Чуже щастя
Надія вовтузилась на городі весна цього року рання, ще ж березень навіть не скінчився, а вже вся мерзлота зійшла й земля парує. Ясна річ, що ще прихолоди навідаються, та поки пригріває сонце, Надія вибігла на подвір’я то паркан підпитати, то сарай відремонтувати. Думки такі жваві побігли: і курочок б завести, і поросятко, і собачку з котиком ще. Досить, надумалася вже, підсміхнулася сама собі, оце вже точно досить! Уже й руки сверблять дірку у грядці зробити, саджанцям місце знайти, а тоді босоніж по свіжоперекопаній городині бігти, як у дитинстві, замурзуючись у мякій, паруючій, теплій рідній землі по щиколотку.
Ще поживемо, кинула хтось-кудись у порожнечу Надія.
Доброго дня!
Надія злякалась біля хвіртки стоїть дівчина-підліток, майже дитина, в сірому пальтечку з ПТУшної роздачі, у тоненьких капронках та крихітних черевичках.
А в такій порі капронки у нас берези ще лід примерзає, молодьож… крутиться у Надії в голові, застудиш, дитино, ті ноги, а черевички ті ледве не з паперу, тримаються, як останній ковбасний батон на базарі.
Дівчина переминалась з ноги на ногу.
Доброго, кинула суворо Надія.
Вибачте, можна я у вас до вітру схожу?
О, ну йди вже. Он там, далі, завернеш за сараєм.
Надія з цікавістю милується, як побігла дівчина чи жінка? Хто її зна…
Дякую, ви мене виручили. Я квартиру шукаю. Ви часом не здаєте якусь кімнату?
Та ні, не думала. А навіщо тобі?
Хотіла зняти, не хочу в гуртожитку жити там хтось завше курить, випивають; хлопці тиняються…
Та невже? І скільки платить здатна?
Двісті гривень. Більше нема
Заходь, махнула рукою Надія, іди вже, давай.
Можна, я ще до туалету збігаю?
Давай-давай…
Як тебе звати? питає Надія, заводячи дівчину до хати.
Соломія, відповіла тихо, ледве чутно.
Соломія, значить Ну, Соломіє, навіщо ти сюди прийшла? прискіпливо Надія дивиться просто в очі.
Я… я справді кімнату…
Не вигадуй. Навіщо ти тут? Хто тебе послав?
Ніхто… я сама Ви… ви Надія Павлівна Самборська?
Я? Ну так, трохи є таке… А ти?
Ви не впізнали мене… мамо? Це я, Соломія! Ваша дочка.
Надія задерев’яніло сиділа, а на обвітреному і строгому лиці ні мускула не ворухнулося.
Соломія… прошепотіла, дитино… Соломійко…
Так, ма… Це я! У дитбудинку адреси вашої не давали не положено, казали, мамо… Але я з учителькою домовилась, Настя Сергіївна, вона така добра… ми з нею запит зробили, їй дали ваші ім’я, прізвище та по батькові, потім вже й адресу знайшли… і от я тут!
Надія сиділа як скам’яніла; по щоках вже сльози текли.
Соломійко… доню моя…
Мамо, нарешті я тебе знайшла! Я писала тобі листи, а вони сміялись, казали, мовляв, “покинула, здала дитину, як мішок картоплі”. А я вірила, мамо… Я вірила ти інша!
Несміливо Надія обняла плачущу донечку, її мозолясті, загрубілі руки заплутувались у рукавах крупної в’язки кофти Соломії.
Посиділи обняті мовчки все й так ясно, говорити нема потреби. А потім, ой потім, вже опамятавшись, як її колись бабуся навчила, Надія забігала хатою, кинулась воду гріти, укроп на пару робити, доню свою, Соломійку-дівчинку доглядать.
Соломійка, лялечка, доня, сенс життя.
Маєш для кого жити, є. Бог пожалів, не всьо пропаше!
Думки і про город, і про поросятко, і про пальтечко доні справити треба, у Надії зашита заначка. Вже й не збиралась довго жити, а тут ця Соломійка… Жити хочеться!
***
Мамо?
Ну?
Мамцю…
Що, ласкавочко?
Соломійка вхопила пиріжок зі столу, щоки у неї вже загруглилися; одягнена як з модного журналу мама старання доклала, й сама наче помолодшала.
