Коли повернувся з роботи, кота не було.
Я, Тарас, завжди був спокійною людиною без шкідливих звичок. На своє 25-річчя батьки подарували мені квартиру в Києві. Ну, як подарували допомогли зібрати гроші на перший внесок по іпотечному кредиту в гривнях. З того часу я почав жити самостійно. Працював програмістом, вів тихе життя, контакти підтримував лише з кількома знайомими.
Щоб вечори не здавалися такими самотніми, я вирішив взяти кота. Котеня було з фізичною вадою на передніх лапках. Люди, що мали його маму, хотіли віддати малечу в притулок чи навіть приспати, але мені стало шкода це створіння, і я забрав його собі. Назвав його Красунчиком. Ми прекрасно ладнали: я поспішав з роботи додому, а Красунчик завжди чекав мене на килимку в коридорі.
Після певного часу я почав зустрічатись із колегою, дівчиною на імя Оксана. Вона виявилася дуже наполегливою, і вже за місяць переїхала до мене. З першого дня Оксана не злюбила Красунчика і почала просити мене, щоб я його віддав комусь іншому. Я категорично відмовлявся: пояснював, що кіт для мене дуже важливий.
Проте Оксана не вгамовувалася і знову почала наполягати, щоб я позбувся кота. Я сказав, що він залишиться з нами. Вона обурено пояснювала, що кіт псує імідж сімї, мовляв, гості лякаються його лапок. Я був розірваний між Оксаною і Красунчиком, бо любив їх обох по-своєму.
До речі, мої батьки не схвалювали мій вибір. Їм здавалося, що Оксана занадто нахабна і груба, і просили мене не поспішати узаконювати наші стосунки, краще придивитися.
Коли до нас з Оксаною приїхали її батьки, я остаточно переконався, що не хочу з нею майбутнього. Батько Оксани, побачивши Красунчика, сміявся й назвав його виродком, щойно переступив поріг. Я став на захист кота. Та весь вечір Оксана з батьками кепкували з його вигляду і радили якнайшвидше віддати тварину. Їм було весело вигадувати, куди запроторити кота. Мати Оксани також разом із ними насміхалася над моїм улюбленцем.
На наступний день, коли я повернувся з роботи, Красунчика вдома не було. Я запитав Оксану, де кіт. Вона сказала, що відвезла його в ветеринарну клініку і залишила там мовляв, так буде краще.
Я одразу ж кинувся шукати кота. Шукав його більше пяти годин І знайшов. Красунчик, ледве побачивши мене, замуркотів і радо притиснувся до мене.
Коли я повернувся додому, попросив Оксану зібрати речі й виїхати. Не хотів більше її бачити. В моїх очах вона більше не мала нічого спільного з людяністю.
Вранці вона тихо зібрала речі й пішла, ображена. Ймовірно, вона ніколи не думала, що кіт буде для мене важливішим за неї. Ми з Красунчиком живемо удвох, і він продовжує щоразу зустрічати мене після роботи з радісним нявчанням.
Цей випадок навчив мене: людяність і вірність значать набагато більше за зовнішній вигляд чи чужу думку. Тепер я точно знаю, що справжній друг це той, хто любить тебе таким, яким ти є.
