Є в нас ще вдома справи
Баба Ганна ледве-ледве відкрила стару хвіртку, насилу дійшла до дверей, довго боролась із заіржавілим замком, зайшла у свій холодний, покинутий дім і втомлено сіла на стілець біля непаленої печі.
У хаті пахло порожнечею.
Цього разу Ганна Марківна була відсутня лише три місяці, а стелі вже всі у павутинні, старий стілець сумно поскрипує, вітер стогне в димарі дім зустрів її суворо: де ж ти була, господине, на кого залишила? Як зимувати будемо?
Та вже зараз, зараз, мій милий, зачекай трохи, передихну… Затоплю, погріємось…
Ще рік тому баба Ганна моторно снувала по колишньому господарству: побілити, підфарбувати, води принести. Її маленька легка постать то схилялась перед образами, то бігала на кухню, то майнула в садок і встигала і посадити, і прополоти, і полити…
І дім радів разом із хазяйкою лагідно рипіли під її швидкими, легкими кроками дошки, двері й вікна залюбки відчинялись від доторку струджених рук, піч чесно пекла пухкі пироги. Добре їм обом було: Ганні Марківні та її старому дому.
Чоловіка рано поховала. Трьох дітей зростила сама, вивчила, людей із них зробила. Старший син капітан далекого плавання, середній військовий, полковник, обоє далеко живуть, рідко у гості навідуються.
Тільки молодша дочка Марічка залишилась у селі головна агрономка. З ранку до вечора на полі, до матері в неділю забіжить, пиріжком побалує і знову тиждень не бачаться.
Утіха онучка Калинка. Та й виросла в бабусі під серцем і в серці.
А яка ж красуня стала! Сірі-пресірі очі великі, волосся золоте, хвилясте, аж до стану, важке і блискуче ціле сяйво! Як хвоста завяже, прядки розсиплються по плечах на сільських хлопців мов враження нападає, аж роти пороззявляли. Фігура наче вирізьблена! Звідки тільки у сільської дівчини така врода і постава?
Була і баба Ганна колись гарною, але якщо стару світлину глянути та порівняти з Калинкою пастушок і королева…
Розумницею виросла. Закінчила у Львові аграрний університет, повернулась у рідне село працювати економісткою. Заміж за ветеринарного лікаря вийшла, за державною програмою молодій сімї виділили нову, простору хату.
А яка то хата справжній будинок, з білої цегли, на ті часи просто особняк!
Тільки одна біда навколо хатини бабусі садок шумить, усе квітне. А біля нового дому Калинки нічого ще не виросло три кущики та пара фіалок. До того ж, Kalinka хоч і селянка, але тендітна, з дитинства бабуся оберігала від протягів та важких робіт.
А тут ще й син народився Василько. Не до садків-огородів стало.
І почала Калинка бабусю кликати до себе: іди, мовляв, до мене, місця багато, топити не треба, всі вигоди…
А бабі Ганні вже вісімдесят сповнилося, важко стало ходити, ноги підкошуються… Піддалася бабуся на вмовляння, пожила у онуки кілька місяців.
Та ось одного разу почула:
Бабусю, найрідніша, ти ж знаєш, люблю тебе! Але ж ти все сидиш… Я ж розраховувала, що ти мені по хазяйству допоможеш…
Та я не можу, донечко… Ніжки вже не слухаються, старість…
Як до мене приїхала так одразу і посивіла…
Тож повернулась бабуся у свою хату, не виправдавши надій. Від суму і провини, що не справилась, Ганна Марківна зовсім злягла.
Ноги, відбігані за життя, ледве пересувалися, від ліжка до столу вже подвиг, про церкву й згадувати годі.
Отець Богдан сам завітав до постійної парафіянки, вірної помічниці у справах храму. Уважно окинув хатину оком.
Баба Ганна сиділа за столом, писала щомісячного листи синам.
У хаті холодно піч ледве тліє, підлога льодяна, на бабусі старенька кофта, не зовсім чиста хустка, стоптані валянки на ній, охайній аж до педантизму.
Отець Богдан зітхнув поміч потрібна. Може, Варвара поможе? Двадцять років молодша, живе поруч.
Вийняв з торби хліб, медяники, половину великого, ще теплого рибного пирога подарунок від матушки Оксани.
