вона й не здогадувалася, як Богдану сподобається цей “візит”. Спершу заскакував раз на два дні, далі щовечора, невдовзі оселився. Олеся, вихована бути господинею, годувала двох бугаїв, мила гори посуду, прала їхні речі. І все без допомоги.
Богдан навіть не думав про університет.
Богдане, ти ж тепер студент, а гуртожиток у вас не дають? питала на третій місяць.
Так я не поступив, спокійно відрізав. По балах не пройшов. Буду наступного року.
Олеся тоді очі округлила від жаху. Вона вже здогадувалася сам Богдан не вийде, а навіщо? Вітальня в його повному розпорядженні, годують, обслуговують, телефону валандається, нові друзі щовечора.
Ситуація погіршилась, коли Артем пішов з роботи.
Начальник дурний, заявив. Вимог, як у податковій, а зарплата копійчана. Ти не переймайся, буду поки таксувати і шукатиму щось толкове.
Пошуки затягнулись, підробітки раз на тиждень. В Олесиній квартирі цілими днями валялися на дивані два 100-кілограмові “доньки”. І обидва у неї на шиї.
Вкладатися в бюджет було все складніше. Продукти зникали миттєво. Сковорода з котлетами, розрахована на два дні, зникала за вечір. Комуналка росла. А Богдан з Артемом, здавалось, чекали манни небесної.
Олеся поверталась додому а там гори немитого посуду. Брудна білизна на підлозі у ванній. У кутках клубки пилу.
Вперше вона спробувала обуритися Артем подивився на неї, як на злодійку дітей.
Олесю, ну навіщо ти? Тобі тарілки супу для брата шкода? Людина зараз таке переживає велике місто, стреси. Поблажливіше треба, ти ж жінка…
Олесю все виставляли скнарою та жаднючею. Вона зціплювала зуби, знову йшла до плити, мила за ними унітаз, мовчала, боячись зіпсувати крихкий спокій. Здавалося, так і треба.
Але коли вона, повернувшись, знайшла недопиту бичачу пляшанку вина і три бокали, насторожилась. А як побачила капронову панчоху усе, терпцю вже не стало.
Перша ніч у порожній хаті була неспокійною. Дивно, та тиша, виявляється, може бути гучною. Не вистачало навіть богданового хропіння, тріскоту телевізора чи тупотіння Артемових капців.
А вранці страх самотності змінився на несподіване полегшення. Олеся відкрила холодильник вчорашній сир цілісінький. Сік цілий. Ніхто не сьорбав молоко з пакету. На столі ні крихти, ні ножа з маслом. Вперше за довгий час вона була єдиною господинею.
Ввечері накотила туга Олеся поїхала до подруги Віри. Хочеться виговоритись.
Олесю, ти, звісно, хороша, але наївна як порося, лагідно сказала Віра. Вони вже, певно, іншій дамі вуха гріють. Зрештою, ще незрозуміло, чий це був панчоха Може, й Артем розважався. Скажи «дякую» тій дурненькій: якби не панчоха, так би далі годувала двох паразитів.
Повернувшись, Олеся затіяла не просто прибирання ритуал очищення! Викинула всі забуті шкарпетки, обгортки, порожні цигаркові пачки Навіть подарунки все геть. Помила підлогу хлоркою, змінила білизну тільки тоді видихнула.
В кінці місяця склала фінанси і здивувалася: тепер навіть може відкладати щось на чорну годину.
Минуло півтора року
Олеся змінилася. Влаштувалась у приватну школу, навчилась казати «ні», не бігала догоджати всім навколо. І ось у її житті зявився Олег: інженер, старший на пять років, з власною квартирою (ну, поки в іпотеці). Переїжджати вона не поспішала, приглядалася до нього пів року. Вирішили жити у Олесі: її квартира ближче до центру. Олег свою здає щоб швидше розрахуватися з банком.
Все йшло рівно, поки якось увечері Олег, відклавши телефон, не заявив:
Олесю, мамі треба обстеження пройти. У селі такого не зробиш, тож їй треба приїхати до нас на тиждень, може, два. Як ти на це дивишся?
Олеся аж завмерла. В уяві лежить Богдан, хропе за стіною, реве телевізор Знову стати гостею у власній оселі?
Вона глянула на Олега: чекає відповіді, від цього, здається, залежить їхнє майбутнє. Що робити? Змовчати? Підлаштуватись? Знову перестати бути собою?
Олеся вдихнула глибоко.
Олеже, я дуже поважаю твою маму, але у мене є принцип: ніхто не лишається ночувати у моїй хаті. Ні твої, ні мої. Наш дім наша фортеця і тільки наш. Без образ, добре? Маю от такого таракана у голові.
Мовчанка. Олеся вже зібралася захищатися.
Але Олег тільки здивовано підняв брови, потім усміхнувся:
Воно й на краще. Є ж ще варіанти, може, щось ближче до лікарні знімемо на той час. Щоб усім було зручно й нікому нерви не псувати.
Олеся мало не плакала: йому справді не образливо?
Олег підійшов, обійняв:
Та на що ображатися? Всі люди з причудами. Головне домовитись.
Олеся вперше по-справжньому відчула: навчилася казати “ні” і знайшла людину, якій її “ні” не здається початком війни. З цього дня двері в її квартиру й душу лише для тих, хто витирає ноги, перш ніж зайти.
