Свекруха намагається зруйнувати мій шлюб. Найболючіше мій чоловік мені не вірить.
Коли я вийшла заміж, почувалася найбільш щасливою жінкою на всьому світі. Мій чоловік, Остап Диденко, був лагідний, шанував мене, ділив усі турботи. Але десь на обрії завжди маячила його матір та ставала тінню на нашому щасті. З перших хвилин знайомства з Панасою Іванівною я зрозуміла, що розсудливості і доброти не чекатиму.
Вона так любила тримати все під своїм суворим хазяйським оком і прискіпувалася до домашнього затишку, що відчувалося якби ми з нею жили, я задихнулася б серед її докорів і бурчання. Вирішили орендувати власне житло в Києві, щоб було куди повертатися без її втручання.
А потім зненацька, як із вітром по чорноземах, прийшла звістка: не стало мого батька, захворів рак його приглушив. У спадок лишилася батьківська хата серед квітучого села на Полтавщині. Ми з Остапом переїхали в село, бо йому теж подобалися поля, сад, роздолля, овочі на грядках і дух літньої ночі біля колодязя.
Час минав, снилися яблука й груші у траві, місяць то падав у ріку, то ховався у кущах бузку. Якось примчала Панаса Іванівна. Вечір був, сірий туман стелився над городом. Вона твердо сказала: «Мені цей дім потрібен. Вам дам квартиру в місті однокімнатну». Все ніби в димці: я сказала «ні». Вона закрутила драму, голосила й грюкнула дверима.
Після неї в моєму вікні похитувалися дерева і я почула у сні тремтіння телефону: дзвонив Остап. Голос його був холодний, як вода зі старого колодязя: мовляв, кричала я на матір, жодної поваги. То Панаса Іванівна набрехала йому щось неймовірне.
Я не знаю, чи сон це чи дійсність, як повернути чоловічу довіру. До кого промовляти, кого кликати? Може, звернутися до верби під хатою, може, до місяця, який усе бачить. Лиш мріється, хай він зрозуміє правду у тиші, серед українських полів, де тільки вітер шепоче без упину.
