Іди, Сергію
Тарілки з остиглою картоплею та вінегретом так і лишились сиротливо стояти на столі. Соловійка, так кличе її рибку Марічка, мовчить у своєму акваріумі, наче теж образилась. Марічка дивилась на ці тарілки, але думками давно була десь далеко. Натомість, годинник так повільно і зухвало цокав, мовби знущаючись: 22:47.
Сергій присягався буде рівно о девятій. Як завжди, власне
Телефон, як вода у крані на дачі дзюрчав і мовчав.
Марічка вже навіть не сердита.
Те, що ще колись жевріло десь під серцем, вигорали остаточно, лишивши по собі лише холодну, безмежну втому.
Близько до пів на дванадцяту у дверях нарешті загуркотів ключ.
Марічка навіть голови не підняла. Сиділа собі на дивані, укутавшись у старий мамин плед з гуцульським візерунком, і втупилась у одну крапочку на стіні.
Привіт, кохана. Вибач, затримався на роботі, у втомленому голосі Сергія звучали фальшиві нотки життєрадісності. Він ним завжди так говорив, коли брехав.
Чогось там копирсався біля неї нагнувся поцілувати в щоку. Марічка інстинктивно відсунулась. Ледь-ледь, але він помітив.
Щось не так? знімаючи шарфа, запитав він.
Ти памятаєш, який сьогодні день? холодно і порожньо прозвучав тихий голос Марічки.
Сергій завис на секунду, міркуючи.
Середа? А що?
Сьогодні мамі виповнилося б шістдесят. Ми ж мали поїхати на кладовище з тістечком. Ти ж обіцяв.
Їхнього звичного гумору не було й близько. Обличчя Сергія поблідло, як білий хліб на сніданок.
Матінко рідна, Машуню, зовсім вилетіло з голови Пробач, роботa справжній капець. Я завтра їй зателефоную, точніше, обовязково з мамою схожу.
Попрямував у кухню, наче раптом згадав, що в холодильнику можливо ще є ковбаса (або чарівна відповідь на всі питання). Марічка чула, як він тупцяє і бренчить посудом. Він завжди тікав до кухні, коли не хотів відповідати на незручні теми за горнятками й кришками можна сховатись від будь-якого сімейного землетрусу.
Та сьогодні вона не збиралась його жаліти. Встала і мовчки зявилась у дверях кухні.
Сергію, а з ким це ти сьогодні до одинадцятої завалився на цій сакраментальній роботі?
Він здригнувся. Рука з пачкою молока зависла у повітрі:
З колегами! У нас новий проект, графіки шалені, ти ж розумієш, як це буває
Розумію, кивнула вона. І ще я знаю, що о третій дня ти вдруге телефонував і казав: Іро, все окей, але я маю це виправити.
Іра. Його колишня дружина. Привид, який у цій квартирі жив вже три роки, підморгуючи їдкою прохолодою недомовленостей.
Сергій сполотнів.
Ти підслухала?
Та не треба було підслуховувати. Ти так голосно з туалету транслював, що навіть сусід знизу все знав.
Сергій обережно поставив молоко і важко сів на стілець.
Це не те що ти гадаєш.
А що? вперше в Марічки прокинувся хоч якийсь вогник у голосі. Що ти вже пів року ходиш, наче на мінному полі? Пропадаєш вечорами? Дивишся на мене, а бачиш, здається, телевізор без антени? Що ти, пробач, Ірочку хочеш повернути? Може, скажеш, я витримаю.
Сергій втупився в свої долоні. Міцні сільські руки Але щастя зліпити так і не навчився.
Я не збираюсь до неї повертатись, прошепотів.
А що тоді? Ти знову з нею? Може, ромашки їй носиш під вікно?
Та ні! в його очах на одну мить мало не заблищали сльози. Марічко, присягаюсь, нічого такого немає!
А що тоді? Гроші їй віднoсиш? Борги гасиш? Живеш її проблемами, замість того, щоб зі мною жити?
Він мовчав.
І все, що Марічка так довго тримала в собі, виривалося потоком:
Йди, Сергію. Йди до неї, якщо вона тобі так дорога. Або до когось іншого, якщо хтось таки ще є. Розгрібай свої помилки. Лишень залиш мене в спокої. Я так не можу більше. І не хочу.
Вона вже була майже в коридорі, та Сергій схопився і став перед нею, як барикада:
Та нікуди мені йти, Машуню! Немає там ніякої Іри! Ні нової, ні старої! Я сам не розумію, що з собою роблю! Просто хочу виправитись!
Відвернувся, запнувшись на півслові.
Не говори загадками, ледве вимовила Марічка.
Ти питаєш, що я там виправляю? голос тремтів уже зовсім по-чоловічому. Та я себе намагаюсь виправити! Ось кого! І не виходить. Розумієш? Бо ти не вона. Ти терплячіша, добріша, вірила в мене, навіть коли я себе вже поховав. З тобою мало все получитися. І я мав би стати новим, правильним Але, ніц не виходить! Я все псують: забуваю, сиджу на роботі, боюся дивитись тобі у вічі, бо ти згасаєш. Так само, як колись вона згасла.
Марічка мовчала.
Я не хочу шукати когось іншого, тихо додав Сергій. Боюся, що знову буде те саме. Що знову втоплю когось у своїх пожежах. Я не вмію бути чоловіком. Дружити й жити день у день, без скандалів, без трагедій. Руйную все навколо. Ось чому я не живу, а ніби ходжу по канату і щохвилини чекаю, коли впаду. А ти ти теж поряд зблякла, мовби лялька з секонд-хенду.
Сергій подивився на Марічку. Цього разу погляд був зовсім розгублений, але чесний:
Тому проблема не в тобі. Не в Ірі. Проблема у мені
Марічка вслухалась, і їй раптом стало дивно спокійно: Сергій не зраджував її з іншою жінкою. Він зраджував себе і своїм страхам. Він не був лиходієм, просто загубленою людиною, яка не знає, як далі жити.
Ну і що далі, Сергію? Ти це все усвідомив І що?
Не знаю, зітхнув він правдиво.
Тоді розбирайся зі собою сам, випалила Марічка. Іди до психолога, перечитай всю Літературну Україну, бий головою об шафу зроби хоч щось, тільки не шукай зачаровану кнопку, яка все полагодить. Її не існує. Є лише праця над собою. Іди й займайся цим. Сам.
Без мене.
Вона спокійно вийшла з кухні, пройшла повз нього у коридор і почала натягувати пальто.
***
Двері грюкнули. Сергій залишився сам у тиші, яку порушував тільки цокіт дощу по підвіконню. Підійшов до вікна, побачив, як силует Марічки розчиняється в мокрому підїзді, і відчув важкість, невимовну, безпросвітну. Важкість того, що залишилось біля нього.
Його провал уже не був тінню-невидимкою. Він жив тут: у цій самотній квартирі; у тому, що їсти не хочеться; у руках, які так нічого й не втримали.
І, замість того, щоб вибігти слідом, Сергій витяг із серванта коньяк Шустов за сто сімдесят гривень…
