ТИ МОЄ ЩАСТЯ?
Якщо чесно, я й гадки не мала виходити заміж. Якби не наполегливість майбутнього чоловіка, донині жила б, як вільна пташка. Тарас, мов нетерплячий метелик, кружляв навколо мене не зводив очей, догоджав у всьому, кожну порошинку змітав У підсумку, я здалася. Ми одружилися.
Тарас одразу став домашнім, близькою людиною з ним легко і спокійно, як у мяких капцях у затишній кімнаті.
Через рік народився наш син Святослав. У Тараса була робота в іншому місті додому він приїздив раз на тиждень. Завжди привозив для нас із Святославом смаколики. Одного разу, як завжди, взялася прати чоловікові речі. Стала перевіряти кишені це вже у мене стало звичкою. Якось я навіть випрала його водійські права
З того часу ретельно перевіряю всі поглиблення у кишенях перед пранням. Цього разу з брюк випав листок, складений вдвоє. Розгорнула, прочитала. Це був довгий список шкільного приладдя (якраз серпень на дворі). В самому кінці дитячою рукою написано: “Тату, повертайся скоріше.”
Ось як мій чоловік проводить час на стороні! Двоєженець!
Не влаштовувала сцен, швидко зібрала сумку, сина ще й три роки не минуло, за ручку і до мами. Надовго. Мама дала нам із сином кімнату:
Живіть тут, поки не помиритеся.
Мені закралася думка провчити невдячного чоловіка. Згадала однокласника Романа. І вирішила з ним закрутити роман! Роман завжди проявляв до мене увагу в школі, й після. Телефоную:
Привіт, Ромко! Ти ще не одружився? почала обережно.
О, Надія? Привіт! Яка різниця одружився чи розлучився… Може, побачимось? ожвавився Роман.
Мій несподіваний роман тривав пів року. Тарас щомісяця приносив Святославу аліменти. Вручав мамі і мовчки йшов.
Я знала, що чоловік живе з Катериною Єсєєвою. В неї була донька від першого шлюбу. Катя наполягала, щоб донька називала Тараса татом. Вони всі мешкали у квартирі Тараса. Коли Катя дізналася, що я пішла, вона з донькою одразу переїхала до нього із іншого міста. Катя обожнювала Тараса: вязала йому теплі шкарпетки й светри, смачно готувала. Про це я дізналася згодом. Все життя потім пригадувала Тарасу цю Катю Єсєєву. А тоді мені здавалось, що наш шлюб себе вичерпав, пережив крах
Але, зустрівшись за чашкою кави (обговорювали розлучення), на мене й Тараса раптом нахлинули добрі спогади. Тарас зізнався у безмежній любові, просив пробачення. Казав, що не знає, як виставити докучливу Катю.
Я страшенно пожаліла його. Ми знову воззєдналися. До речі, Тарас нічого не знав про Романа. Катя з донькою назавжди покинули наше місто.
Минуло сім років щасливого сімейного життя. Та потім Тарас потрапив у ДТП. Операції на нозі, реабілітація, ходив із паличкою. На відновлення знадобилося два роки. Все це страшенно виснажило чоловіка. Тарас почав міцно випивати. Перестав бути собою, замкнувся. Дивитись на все це було боляче. Умовляння не допомагали. Він мучив і себе, і нас із сином. Від будь-якої допомоги відмовлявся.
На роботі веслувати моїми сльозами став Павло. Він терпляче слухав мене у курилці, гуляв після роботи, підтримував. Павло був одружений, дружина чекала другу дитину. Досі не розумію, як ми з Павлом опинилися в одному ліжку. Дурниці! Павло нижчий за мене, якийсь дрібний, зовсім не в моєму смаку.
І понеслося! Павло водив мене по виставках, концертах, балетах. А коли його дружина народила доньку, Павло загальмував із усіма розвагами, звільнився й влаштувався на іншу роботу. Мабуть, подумав: “з очей з серця геть”? Я не претендувала, тож відпустила його без вагань. Павло допоміг лише тимчасово приглушити душевний біль. Я не збиралася втручатися в чужу сімю.
Чоловік мій далі топився у чарці.
…Через пять років ми з Павлом випадково зустрілися, і він цілком серйозно запропонував мені стати його дружиною. Мені стало смішно.
Тарас таки ненадовго взявся за розум. Виїхав на заробітки до Чехії. Я в той час була справною дружиною і уважною матірю, всі думки лише про сімю.
Тарас повернувся через пів року. Ми зробили ремонт у квартирі, купили техніку. Нарешті він відновив свою іномарку. Здавалось живи та радій. Але ні! Чоловік знову зірвався запив. Почалися справжні кола пекла. Друзі його приносили додому, сам дійти не міг. Я часто бігала районом, шукаючи тимчасово неадекватного чоловіка. Знаходила десь на лавочці, з вивернутими й порожніми кишенями, тягла додому. Чого тільки не траплялося.
І ось, якось навесні, стою сумний на зупинці. Пташки щебечуть, сонце усміхається, гріє, а в мені ні грама тієї весняної радості. І тут чую, хтось ледь чутно шепоче на вухо:
Може, я зможу допомогти з вашою бідою?