Мамусююю…
Що знову?
Мамо, я закохалась!
Та на тобі!..
Угу. Він такий добрий. Василь його звати… Хоче з вами познайомитись…
Я я не знаю…
А сама хоч би не закінчились наші щасливі дні, бо якщо дав Бог щастя, може й назад забрати…
Мамусю, а чого ти?..
Все добре, доню, все гаразд, моя хороша. Ти так швидко виросла, доня. Не встигла насолодитись, не встигла…
Мамо, ти що! Та як би ти могла, ну що ти вигадуєш таке? Ми з Васильком внуків тобі подаруємо, ти що! Моя найдорожча, любляча! Ти ж знаєш, як я тебе люблю, як довго тебе шукала…
Зустріч із Василем пройшла на ура. Парубок господарський, розумний, Надії до душі одразу став за такого дочку не соромно й заміж віддати.
Часи були не надто веселі: в декого ні крихти в хаті, а хтось собакам краще годує, аніж дітям.
Але Надія з Соломійкою й Василем біди не знали Надія чудово шила, фабрику закрили пішла до кооперативу: там і платили як у банку, і свою дівчинку в брендове одягнула, і зятя до ладу прихорошила.
Василь не з тих, хто на місці сидить новий паркан змайстрував, два вінці хати з братами переклали, лазню підлатали, сарайчик для поросяти все як годиться. Хата аж заспівала краще, ніж тоді, коли Соломійка знайшлася.
Серце Надії відтануло, закортіло жити втридорога за всі ті роки, за все минуле, що так хотіла забути й тільки тихенько ночами дозволяла собі поплакати…
Мамцю, що з тобою?
Ні, доню, спи, моя рідна…
Можна з тобою?
Ходи! Надія підтакнула, притислась до стіни, впустила свою дівчину полежати поряд.
Маленька моя, дівчинко, серце розривається… От воно, материнське щастя дякую, Господи, що дав його відчути!
І весілля справили, молоді лишилися з Надією жити. Розцвіла, наче макова квітка! сусідки кажуть: завжди сувора Надія Павлівна тепер посмішку ледве стримує, та ще й щоки аж полумям горять.
Внук! народився! Антошко! На честь бабусі моєї матері (Олени Карпівни), розповідала весело Надія. Глянь, яка краса, ох не можу!
Я й не тримала вже немовлят стільки років, тільки після Соломійки й відчуття просто неймовірне, от воно, щастя!
Усі думки Антошко-злигодунчик! Найкращий, наймиліший. А він бабусин, від неї далеко не відходить.
Василь розгорнув будівництво: з братами й фірму організували, магазин відкрили живуть. Аж ось гарна звістка: й дівчинка буде внучечка!
Яких лиш сукеночок не нашила Надія для Марусі, дівчинки-кралі! І барвиста, і святкова кожна.
Дитячий сміх не стихав у хаті.
Добре у Надії, тільки от грудьми часто пече
Мамо, моя найдорожча, чого ти не сказала? Де болить?
Все добре, доню, не переймайся…
***
Пізно… каже лікар, вибачте, ми безсилі
Як так, лікарю? Це ж моя мама…
Я розумію. Співчуваю…
***
Доню, Соломіє… пора мені. Прости, так вже зажилася… Всі вже списали мене, а ти тоді прийшла, до життя повернула…
Мамусю, не кажи так!
Доню, мушу сказати… Ох важко… не перебивай… Я не твоя мама, Соломія. Прости…
Мамо! Навіть не думай ніколи так казати! Ти моя! Чуєш? Я не хочу чути іншого! Ти моя мама! Моя й тільки моя!
Так, доню… Люблю тебе, дитино моя. Там, подивись у блокноті, мій щоденник… Прости мене, пригадуй добре…
І я тебе люблю, мамо… Мамочко…
***
Соломіє, може, поїла б…
Зараз, Василю… Іди…
Соломія сиділа в маминій кімнаті, читала те, що назвали щоденником. Там уся її Надіїна доля: примхлива, кострубата, болісна, із відчайдушними веселощами.
