Мій брат не хоче забрати маму до себе й категорично проти того, щоб ми віддали її до будинку для літніх людей ніби йому не вистачає місця!
Останні три місяці ми з братом постійно сперечаємось щодо мами. Після інсульту її стан дуже погіршився. Вона часто забуває прості речі, їй потрібен постійний догляд й супровід. Вся турбота лягла на мої плечі. Інколи здається, що доглядаю не за мамою, а за малою дитиною. У мене є своя робота, сімя, дім. Як мені все встигнути? Я запропонувала, щоби мама поїхала до гарного геріатричного пансіонату, але брат страшенно обурився й звинуватив мене в бездушності. Сам же забрати її не хоче живе у квартирі дружини.
Колись ми були звичайною міцною українською родиною з чотирьох осіб. Я Катерина, а брат Анатолій, він на рік молодший за мене. Батьки нас народили пізно. Мені зараз тридцять шість, брату тридцять пять, а мама вже має сімдесят два роки. Поки не стало нашого тата, все було добре.
Після його смерті брат поїхав навчатися до Харкова та там залишився, одружився, облаштував собі життя, а я лишилася в нашому рідному Черкасах. Я довго жила з мамою та татом, а коли вийшла заміж, ми з чоловіком винайняли квартиру. Планували купити власну оселю, мріяли про дітей як і всі.
Два роки тому не стало батька, мама дуже переживала, ходила сумною, часто плакала. Вона різко постаріла, хворіла, а пів року тому трапився інсульт. Лікарі спочатку казали, що шанси вижити мізерні. Говорити нормально вона не могла, рухатись також. З часом тіло відновилося, та психіка вже ніколи не стане такою, як була.
Фахівці сказали, що це назавжди. Весь догляд на мені. Ми з чоловіком переїхали до мамину квартиру. Я звільнилася зі стабільної роботи, тепер займаюся фрилансом, аби бути завжди поруч із мамою. Одній її залишати не можна. Навіть коли вона оклигала фізично, стало не легше.
Мама часто плутається у словах, забуває свій дім, її треба доганяти, просити повернутись, а вона плаче й запевняє, що її десь чекає чоловік. Коротко кажучи, життя стало справжнім випробуванням. Я майже не сплю від страху, що мама кудись піде. А щодо роботи мало що виходить, важко зосередитися. Чоловік радить віддати маму до центру для літніх людей.
Ціни в таких закладах високі кілька тисяч гривень щомісяця. Мені вистачить, якщо будемо відкладати. Чоловік каже: ти маєш брата, він теж зобовязаний допомогти, це справедливо.
Довго вагалася, бо не бачу інших варіантів. Як довго це триватиме? У пансіонаті мама матиме догляд і лікарів. Я ходила, радилася, дізналася все, що треба. Дорого, та іншого виходу немає.
Зателефонувала брату, розповіла, як є. Думала, він зрозуміє. Але він розлютився:
Ти й думати не смій! Як це віддати свою маму чужим людям? Там всі чужі! Та хто її там любити буде? Ти просто безсердечна! Просто хочеш її позбутися!
Я намагалася усе пояснити, та він слухати не хотів. Доглядаю маму далі. Але сили мої добігають кінця. Я вкотре з братом поговорила погляду його не змінила.
Я ніколи не зроблю такого своїй мамі, сказав він. Нас вона виростила, виховала, обоє жили вдома, не в інтернаті. Ніколи не скаржилася, хоч їй було складно.
Він вважає, що ми обидва зобовязані турбуватися про маму, але чомусь все навантаження на мене. Я кажу: якщо не подобається моя ідея забирай маму до себе. Піклуйся, покажи свою доброту.
Ти ж знаєш, я живу у квартирі дружини. Вона не погодиться доглядати за тещею.
От ми з чоловіком можемо дбати, а ти ні?
Ви живете з мамою, тому на вас і обовязки.
Я сказала брату, що можу відразу залишити маму, нехай він з дружиною переїжджають сюди. Він почав вагатися, каже, постійно працює, йому не можна відволікатись. А я, мовляв, просто шукаю можливості скинути турботи.
Вже не знаю, що робити. Одні радять віддати маму до пансіонату, інші залишати вдома, але тільки мені доводиться все робити. Брат лише вигадує причини для друзів і знайомих.
Я вирішила: ще тиждень почекаю, якщо брат не приїде повинна діяти, як вважаю за потрібне. Мама має бути під наглядом фахівців, тоді ми всі нарешті зможемо видихнути. Бо легко висловлювати поради з боку, а коли ти день у день доглядаєш хвору це зовсім інше. Я більше не дозволю брату ухилятися. Можна довго боротися з почуттям провини, але треба розуміти: любов це не тільки слова, а й реальні вчинки. Дбати про маму це спільна відповідальність, і важливо не забувати про власне здоровя, сімю і межі своїх можливостей. Надмірна жертва ні до чого доброго не веде треба знаходити баланс і памятати, що кожен заслуговує на підтримку й розуміння.
