Дива не сталося
Катерина вийшла з сином з пологового будинку. Дива не сталося. Батьки її не зустріли. Світило весняне сонце, вона щільніше закуталась у свою вже вільну куртку, однією рукою тримала пакет з речами й документами, іншою краще влаштувала немовля і рушила вперед.
Куди йти не знала. Батьки категорично відмовились, щоб вона забирала дитину додому, мати вимагала написати відмову. Але Катерина сама з сиротинця, від неї також відмовились, і вона пообіцяла собі, що ніколи не вчинить так зі своєю дитиною, чого б це їй не коштувало.
Виросла вона у прийомній родині, тато й мама ставились до неї добре, як до рідної, навіть трохи балували, не навчили самостійності. Одначе жили скромно, часто хворіли. Зараз Катерина розуміла, що сама винна в тому, що у її сина немає батька.
Здавалось би, хлопець був серйозний, обіцяв познайомити з ріднею, а коли Катерина повідомила про вагітність, сказав, що до дітей не готовий. Зібрався й пішов, телефон більше не відповідав мабуть, заблокував її номер.
Катерина гірко зітхнула:
Ніхто не готовий ні батько дитини, ні мої батьки. А я готова взяти всю відповідальність на себе.
Вона присіла на лавці, підставила обличчя сонцю. Куди податись? Чула, що є притулки для таких, як вона, але соромилась дізнатися адресу до останнього сподівалась, що батьки приїдуть. Але вони… не приїхали.
Катерина вирішила триматися свого плану поїхати в якесь село до бабусі, може, та прихистить. Катерина працюватиме на городі, допоки платитимуть допомогу і потім знайде роботу. Обовязково їй пощастить.
Вона взяла телефон, щоб подивитись, звідки йдуть автобуси в села. Адже бабусі часто добрі, і, може, доля усміхнеться. Катерина перевернула міцніше сонного сина, дістала старенький смартфон і мало не потрапила під авто на переході.
Водій, високий сивий чоловік, вибіг та почав кричати на Катерину, що вона йде, куди очі бачать, загубить себе і дитину, а йому тоді в тюрму сідати на старості.
Катерина злякалась, на очі навернулися сльози, це відчув син прокинувся і заплакав. Чоловік подивився на них і спитав, куди вона прямує з немовлям. Катерина, схлипуючи, відповіла, що й сама не знає.
Сідай у машину. Поїдеш до мене, там заспокоїшся, вирішимо, що робити далі. Дитина зовсім розплакалась, не стій на дорозі. Мене, до речі, звати Костянтин Григорович, а тебе як?
Я Катерина.
Сідай, Катерино, допоможу.
Він привіз молоду маму з дитиною до своєї квартири. Виділив їй окрему кімнату, щоб нагодувала сина.
Квартира у нього велика, трикімнатна. Міняти дитині не було на що Катерина попросила Костянтина Григоровича купити памперси та дала йому свій гаманець з лишками гривень. Але чоловік відмовився брати гроші, сказавши, що витрачати все одно нема на кого.
Сам побіг до сусідки-лікарки, сподіваючись, що вона вдома. На щастя, та саме відпочивала після зміни. Поговоривши телефоном, вона склала довгий список необхідного й вручила Костянтину Григоровичу.
Коли він повернувся з покупками, побачив: Катерина заснула, схиливши голову на подушку, а дитина не спить. Чоловік вимив руки, обережно взяв дитя на руки, щоб мама змогла відпочити.
Та тільки прикрив двері Катерина прокинулася, не побачила сина й закричала. Костянтин Григорович увійшов до кімнати з немовлям, посміхнувся, мовляв, навіщо хвилюватися хотів дати матері подрімати. Показав усе куплене для мами й маляти, запропонував допомогти переповити.
Він сказав, що пізніше прийде хороша сусідка-лікарка, все покаже й розкаже. Також викличе дільничного лікаря на завтра.
Яке село, яка бабуся! Живи тут у мене, місця всім вистачить. Я вдівець, ні дітей, ні онуків. Отримую пенсію, ще й підробляю. Самотність гнітить, а так буду радий таким квартирантам.