Мати строга Антоніна Карпівна, батько загинув на війні. Надійка, Анничка… Влюбилась у непутящого як книжка пише: і пригоди, і біда. Зі злодієм пішла… і понеслось…
Омут затягнув на роки, тоді раптово старість. Все майнуло, згіркло. Він пропав у тюрмі, нікого не залишилось… Могла б дитина бути, але застудила в снігах, коли разом з ним втечу організовували. Молодість, дурощі…
З усього лишився материн дім, крихта життя, поволі відтанула. Лікарі казали або-або, навіть до церкви ходила прощення просити…
Аж тут несподівана радість: не змогла відмовитись. Думала: хоч трошки побуду мамою, хоч краплю щастя відчути… А Соломія сонечко, світ її життя! Не думала Надія, що так довго житиме записала про це навіть від третьої особи: Я звичайно, працюю, живу… донька є, душа моя, серце моє.
І ніби хвороба відступила. Прости, Господи, за усе; дай пожити, внучків побавити…
Довго боялася раптом дізнається Соломійка, що вона не мама, а просто однофамілиця, чи хтось помилився в документах… А потім страх минув. Стала, як усі: просто живе.
Прости, доню… Що щастя твоє вкрала у справжньої матері. Ось таке воно чуже, а стало рідне…
Мамцю… просльозилася Соломія, мамочко моя рідненька… Я дуже хочу вірити, що ти мене чуєш.
Я знала… Вже майже одразу здогадалася. Коли у тебе жила, сказали, що дані не правильні мала бути Ганна Іванівна, я знайшла її з цікавості; вона сама від мене відмахнулась я заважала, казала, заміж вийшла… Їй не було діла, мамо… Вона ховалась, боялась, щоб про мене не дізналися. Гроші давала, мамо…
Я втекла, мамо. Памятаєш, захворіла тоді сильно гарячка була, ти біля мене Я Богові дякую, що мені тебе дав. Я стільки тебе шукала. Ти моя мама…
Як добре, що тоді помилились, а може й не випадково, хтозна… На небі знають, кому з ким бути.
Як далі без тебе, мамо?..
Соломійко
Василю, не чіпай, хай поплаче. Матір поховала, що й казати.
***
Бабусю, а бабуся Надія добра була?
Дуже, мала моя.
А гарна?
Найгарніша, Анюточко.
А хто її так назвав?
Напевно, бабуся чи дідусь…
Твоя бабуся, чи твій дідусь?
Так, моя бабуся чи мій дідусь…
А мене ти назвала як свою прабабусю? Мою бабусю?
Так, я й тато твій, бо він дуже любив свою бабусю.
А вона мене бачить?
Авжеж бачить, оберігає й пильнує постійно.
Люблю тебе, прабабусю Надійко, кладе вінок із кульбаб на могилку прабабусі дівчинка.
І я тебе, дитино, відповідає шелестом берізка.
І ми тебе, підхоплює соловейко вітромЛедь відчутний вітерець загойдав гілочки, і крізь ясне весняне небо пробилося сонячне проміння прямо на старенький, доглянутий горбочок із вінком із кульбаб і стрічкою з написом: Для моєї мами, яка навчила мене любити.
Анютка знизала плечима, наче почула щось особливе, і радісно побігла до мами, що стояла трохи далі, під тією самою берізкою, яку Надія колись садила разом із Соломією. Соломія пригорнула доньку, відчула вколисуюче тепло таке ж, якого колись шукала сама, і яке безмежно бажала передати далі. Десь поруч лунав веселий сміх Антошки, що стрибав через калюжі, а далекий запах свіжої землі доречно нагадував про весняне оновлення.
Сонце торкнулося верхівок дерев, наповнивши подвіря мяким золотом майже так, як наповнило життя Надії невигаданим, але найбільшим щастям. Чуже чиєсь щастя, випадково опинившись у правильному серці, стало найріднішим скарбом.
І над селом лунала пісня: то не вітер, не шелест листя то память, добра і світла, що завжди житиме там, де її бережуть.
Бо часом справжні матері знаходяться тоді, коли їх вже ніхто не чекає, а найрідніші приходять з найнесподіванішого краю. Як радощі прості та непомітні, цілющі й навічно живі.
Так щастя й лишається у турботі, у весняному городі, у дитячому сміху й у шелесті берізки. І в кожнім серці, до якого торкнулась Надія.