Засукав рукава й вигріб попіл з печі, в три ходки натягнув дров на кілька днів, склав у кутку. Затопив піч, набрав води й поставив на плиту закопчений чайник.
Сину мій! Тобто, отче, дорогий! Допоможи мені з адресами пиши, бо по-мому курка лапою не знайдуть, кому треба!
Отець Богдан сів, написав адреси, крадькома глянув на листи великими, тремтливими літерами: “Живу я дуже добре, любий мій синочку. Все є, дякувати Богу!”
Та от тільки ці листи про щасливе життя у калюжах сліз, здається, то вони й розмили ці букви…
Варвара взяла бабусю під свою опіку, отець Богдан причащав її частіше, на великі свята чоловік Варвари, дядько Микола, відвозив стару до храму на своєму мотоциклі. Поступово життя обживалось.
Онука не навідувалась, а потім і занедужала тяжко. Калинка давно мала проблеми зі шлунком, думала, це наслідки гастриту. А виявилося рак легень. За шість місяців згасла.
Чоловік її просто оселився на могилі: купував пляшку, пив, спав на цвинтарі, піднімався і знову до магазину. Чотирирічний Василько став нікому непотрібний брудний, голодний, сопливий…
Взяла його Марічка, але через свою працю часу не мала подумала про районний інтернат.
Інтернат у райцентрі вважали непоганим енергійний директор, гарне харчування, а на вихідні дитину можна забрати додому.
Не домашнє виховання, звісно, але Марічка не знала, що робити власну пенсію ще чекати й чекати, працювати треба.
І тоді в колясці старої “Яви” зявилася баба Ганна. Водієм був сусід кремезний дядько Микола, у тільнику, з якорями на руках. Обоє виглядали рішучими.
Я Василька заберу до себе, сказала коротко баба Ганна.
Мамо, ти ледве ходиш як воно з дитиною буде? Йому ж і приготувати, і випрати треба…
Доки жива, Василька в інтернат не віддам, відрубала баба Ганна.
Вражена твердою рішучістю мами, Марічка замовкла, задумалась і почала складати внучкові речі…
Дядько Микола доправив їх до хати майже на руках. Сусіди дорікали: мовляв, добра жінка, але з глузду зїхала самої догляд треба, а вона ще дитину взяла не цуценя ж…
Після недільної літургії отець Богдан ішов до баби Ганни з тривогою: чи не доведеться забирати замордовану дитину?
У хаті тепло, піч розведена, Василько доглянутий, чистий, уважно слухає платівку на бабусиному старенькому грамофоні казка про Колобка.
А бабуся Ганна, немічна, мов юна порхає по хаті: змащує деко, місить тісто, збиває яйця у творог. Старі, хворі ноги рухаються швидко і вправно як колись, до недуги…
Батюшко-дорогий! А я тут… ватрушки печу… Погрівайся трохи от зараз матушці Оксані й Назарчику ще гаряченьких дам…
Отець Богдан повернувся додому, довго приходив до тями і усе переказав дружині.
Оксана задумалась, дістала з шафи старий синій зошит, листала, знайшла потрібну сторінку:
“Стара Олена прожила довге життя. Усе пробігло, усі мрії, відчуття, надії у сніжному спокої. Прийшов час туди, де немає ні болю, ні туги, ні зітхання… Якось лютневого вечора довго молилася, потім лягла і сказала: “Кличте, батюшку, помираю.”
Обличчя біле-біле як за вікном сніги…
В хаті тільки Олена й молода мама, Настя, внучка, яка щойно принесла з пологового кричущу дівчинку. Малеча ревіла, Настя молока ще не мала, дитина не розуміла, що треба мовчати, і над бабусиним помиранням лунало верещання.
Умираюча Олена підвела голову, дивлячись кудись крізь світ, сфокусувалась, сіла на ліжку, стала шукати ногою капці.
Коли рідні повернулись додому, виявилось: Олена не лише не померла, а й ходить по хаті, колише задоволену, заснулу малу, а Настя овочем на дивані.
Оксана закрила зошит, глянула на чоловіка, лагідно посміхнулась і завершила:
Моя прабабуся Олена дуже мене любила й не дозволила собі вмерти, сказала ще треба вдома пожити, бо є у нас ще справи… Прожила після того ще десятиліття, допомагала мамі, а твоїй тещеї Софії Михайлівні ростити мене, свою правнучку.
І отець Богдан у відповідь посміхнувся дружині.