Обертаюся. Господи! Який ароматний вродливець! А мені тоді сорок пять. Невже, стану знову ягодою? Але я зніяковів, як юна дівчина. На щастя, підійшов автобус я вмить вскочив і поїхав. Щоб не згубитися ще більше. Чоловік махнув мені рукою. Мої думки весь день були лише про нього. Я ще пару тижнів мучився для порядку
Але Єгор (так звався незнайомець) наполегливо руйнував мою оборону, як танк. Щоранку чекав мене на тій же зупинці. Я вже й не спізнювався, виглядав здалеку, чи стоїть мій мачо. Єгор, помітивши мене, посилав усмішку й повітряні поцілунки.
Якось, ранком, приніс великий оберемок червоних тюльпанів.
Ну і куди я з квітами на роботу? Мене ж одразу розкусять дівчата. Без вини винним стану.
Єгор засміявся:
Ой, не подумав про такі страшні наслідки.
Тут же вручив букет якійсь бабусі, що стежила за нами. Бабуся розцвіла. Дякую, сину! Бажаю тобі палку любу! Я зашарівся. Добре, що не побажала молоденьку вмер би від сорому.
Єгор усміхнувся:
Надіє, давайте разом станемо винними! Не пошкодуєте.
Зізнаюсь, пропозиція була доречною й приємною. Тим паче, з Тарасом тоді стосунків не було. Він часто лежав деревом без руху й памяті.
Єгор виявися некурящим, тверезим, колишнім спортсменом, йому було 57, чудовим співрозмовником. Розлучений. В ньому було щось магічне!
Я з головою поринула у це кохання! Це був вир пристрасті. Три роки металася між домом і Єгором. Душа хвилювалася.
Зупинися ні сил, ні бажання. Але коли зявилося таки бажання розірвати все, сили не знайшлося. Як у нас кажуть: Жене дівка парубка а він не йде! Єгор повністю заволодів моєю душею й тілом. Відомо, що сподобається то й розум відступає. Коли Єгор поруч, я втрачав дар мови! Це було як помутніння розуму! Але все одно відчував ця пристрасть добра не принесе. Любові до Єгора не було.
Повертаючись ізмученим додому, після буремного коханця, хотілося притулитися до чоловіка. Хоч пяного вщент, хоч з запахом, але рідного чистого! Свій сухар завжди смачніший за чужий пиріжок! Здавалося, ось вона правда життя! А пристрасть від слова страждати. Хотілося вже відболіти за Єгором і повернутися до сімї, а не безжурно кидатися у забави. Так думав розум, а тіло летіло у солодку прірву. Я ще була полоненою всепоглинальної пристрасті. Зупинити себе не вдавалось.
Мій син знав про Єгора. Якось він побачив нас у ресторані, коли прийшов зі своєю дівчиною. Довелося познайомити Святослава й Єгора. Вони потиснули руки й розійшлися. Ввечері Святослав дивився мені у вічі, вимагав пояснень. Я віджартувався мовляв, колега запросив обговорити проект. Ну так, у ресторані, кивнув син. Святослав не засуджував. Просто просив не розлучатися з татом. Мовляв, дочекайся, може, папа опамятається, схаменеться.
Я почувався заблуканою вівцею. Розлучена подруга наполегливо радила: Та кинь до біса тих коханців і заспокойся! Я замислився над її словами. У подруги, яка вже третього чоловіка дослужила, був величезний досвід. Повторюсь це були логічні висновки. Але зупинився тільки тоді, коли Єгор спробував підняти на мене руку.
Це була межа. Недарма подруга казала: Море тихе доки на березі стоїш Мов пелена з очей спала. Три роки мук! Фух! Свобода! Довгоочікуваний спокій!
Єгор ще довго домагатиметься мене, чекатиме скрізь, благатиме на колінах перед усіма Я залишився непохитним. Подруга цілує мене й дарує чашку з написом Ти правильний!
Щодо Тараса, то він усе знав про мої пригоди. Єгор йому телефонував і розповідав. Любовник був впевнений, що я піду з сімї. Тарас одного разу сказав:
Слухаючи пісні твого кавалера, хотів просто тихо вмерти. Адже у всьому сам винен! Сам! Втрапив дружину. Проміняв на зеленого змія. Дурень. Що я міг тобі сказати
Минуло десять років. У нас із Тарасом дві онучки. Якось сидимо за столом, пємо каву. Я дивлюся у вікно. Тарас ніжно бере мене за руку:
Надіє, не шукай щастя на стороні. Я твоє щастя! Віриш?
Вірю, мій єдинийЯ усміхаюсь не словами, а поглядом, таким, як у юності. Відчуваю тепло його руки, ніжність, яка не вимагає пристрасті чи доказів. Наші онучки сміються з сусідньої кімнати, щось вигадують для свого лялькового театру. В голові миттєво спалахує думка: усе це, роки помилок, сумнівів, втрат і короткого щастя було дорогою до цієї миті. Я притискаю руку Тараса до серця:
Вірю. Вірю, як у схід сонця після довгої ночі.
Тарас дивиться на мене, як колись, на перших побаченнях із відданістю, що пережила бурі. Я більше не шукаю своє щастя воно давно поруч, то просто треба навчитися його берегти, як цю спільну чашку кави, ранкову усмішку, наші невеличкі радості.
За вікном знову цвітуть тюльпани, і я мовчки дякую долі за свій вибір. Ми сидимо вдвох, смакуючи тишу, в якій розчиняється все зайве залишаємо лише найважливіше: просте, справжнє щастя бути разом.
