ЩАСЛИВА ПОМИЛКА…
Я зростав у неповній родині без батька. Мене виховували мама й бабуся. Потребу в батьківській турботі я відчув ще змалку, коли ходив в дитсадок.
А вже з початком школи!
Як я заздрив своїм однокласникам, що з гордістю йшли поряд з кремезними, сильними татами, каталися з ними на велосипедах по львівських вулицях, гралися у дворі, сміялися.
Найбільше щеміло серце, коли якийсь тато ніжно цілував донечку чи синка, садив на руки й весело сміявся разом з ними…
Дивлючись на все це, я думав: «Яке ж це щастя!»
Свого батька я теж бачив…
Лише на одній фотографії там він усміхається, як і всі татусі…
Та не мені!..
Мама казала, що він працює дослідником на далекій півночі, аж під Чорноморським узбережжям, і приїхати не може, бо дуже далеко, але кожного року передає мені подарунок на день народження.
У третьому класі я, на жаль, випадково підслухав розмову мами й бабусі, і тоді вперше зрозумів, що немає у мене жодного батька-дослідника…
І ніколи не було!
Мама казала бабусі, що їй вже важко далі обманювати мене і підписувати подарунки іменем того, хто насправді її покинув. А хоч і живе заможно у Києві, та ні дзвінка, ні листа на мій день народження чи Різдво не було.
Ростислав так любить ці свята! Бо тільки тоді відчуває хоч якусь підтримку хоч і далекого, казкового татарука
Того ж року я на свій день народження попросив маму й бабусю не готувати «подарунок від тата».
Ви просто спечіть мені улюблений торт «Пташине молоко» і все!
Ми жили скромно на дві зарплати в гривнях, що їх отримували мама і бабуся. Тож ставши студентом, я підробляв на залізничному вокзалі в Києві вантажником, у магазинах.
Якось сусід Степан запропонував підмінити його: побути Дідом Морозом у дитячих садках і квартирах у різдвяні дні. Я зразу відмовився від садків надто складно, бо там треба грати виставу у парі зі Снігуронькою. А от в гості до дітей за адресою на Новий рік я таки погодився.
Степан залишив мені записник із віршами, загадками і списком адрес. Репертуар я запамятав швидко це ж не здавати екзамени з математики. Хвилювався тільки, щоб не схибити.
Перший вихід виявився напрочуд вдалим. Вечером я повернувся додому щасливий й втомлений, а коли порахував зароблене, то був у захваті! За півроку носіння ящиків я й половини таких грошей не заробив.
Відтоді щозими я ставав Дідом Морозом, а влітку будівельником у студентських бригадах.
Поки навчався, особисте життя не складалося. Дівчата були, але надовго стосунки не затримувались.
«Ось здобуду освіту, хорошу роботу, квартиру у Львові тоді й можна про сімю мріяти», думав я.
І от, закінчивши університет, вже працював інженером, правда, поки на скромній посаді. Мріяв придбати старенький Renault.
У родині вже був середній достаток, але на авто не вистачало грошей отож вирішив знову підробити Дідом Морозом.
Мама дістала з шафи костюм, оновила його, пришила блискітки. Біла борода після розчісування була чудовою й вдало ховала обличчя.
Я наклеїв густі брови, подивився у дзеркало і був задоволений.
Ростиславе, час тобі вже й своїх дітей мати, а ти все чужих веселиш, зітхнула мама.
Я усміхнувся:
Не хвилюйся, мамо, все буде добре! А зараз поїду працювати!
За тиждень до Нового року я подав оголошення у міську газету, і пятнадцять заявок посипалися, як сніг.
Обійшовши перші шість адрес, викреслив їх зі списку. Далі було: «вул. Садова, 6, кв. 19».
Вийшов з тролейбуса, і темна Садова зустріла мене майже на околиці Львова.
Дім 6 довго не шукав, піднявся на другий поверх і дзвонив.
Відчинив хлопчик років пяти.
На узліссі живе Дід Мороз у хатинці почав я, як звик.
Але хлопчик сказав:
Ми Діда Мороза не кликали!
Я сам приходжу до чемних дітей, відгукнувся я, хоч трохи розгубився. А мама, тато вдома?
Ні, мама до бабці Оксани пішла уколи робити, скоро повернеться.
А як тебе звуть?
Ростислав.
«Ба! Тезко моє!», подумав я, але промовчав.
А де ваша ялинка?
У моїй кімнаті.
Взявши мене за руку, привів до кімнати невеличкої, як і вся квартира.
На столі біля ліжка замість ялинки гілка сосни у трилітровій банці, прикрашена іграшками й лампочками.
Поряд два фото у однакових рамках: чоловіка і жінки.
Я придивився і ледве серце не зупинилося З фотографії на мене дивився я!
«Цього не може бути!»
Зліва моє старе студентське фото у Львові, а справа дівчина, Марічка Соловей.
З нею я познайомився на літній будові…
Її фото було уже дорослим, але очі знайомі, ніжні, хоча і сумні.
Хто це? запитав я, не впізнаючи власного голосу.
Це моя мама.
Марічка?
Так! Ви навгадали ви справжній Дід Мороз!
А це хто? вказую на власне фото, вже здогадуючись, що це мій син.
Це мій тато! Він справжній дослідник, мама каже, живе та працює на далекому льодовику! Давним-давно поїхав.
Я його ніколи не бачив, але завжди подарунки від нього отримую на день народження й Новий рік. Дід Мороз кладе їх під подушку!
Я згадав і свого «полярника-тата»
То що, всі мами відводять дітей від правди, вигадуючи казку про далекі північні краї?
Від смутку мені стало дуже важко. Перед очима спливли ті короткі, але пристрасні відносини з Марічкою
Ми обмінялися телефонами, але по приїзді додому я не подзвонив одразу, а через кілька днів телефон вкрали.
Часто згадував її, але робота, друзі, навчання витіснили спогади…
А вона жила поруч у Львові і ростила нашого сина, чиє фото поставила біля свого.
Я щойно хотів сказати Ростиславу, що я його тато, як двері відчинила Марічка:
Синочку, пробач, запізнилася. Бабусі Оксані довелося швидку викликати
Побачивши мене, враз вигукнула:
Ой, а ми Діда Мороза не запрошували!
Я зірвав шапку, бороду, брови
Ростислав?! здивувалася Марічка.
Сіла на пуфик і розплакалася від щастя.
Син трохи злякався, а ми швидко опанували емоції.
Я сказав, що прилетів з далекого льодовика і став Дідом Морозом, щоб зробити сюрприз для них обох.
Ростислав радів неймовірно сміявся, читав вірші й тримав нас обох за руки, ніби боявся, що я знову полечу далеко.
Про подарунок навіть і не згадував, адже був певний: Дід Мороз покладе його під подушку.
Вночі він заснув, а ми з Марічкою розмовляли до ранку, забувши про роки розлуки.
А вранці я побіг по ще один сюрприз, коли раптом зрозумів, що переплутав адресу: зайшов в будинок 6А, а треба було 6.
Але ж насправді я потрапив у ТОЙ самий у той, що був потрібний мені!
«Яка щаслива, доленосна помилка», подумав я.
Тепер ми разом я, Марічка і син Ростислав Ростиславович!
Мама з бабусею у захваті: мають і онука, і правнука!
І ми нарешті по-справжньому щасливі.