А у вас були діти?
Так, Катерино. Син був. Я на Півночі вахтою працював півроку там, півроку вдома. Син навчався в університеті, зустрічався з дівчиною. На останньому курсі вирішили одружитися, бо дівчина чекала на дитину. Чекали мого повернення, щоб одружитись. Та син захоплювався мотоциклами, не впорався, загинув перед самим моїм приїздом, тож приїхав я одразу на похорон. Дружина після того тяжко захворіла і теж відійшла. Наречену сина з виду загубив, хоч і було її фото й знав, що чекає дитину від мого сина. Як не шукав не знайшов. От тому й прошу тебе, Катерино, залишайся. Хоча б на старості відчути, що таке родина. А як сина назвала?
Не знаю чому, але хотіла назвати його Святославом. Це імя мені подобається, хоч і не надто поширене.
Святослав?… Катерино, так мого сина звали! Я ж тобі не казав. Оце порадувала старого… Що, залишаєшся?
З задоволенням. Я сирота, мене всиновили, а мого сина не прийняли батьки не забрали мене з пологового, і мені нікуди йти. Хоч завдяки їм закінчила коледж, мала нормальне дитинство. Хоч після сиротинця мала б отримати квартиру. Рідна мама залишила мене біля воріт дитбудинку, у ковдрі лише ланцюжок з кулончиком.
Піди переодягнись я тобі й речей купив. Будемо разом малюком займатися та дім вести. Ось ванночку треба помити добре сусідка покаже, як купати. І поїсти разом, бо мамі треба добре харчуватись, щоб молоко було.
Коли Катерина вдягнула новий одяг та вийшла до Костянтина Григоровича, він побачив у неї на шиї ланцюжок і спитав, чи то той самий залишений мамою. Катерина кивнула і показала кулон. В одну мить під ногами у чоловіка земля попливла і якби не Катерина, він би зомлів.
Отямившись, попросив дати кулон. Катерина сказала, що не знає, як він відкривається немає жодної застібки.
Костянтин Григорович пояснив, що особисто замовляв такий кулон своєму сину й відкривається він особливим чином. Показав, і кулон розкрився на дві половинки. Усередині була маленька пасмка волосся.
Це волосся мого сина. Сам туди його поклав. То що ти моя онука?! Значить, під небом не випадково зустрілись!
Можемо зробити ще й аналіз ДНК, щоб ви не сумнівались, що ви мій дідусь.
Навіть не думай! Ти моя онука, це мій правнук, і цю тему ми не підіймаємо. Та й ти дуже на сина мого схожа тільки дивлюсь, ніби знайоме щось у рисах. У мене є фото твоїх батьків, можу показати!
Автор: Зоряна ЛевицькаКатерина сиділа нерухомо, ніби боялася, що уся ця новоявлена родинність і тепло лише сон, який може розтанути від найменшого руху. Але Святослав у колисці почав сміятись, хапаючись крихітними руками за повітря, і її серце наповнилося світлом.
Костянтин Григорович приніс з полиці старий альбом і, захвилювавшись, відкрив його. На першій сторінці були фото молодого чоловіка з проникливими очима, і Катерина раптом впізнала себе в цих рисах. Вони довго мовчки дивились, а тоді обоє розплакались дідусь від полегшення, Катерина від щастя, якого все ж не сподівалась.
А ввечері, коли квартира наповнилася кришталевим дитячим сміхом, запахом теплого молока і ласкавою метушнею, Костянтин Григорович підняв келих чаю:
За нову родину, яку нам подарувало життя. Тепер ми разом!
І раптом все стало на свої місця: самотність поступилася місцем надії, а розірваний ланцюг долі знову зєднався золотою ниткою. За вікном у весняному місті тихо цвіла яблуня, а всередині оселі вперше за довгі роки було по-справжньому затишно.
І цього разу диво таки сталося просто не тоді, коли його чекали, а саме тоді, коли воно було найбільше потрібне.
