Антоніна Петрівна йде під дощем київськими вулицями й тихенько плаче. Слізи стікають по щоках, змішуються із холодними краплями.
Єдина радість дощ! Ніхто не розгледить мої сльози, думає жінка.
І ще сама себе картає:
Сама винна, невчасно зявилася. Як та незвана гостя.
Іде й плаче. То раптом згадає старий український анекдот, сміх розриває душу: зять тещі каже Та мамо, навіть чаю не попєте?
От і вона зараз в становищі тієї “мами”.
Антоніна і сміється, і плаче водночас, сльози змінюються посмішкою.
Повернувшись до свого маленького квартири на Оболоні, вона знімає мокрий одяг, загортається у теплого вовняного пледа. І тепер вже ридає без сорому. ЇЇ ніхто не чує лише золота рибка у круглому акваріумі тихо плеще хвостиком.
Антоніна Петрівна жінка цікава, мужнім подобалась ще з молодості. Але з батьком сина її, Микити, не склалося. Той постійно пив спочатку терпимо: випє, засне. А потім почав ревнувати до всіх і до незнайомця на тролейбусній зупинці, і до продавця в гастрономі, і навіть до дідуся з собакою, чи сусіда з іншого поверху.
Якось Антоніна всміхнулася сусідові чоловік зовсім збожеволів.
Відлупцював Антоніну бив довго та із знанням справи, по нирках, на очах у малого Микити.
А Микитка потім все бабусі й дідусю переказав, як було. Мама Антоніни гірко заплакала:
Для чого ж я доньку ростила, щоб її якось пяний негідник бив?
Батько мовчки вдягнувся, пішов і навічно спровадив зятя спустив з четвертого поверху так, що той навіть руку зламав поки летів.
І ще кулаком пригрозив:
Побачу біля доньки вбю. В тюрму сяду, але ти моїй Тоні життя псував не будеш.
Чоловік дійсно зник остаточно. Антоніна більше заміж не хотіла треба сина виростити, мало чого з тим чоловіком може бути.
Багато хто хотів з нею стосунки, але вона не могла вистачило болю з Микитиним батьком.
Матеріальних проблем особливих не було професія у Антоніни гарна: технолог громадського харчування. Працює у затишному ресторані в центрі. На життя не жаліється.
Потроху гривні відкладала на власне житло. Коли потрібна сума назбиралась, син Микита зібрався одружуватися на гарній дівчині справжньій українці з іменем Соломія.
І залишилася Антоніна у своїй хрущівці, а дітям і весілля організувала, і нову двокімнатну квартиру віддала. Бо ж сімя їм треба більше!
Тепер вона дітей на нову автівку збирає. Бо скільки вже можна їздити на старенькій “Таврії”.
Сьогодні Антоніна до сина не збиралася нема у неї звички навязуватися. Але так склалося, що опинилася поруч під час сильного дощу. Навіть парасолі не мала при собі та й такий ливень, жодна парасоля не врятує.
Тож вирішила зайти, пересидіти негоду, по-дружньому поговорити з Соломією. Чаю з нею хильнути.
А Соломія, відчинивши двері, здивовано втупилась у свекруху. Зайти навіть не запросила в холодній передпокої спитала:
Антоніна Петрівна, чогось хотіли?
Антоніна розгубилась, почала виправдовуватись:
Та дощ
Дощ уже минув! Вам же недалеко дійдете, сухо, з руками на грудях, відповіла невістка.
Так, так, покірно погодилась Антоніна, і вся в сльозах пішла назад під мокрий небосхил.
Плакала, плакала Пізніше заснула. А у сні золота рибка з акваріума раптом стала велика, ворухнула губами беззвучно Але Антоніна ніби все розуміє, рибка каже:
Плачеш? Дурненька! Тобі навіть чаю не дали! А ти кому гроші на машину збираєш? Все життя для них жила? Досить! Ти ж розумниця, красуня! Гроші маєш і що, що дітям? Вони це не цінують. Їдь на море! Побудь хоч трохи для себе!
Антоніна прокинулась, коли вже сутінки закутали місто.
Рибка плавала у воді, ворушила ротом Але вона вже не могла зрозуміти рибячої мови. Все одно вона збагнула найголовніше: не можна приносити себе в жертву невдячним людям. І нахабним, що навіть чаю не наллють, не дозволять переждати дощ.
Взяла Антоніна Петрівна ті гроші, що відкладала на машину дітям і купила собі путівку в Одесу. Поїхала, відпочила, повернулась засмагла й щаслива.
А син із невісткою так і не дізнались вони ж спілкувалися з нею лише коли щось треба: грошей чи щоб з онукою посиділа.
І щось ще змінилось Антоніна почала не уникати чоловіків. Зявився у неї залицяльник цікавий, елегантний чоловік, директор того ж ресторану. Він давно до неї прихильний, але ж вона все син, невістка Тепер склалося по-іншому і на роботу разом, і додому разом, життя змінилося.
Ось якось Соломія прийшла:
Чому ви, Антоніна Петрівна, не заходите, не дзвоните? Микита машину вже підібрав натякає.
Соломіє, ти щось хотіла? спокійно, з руками на грудях, питає Антоніна.
Соломія ще слова не встигла вимовити, як з кімнати вийшов елегантний чоловік:
Тоню, будемо чай пити?
Будемо! усміхається Антоніна.
Гостей заклич, жартує чоловік.
Ой, ні, Соломія вже йде. І чаю вона не пє, правда ж, Соломіє?
Антоніна Петрівна зачинила двері та, сміючись, підморгнула золотій рибці.
Ось так, рибонько!
Антоніна Петрівна, під проливним дощем йшла у сльозах, радіючи лише тому, що ніхто не помітить її пл…